УПОКОРЕНИЙ ПІДНЕСЕТЬСЯ
ФИЛИП’ЯН 2: 1-11

ПОКОРА Є ВЕЛИКИМ УРОКОМ ДЛЯ ВСІХ – ОДНОРОДЖЕНИЙ ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ – ЯК ВІН БУВ БАГАТИЙ – ЯК ВІН СТАВ БІДНИЙ – ЧОМУ ЙОГО ПІДНЕСЕНО – ЯК ЙОГО ПІДНЕСЕНО – ЦЕРКВА ЙДЕ ЙОГО СЛІДАМИ

“Бо ви знаєте благодать Господа нашого Ісуса Христа, Який, бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом” (2 Коринтян 8: 9).

Св. Павло, на той час в’язень у Римі, написав ці слова до братів у Филипах, яких так щиро любив і від яких отримав стільки доказів любові до нього. Про жодну іншу Церкву не згадується, щоб вона допомогла св. Павлу в час його потреби. Про його особливу підтримку нею згадано двічі в Солуні (Фил. 4: 16), раз у Коринті (2 Кор. 11: 9) і тепер у Римі.
Послання до Филип’ян отримало назву листа радості: настільки душевно серце апостола відгукнулося на вірність тамтешніх братів. Він хотів, щоб вони знали, як він цінує їхню любов, і що така любов повинна рясніти один до одного і до всіх. Його радість ставала повнішою, як він розумів, що брати мають розум Христа – його любов та злагоду. Тому він нагадував їм, щоб вони пам’ятали, на яких умовах можна розвинути такий характер. Нічого не можна робити через суперечку або з марнославства. Вся поведінка має позначатися скромністю, покорою і бажанням побачити добрі риси характеру в інших – побачити те, у чому інші є вищі від нас.
Це не означає, що вони мали обманювати себе. Ні, вони мали пильнувати, щоб оцінити справжні якості і справжній характер (як тільки ті виявляться), шукаючи шляхетних рис в інших і доброзичливо сподіваючись, що ці риси існують, навіть якщо їх не зауважили. Цим вони мали доглядати інтереси Господньої справи і нехтувати свавіллям або пихою. Отож, вони мали дивитись не тільки за власними справами або інтересами, але й за справами та інтересами інших – мали зважати на права інших, на їхні здібності. Це, як стверджує апостол, є ознакою Святого Духа, Духа здорового розуму, який приходить до послідовників Ісуса в міру того, як вони зростають в благодаті та стають схожими характером на Вчителя.
Апостол говорить, що цей розум, тобто вдача, цілковито проявився в Ісусі. у Своєму передлюдському стані, коли Він був у Божій подобі, духовною істотою, Ісус був покірний. Йому навіть не спадало на думку захопити Божественну владу, щоб возвеличити Себе, щоб добиватися становища вищого від Свого власного, як це зробив сатана. Він не думав про те, щоб привласнити Божественну владу та честь, ставлячи себе на рівні з Богом Отцем. Навпаки, Він мав той самий Дух, який показав згодом, коли сказав: “Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля”; “Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене”; “Більший за Мене Отець” (Лк. 22: 42; Ів. 6: 38; 10: 29; 14: 28).
Учитель завжди проявляв цю вдачу поваги до Отця і повної довіри до Божественної Мудрості, Любові, Справедливості та Сили. Отже, коли настав час, задуманий Отцем, послати Спасителя у світ – спочатку щоб відкупити його, а пізніше щоб стати його Царем і Визволителем, – і ця пропозиція  виконати згадану велику службу для Бога та людей була запропонована великому Логосу (“Однородженому від Отця”), Він негайно прийняв її. “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу”, – була відповідь найголовнішого зі всіх Божих створінь. Це передбачало велике упокорення, відмову від найвищого звання на духовному рівні, щоб стати людською істотою, щоб бути людиною між людьми, “Людиною Ісусом Христом” – не грішною людиною, а досконалою, на образ та подобу Бога, якою був Адам на початку, “святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників”.

