ЯК МИ ВИКОНУЄМО НАШЕ ВЕЛИКЕ СПАСІННЯ?

"Мої любі... зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння, бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю" (Филип’ян 2: 12, 13).

В цьому розділі, з якого взятий наш вірш, апостол Павло віддає належне церкві у Филипах. Він лагідно і з любов’ю розповідає про їхню постійну слухняність до його вказівок і порад, не лише коли він був присутній з ними, але так само за його відсутності. Він переконує їх відновляти вірність і ревність на цьому доброму шляху. Він бажає, щоб вони чинили подальший поступ в уподібненні Учителю, виробляючи в собі через покору та слухняність необхідний розвинутий характер, зі страхом і тремтінням виконуючи свою частку в досягненні спасіння, до якого вони були покликані в Христі.

Це застереження св. Павла призначене так само і для освячених в Христі Ісусі сьогодні. Він нагадує нам, як нагадував церкві у Филипах, що ми повинні виконувати наше спасіння. В іншому місці Святе Письмо інформує нас, що наше спасіння є через благодать – що "Він нас спас не з діл праведності, що ми їх учинили були, а з Своєї милості через купіль відродження і обновлення Духом Святим" (Тита 3: 5). Ці вірші не суперечать собі. Наше спасіння є "не від діл, щоб ніхто не хвалився". Отець призначив Господа Ісуса бути нашим Спасителем; і наше спасіння повинно здійснитись через Нього.

Ми не можемо виконати наше власне виправдання, але, будучи виправдані кров’ю Христа і будучи покликані небесним Покликом, ми можемо виконувати нашу частку в цій великій праці приготування себе до нашого майбутнього становища і слави. Ми робимо це, коли звертаємо увагу на вказівки нашого Господа, коли слідуємо за прикладом, який Він дав нам. Ми ніколи не можемо досягнути досконалості в тілі, але від початку наше серце, наш намір, мусить бути повністю відданим, і день у день цей намір серця мусить ставати більше й більше кристалізованим, укріпленим на дорозі праведності. Ми мусимо продовжувати працю підкорення нашого тіла і вступу на службу Господу.

Як ми стаємо синами Бога
Нас підбадьорює знання про те, що ця боротьба не є боротьбою, яку ми мусимо вести поодинці. Всі небесні сили є на нашому боці. Наш Бог таким чином досі вів нас, щоб ми хотіли і чинили Його добру волю, і Він продовжуватиме так вести і допомагати нам і працювати в нас через Своє Слово Правди, якщо ми і далі будемо слухатись Його поради. Євангелія – це "сила Божа на спасіння кожному", хто її приймає; і неможливо знайти жодного більшого стимулу, ніж надзвичайно великі та цінні обітниці, дані нам, щоб через них ми могли стати "учасниками Божої Істоти".

Наше спасіння є спасінням від смерті до життя, від гріха до праведності. Більше того, це перетворення з людської природи до божественної – наше "таке велике спасіння". Першим кроком до нашого спасіння була праця, завершена нашим Господом Ісусом на Голгофі. Він "умер ради наших гріхів". Це вмирання ради наших гріхів було потрібне насамперед, бо не було нікого на землі, хто міг би відшкодувати покарання Адамового гріха. Закон Бога вимагав "око за око, зуб за зуб і людське життя за людське життя". Не було жодного досконалого чоловіка, тому Бог улаштував так, що Його Єдинородний Син мав зазнати цієї смертної кари на людину. Отець міг улаштувати це по-іншому, але не зробив цього, отож ми знаємо, що це був найкращий спосіб.

Однак смерть Христа не була всім, що було необхідне. Він "воскрес для виправдання нашого". Його смерть була за скасування наших гріхів; але вона не могла здійснити нашого виправдання, доки Він залишався в кайданах смерті – доки Він не воскрес – і більше того, доки Він не вознісся на висоту; і більше того, доки Він не представив Своєї заслуги за нас – за церкву. Крім того, наше виправдання, в кожному індивідуальному випадку, не завершене доки не зроблений обов’язковий крок віри і повного посвячення, внаслідок якого приписується заслуга нашого Відкупителя.

Ця заслуга Христа досі не представлена за світ, тому що його час ще не настав. До цього часу вона представлена лише за церкву – тих, хто покликаний до співспадкоємства з Христом, і хто приймає поклик. Коли Ісус з’явився в присутності Бога за нас, тоді виконався задум, через який ми можемо стати виправдані. Є деякі незмінні умови, на яких Бог готовий приписати цю заслугу Христової смерті. Ця милість запропонована лише тим, хто хоче відвернутися від гріха, бути виправданим від гріха і служити Богу. Лише такі можуть тепер стати синами Бога.

Чи ці кроки займають роки, чи дні, чи кілька хвилин, всі вони мусять бути зроблені, перш ніж ми опинимося в місці, де можемо бути прийняті Христом і представлені Ним Отцеві. Коли наш Відкупитель приписує нам Свою заслугу, покриваючи наші вади, це приводить нас до пункту життєво важливого виправдання. Ми не зробили нічого для здійснення цього виправдання. Ми просто представили себе, щоб стати слугами праведності. Ми просто зайняли позицію готовності прийняти благословення. Коли заслуга нашого Спасителя таким чином була приписана, все наше минуле було прощене, наші вади покриті, Отець прийняв приношення, і наш Первосвященик пожертвував нас як виправданих людських істот. В цю мить ми були зачаті Отцем через святого Духа, "на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі для нас" (1 Петра 1: 4). Ми стаємо зародком нового створіння, яке відтоді день у день буде зростати і розвиватися, аж поки (свого часу, якщо будемо вірні до смерті) ми не народимося як духовні істоти на божественному рівні.

Чудова Божа благодать!
Це дивовижна праця, чудове перетворення! Вибрані з роду рабів гріха, будучи плотської природи, розбещені, смертельно-хворі, під прокляттям гріха, ми вирвані з болотистої глини, ми обмиті, очищені від нашого забруднення, нашого брудного лахміття неправедності, і в нас започаткувалася нова природа. Далі наші земні нахили поступово спрямовуються до неба. Ми перемінилися, день у день піднімаючись вгору, ВГОРУ, поки не завершилось наше воскресіння, повністю не закінчилась праця перетворення; ми звеличені до незбагненної вишини – оминули природу і ранг ангелів, херувимів, серафимів і кожного імені, що назване, і посаджені на престолі Месії, поруч із Вічним Божим Сином, учасники Його славної природи – природи Самого Єгови – божественної природи!

Чи може смертна людина збагнути таку дивовижну славу? Сама думка про такий поклик повинна спонукувати нас схилити серця до землі перед нашим Богом, з усвідомленням, що ми негідні такої величезної благодаті – такого надзвичайного блаженства! Чим ми можемо відплатити Господу, як можемо належно показати нашу вдячність, нашу подяку за таку невимовну ласку? Безперечно, найвірніша служба, яку ми можемо дати, є лише дуже мізерною віддачею Тому, Хто так полюбив нас, так благословив і так вшанував!

Ми разом з Господом Слави є співспадкоємцями цієї чудової спадщини, якщо тільки ми вірні до смерті і бережемо наші шати білими. Для нас "стародавнє минуло, ото сталось нове". Як старі створіння ми не маємо ніякого становища перед Богом, ми годувались злиденним харчем світу. Ми були мертві в провинах і гріхах. Лише як нові створіння ми маємо якесь становище, можемо подобатися Богу, можемо працювати для Нього. В цьому вірші апостол звертається до нового створіння.

Наша велика відповідальність
Коли ми вчинили посвячення Богу, всі наші гріхи є під кров’ю, і в нас почалося нове життя. Ми повинні бачити, що під священною угодою постійно просувається вперед праця перетворення. Коли Отець прийняв наше приношення і наш обіт Йому, і дарував нам Свого святого Духа, Він не дав нам повного здійснення наших надій, а лише "завдаток нашого спадку". Розпорядженням для нас є бути мертвими для світу, мертвими для земних речей і живими для Бога. Тому кожен з нас словами, вчинками, думками має показувати, що з нашого боку в цьому договорі все чесно – що ми зважаємо на кожне його слово. Коли ми стаємо дітьми Бога, ми повинні мати бажання довести нашу вірність нашій угоді жертви. Чи не так було з нашим Господом Ісусом?

Наш Господь прийшов у світ, щоб стати нашим Відкупителем. Але Він не був Відкупителем, коли народився, ані коли мав тридцять років, аж поки не вчинив посвячення Себе. Від Свого народження Він був названий Спасителем, однак лише на перспективу. Він став нашим Відкупителем в справжньому, офіційному сенсі, коли охристився в Івана в Йордані, і святий Дух злинув на Нього як сила зачаття. Потім він залишався на Ньому протягом трьох з половиною років Його активного служіння, щоб виконувати це посвячення. Кожен життєвий учинок протягом цього критичного періоду був виконанням Його угоди жертви. Він уклав угоду, щоб жертвувати Свою людську природу з усіма її умовами та можливостями, щоб здійснити задум Отця. З цією метою Він прийшов у світ і вірно виконував Свою угоду. Його славною нагородою була божественна природа і повноваження виконувати весь великий план Отця.