“ЛЮДИНА ІСУС ХРИСТОС”

Коли Ісус після зміни природи усвідомив Себе людиною між людьми, Він далі зберіг Свою вірність Отцю. Він ще був дитиною, коли сказав: “Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?” (Лк. 2: 49). Дізнавшись, що Він не може почати займатись справами Отця, доки не досягне віку, обумовленого в Синайському Законодавстві, Він спокійно залишився вдома, аж Йому виповнилось років з тридцять. Тоді Він, не гаючись, прийшов до Івана Христителя над Йордан і привселюдним зануренням засвідчив Свою повну слухняність Отцівській волі – повне посвячення Свого життя аж до смерті.
Тоді на Нього зійшло зачаття Святим Духом, як про це свідчив Іван. Тоді також Бог дав Йому, як зачатому від Духа, особливе розумове роз’яснення, як читаємо: “І ось небо [вищі речі] розкрилось” Йому. Божественний План стався виразний, і цей план передбачав Його смерть як позаобраз змія, піднятого на дереві Мойсеєм; як позаобраз тельця жертвоприношення, заколеного Аароном; як позаобраз Пасхального агнця, заколеного ізраїльтянами і спожитого ними, щоб зміцнитися і вийти на волю з Єгипту – щоб визволити народ Бога з ярма рабства гріха сатани.
У всіх цих випробуваннях, бачимо, Учитель був вірний, відданий Богу, відданий Своїй угоді, відданий принципам праведності. Саме так про Нього і написано: “Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів, тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радості понад друзів Твоїх” (Пс. 45: 8). Олія радості представляла святу радість нашого Господа і святі сподівання, які підтримували Його впродовж часу, коли Він умалив Самого Себе і зробився справді бідний, остаточно втративши навіть життя. І все це було задля Його відданості Божій волі і Задуму, накресленому в Біблії.
Його останнім вигуком на Голгофі було: “Виконалося!” Його хрищення в смерть закінчилося. Його повне схвалення за послух Богу і принципам праведності, за все, що Отець дав Йому зробити на шляху жертви, отримало завершення. Тепер настала черга Бога діяти! Хіба ж Він залишить Свого Вірного в смерті? Ні, “вірний бо Той, Хто обіцяв”, Хто виконав Свої добрі обітниці для Свого вірного Сина. Апостол говорить: “Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я” – титул, почесті, відзнаку, становище понад усі інші (вірші 9-11). Він увійшов у славу, і всі ангели Бога вклонилися Тому, Кого Отець так високо возвеличив до Своєї правиці, даючи Йому, окрім того, від чого Він відмовився, славу та безсмертя – Божественну природу. Тому зрозумілим є вигук в небесах: “Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!” (Об. 5: 12).

СЛАВНЕ ЦАРСТВО МЕСІЇ

Але великий Відкупитель повинен отримати ще більшу славу. Ті, які Його розп’яли, і весь світ людства, за який Він скуштував смерть, ще мають дізнатися про Його велику жертву за них і про велику честь та високе становище, яке Він отримав за це. Він має бути Царем Слави всього світу і має царювати тисячу років. Як каже 10 вірш, остаточно кожне коліно на землі схилиться, і кожен язик визнає Його. Всі інші, у кого не буде бажання визнати Його і слухатися, мають бути знищені з-посеред людей, “немов звірина нерозумна” (2 Петр. 2: 12; Юди 10). “І станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка, знищена буде з народу” (Дії 3: 23). Все це прославлення Сина буде безпосередньо на славу Отцю, бо весь План Спасіння є від Отця через Сина, як запевняє нас апостол в 1 Коринтян 8: 6.
Отже, стараймось не загубити думку, виражену апостолом в нашому заголовному вірші. Хоча світ за якийсь час матиме користь з великої жертви Відкупителя і подальшого Царства, і всі повинні мати нагоду відновитися до людської досконалості та всесвітнього Царства, особливе благословення Бога є для Церкви, яка зараз приймає Відкупителя, посвячує своє життя, як Він це чинив, щоб виконувати волю Отця і ходити слідами Ісуса. Всі вони стануть Його співспадкоємцями в Царстві і царюватимуть з Ним тисячу років і навіть більше.
Суть цієї лекції в іншому місці виражена словами апостола Петра: “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив” (1 Петр. 5: 6). Тільки покірні розумом є готові вчитися великих лекцій, яких неодмінно слід навчитися, перш ніж вони будуть готові до вивищення, яке буде корисним для них і для інших. Шлях самолюбства та самовпевненості є проілюстрований в сатані, який схибив і остаточно буде знищений. Цей дух самовпевненості ще названий духом світу і незабаром приведе світ до великої катастрофи, провіщеної в Біблії, з якої люди будуть урятовані Месією та Його Царством і матимуть нагоду вчитися великого уроку покори, слухняності та здобуття нагороди.
Ісус, навпаки, проілюстрував нам властивий шлях, який веде до слави, честі та безсмертя, а саме, шлях повного самовідречення і повного підкорення усьому, що може вважатися Божественною волею. Як Спаситель увійшов у Свою славу, яка стала нагородою за Його слухняність, так і вірні з Його народу, Церква, показуючи свою покору і слухняність, будуть співучасниками, співспадкоємцями в Його майбутньому Царстві слави.

R5846 (1916 р.)