Наша угода тотожна Христовій
І так само повинно бути з нами, Його послідовниками. Ми входимо під те саме розпорядження, наші слабкості і недоліки покриті шатами праведності нашого Відкупителя, які є нашою "весільною одежею". Таким чином ми стоїмо перед Отцем звершеними в Улюбленому. І Його Слово до нас таке: "Досить тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі" (2 Коринтян 12: 9). Всі діти Бога, котрі вірні своїй угоді, виконують своє спасіння день у день. Це праця жертви, щоденна праця розпинання плоті. Від початку нашого посвяченого життя ми вважаємося повністю "розп’ятими з Христом", але справжнє розп’яття є повільним, болісним, довготривалим процесом і закінчується лише із завершенням нашої жертви в смерті.

"Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіта зо Мною", – ось наказ Єгови (Псалом 50: 5). До якої міри ми виконуємо цю працю жертви в собі? І до якої міри ми стараємося допомогти в праці збирання святих Бога до Нього? Чи вірні ми в міру наших можливостей і нагод? Чи впевнені ми, що старанно зауважуємо нагоди, великі та малі, які є в межах нашої досяжності? Якщо ми не бачимо наших нагод, Господь використає іншого для праці, яка могла б бути нашою; і ми втратимо благословення і нагороду служіння, які могли б отримати. Отож, якими дбайливими ми маємо бути!

"Що ти обітуєш, сповни"
Але це не є справа, в якій ми повинні судити один одного. Не моя справа говорити тобі, що ти недостатньо ревний в твоєму жертвуванні. І ти не можеш властиво сказати мені, що я не виконую вірно моєї жертви. Кожен стоїть і падає для свого Пана. Це справа Господа і наша особиста визначати цю важливу річ в нашому індивідуальному випадку. І ми не можемо повністю судити навіть себе. Ми повинні старатися робити від нас залежне, а тоді полишити наслідки на рішення Господа. Отець виділить кожному вірному члену тіла нашого Господа його власне місце у славному храмі.

Брати можуть дати слово поради кожному іншому стосовно цього, але не більше. Господь сам має вирішити, живе чи ні кожен з нас згідно з умовами нашої угоди. Він очікує вірності від кожного, хто взяв на себе Його угоду. Було б набагато краще, якщо б ми ніколи не уклали угоду жертвування нашого земного життя і його інтересів, ніж щоб ми взяли на себе цей обіт, а потім вхибили виконати те, що обітували (Еклезіяста 5: 3, 4). Це найсерйозніша справа, і Господь, звичайно, вимагатиме від нас виконання наших обітів. Якщо смерть не є добровільною, Він знищить наше тіло. Якщо ми опираємося цьому, то це означатиме безнадійну смерть нашої істоти.

Наш вірний, незмінний Бог
"Бо то Бог викликає в вас", – заявляє апостол Павло. Ми не почали цієї праці самі. Нам, незапрошеним, ніколи не прийшло б на розум старатися осягнути частку в славі, честі та безсмерті Господа Ісуса. Поступати так без виразного запрошення було б з нашого боку вершиною зарозумілості. Бог запланував цілу справу. Він працює в нас через Свої обітниці, через Своє провидіння в наших щоденних випробуваннях і через усі вказівки, застереження і поради Свого Слова. І ми радіємо від цього. В Бозі немає жодної зміни; і якщо Він раз зробив цю пропозицію, то мав на увазі її повністю. Це ніколи не означатиме щось інше. Він ніколи не чинить розпорядження, яке хотів би відмінити або змінити.

Ми маємо запевнення апостола Павла, що "Той, Хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса". Єдиною умовою є наша особиста вірність. Бог ніколи не вхибить. "Ми – Його твориво". Він дійсно виконує працю. Ми піддаємося, щоб Бог міг працювати в нас, щоб ми і хотіли, і чинили за доброю волею Його. Він є великий Майстер. Тому праця благодаті продовжується в наших серцях і в нашому житті, роблячи нас готовими до високого становища, до якого ми покликані. І лише за умови, що ми є недбалі до цих великих привілеїв, дарованих нам, Бог забере їх від нас і дасть іншим.

Ті, хто зводить славну будівлю, потребує особливої сили, щоб завершити працю – щоб підняти великий стальний каркас, брили каменю, цеглу тощо. Тепер Бог має на меті дати силу, якою ми можемо завершити працю будівництва нашого характеру, цієї чудової будівлі, яку ми зводимо. Але Господь не завершить цієї великої праці в нас, якщо ми старанно не співпрацюємо з Ним. Він дав нам поклик, натхнення і день у день надає всіляку необхідну допомогу; отож ми повинні наполегливо продовжувати будівництво цього характеру, який є обов’язковий і, згідно з Його задумом, буде в усіх тих, кого Він вчинить співспадкоємцями зі Своїм Сином.

"Робіть усе без нарікання"
Ідучи слідами нашого Господа Ісуса, ми не повинні нарікати в дорозі – бурчати, що на ній є труднощі, що вона вузька; ані дискутувати: як і куди ми маємо бути ведені; ані шукати якусь іншу дорогу, ніж та, яку божественне провидіння позначує для нас, розуміючи і покладаючись на те, що Господь чітко знає, які випробування необхідні для нашого розвитку на подобу характеру Христа. Ми повинні розуміти також, що коли б послух був можливий в той час, як наші уста повні нарікання та невдоволення Господом і нашою часткою, на яку Він дозволяє, то це показувало б, що ми не є в гармонії з духом Його приготування.

Така слухняність (якщо б була можливою, але це не так) не мала б божественного схвалення і не дала б нам нагороди. Отож, як застерігає апостол, ми повинні "робити все без нарікання та сумніву, щоб були ми бездоганні та щирі, невинні діти Божі серед лукавого та розпусного роду, що в ньому ми сяємо, як світла в світі, додержуючи слово життя".

Як ми повинні боятися і тремтіти
У вислові нашого вірша: "Зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння", – ми не повинні розуміти, що Господь бажає, щоб Його діти буквально тремтіли від страху перед Ним. Пояснюючи слова і вирази Святого Письма, ми повинні міркувати так само, як при читанні інших книг чи поясненні слів наших друзів. Хтось, запрошений на посаду великої відповідальності, інколи говоритиме після цього: "Я прийняв цю посаду зі страхом і тремтінням". Він не мав на увазі, що дійсно дрижав від страху, просто це є висловом, вжитим, щоб показати, що хтось відчуває необхідність великої пильності – що він усвідомлює свою велику відповідальність і можливість вхибити при виконанні всіх вимог, якщо не буде дуже пильним. Це означає, що він розуміє, що нелегко взятися за таку справу, мовби це якась дрібничка, але що невдача в ній принесе серйозні наслідки.

Так само, читаючи цей вірш Писання, ми не повинні думати, що мусимо дрижати від страху перед нашим Богом, але віримо, що апостол мав на думці, що в цій великій праці, за яку ми взялися, – ходити слідами Ісуса, щоб осягнути нагороду нашого високого поклику, – дуже багато залежить від нашої вірності, нашого старання. Ми взялися за нелегку річ. Це дуже велика відповідальність. Наші вічні інтереси похитуються на вазі – це справа життя або смерті. Ті, котрі осягнуть нагороду, будуть Божими спадкоємцями найвищої честі та слави, які коли-небудь були запропоновані, – слави та честі, які виходять за межі людської уяви! Ми віримо, що жодна така пропозиція ніколи не буде вчинена знову.

Божий Син займає становище, наступне після Єгови, і його ніхто не може отримати, крім нареченої. Тоді, безперечно, необхідно, щоб ми виконували наше спасіння зі страхом і тремтінням – з великою пильністю, з великою ревністю стосовно всього, пов’язаного з ним! Ми повинні гостро відчувати факт, що це найдивовижніша річ у всьому Божому всесвіті. Ми віримо, що коли не чинимо нашого покликання і вибрання міцними і не перемагаємо в цій внутрішній боротьбі за дуже короткий час сьогодні, нагода буде забрана назавжди. Тоді не принесуть користі ніякі голосіння і скрегіт зубів. Коли двері замкнені, вони ніколи не відкриються знову. Ті, хто вхибить, як Ісав, не знайдуть "можливості до покаяння", хоча й шукатимуть його "із слізьми". Славне право первородства вислизне з їхніх рук навіки!

Проте, улюблені співробітники, котрі ревно стараєтеся день у день "бігти, немов на певне", "ми сподіваємося кращого про вас, хоч говоримо й так". Але добре, що ми "нагадуванням будимо вашу чисту думку", що ми можемо бачити перед собою небесне місто і нагороду, виставлену перед нами. Ми віримо, що виснажлива подорож незабаром закінчиться. Залишився щонайбільше короткий період часу. А тому з непохитними серцями біжімо з терпеливістю і наполегливістю до кінця нашої дороги.

“Радій у надії. Ось твій девіз:
Світанок вже тут!
Славу сяйну цей Світанок приніс!
Радісним будь!
Стегна підпережи, застібни на взутті ремінці!
Темним і довгим був шлях, але солодко буде в кінці!”