КОРОТКЕ НАГАДУВАННЯ

“Доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум! Не робіть нічого підступом або з чванливості, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших. Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі” (Филип’ян 2: 2-5).
Церква в Филипах, як відомо, була першою Церквою, закладеною в Європі. Початок її був дуже малий та скромний. Филипи були одним з головних міст Македонії (Дії 16: 9-14, 20, 21). Шукаючи можливості послужити Господу в цій околиці, апостол пішов на берег річки суботнього дня, де кілька жінок за звичаєм зійшлися на молитву, і промовив до них з Божого Слова. Д-р МакЛарен, коментуючи цей маленький початок Церкви в Филипах, каже: “Не сурмлячи в сурми і не гупаючи в бубни кілька жінок і кілька втомлених мандрівників розмовляли на березі швидкої річки. З яким презирством посміхнулися б знатні мешканці Филипів, коли б хтось їм сказав, що головною причиною, чому їхнє місто пам’ятатимуть взагалі, є присутність в ньому цього непримітного юдея і його лист Церкві, заснованій того ранку!”
Загальний характер Церкви в Филипах стає зрозумілим з Послання св. Павла, написаного до неї пізніше. В ньому ми не знаходимо нічого на зразок критики або докору, як це бачимо в більшості послань, написаних до інших церков. Його лист до филип’ян особливо гарний і сповнений любові, даючи свідоцтво дуже тісних уз спорідненості між ним та Церквою. В чотирьох різних випадках, як описано, ця Церква на ділі підтримала св. Павла та послужила йому грошовою допомогою, а також словом потіхи і заохочення. Двічі він отримав дар від них на свою підтримку, коли перебував у Солуні. Іншого разу, коли він був у Коринті, вони знову послужили йому. Коли він був в’язнем у Римі, ця сповнена любові Церква також не забула апостола. Її посланець, Епафродит, приніс йому останню зворушливу згадку про їхню любов.
Епафродит, пам’ятаймо, був братом, котрий “наблизився був аж до смерті” за діло Євангелія – за свою вірну службу в допомозі апостолу в Господній праці, коли вже було мало надії на допомогу з іншого боку. Після його одужання від важкої хвороби апостол Павло послав через нього Церкві в Филипах чудовий лист, відомий як Послання до Филип’ян (Див. Фил. 2: 25-28; 4: 14-19; 2 Кор. 11: 9).

ПОВНА ЛЮБОВІ ПОРАДА АПОСТОЛА

Інші церкви, мабуть, теж служили апостолу, і ми знаємо напевно, що так робили деякі особи, серед яких були Акила і Прискилла. Але в нас немає жодного запису про те, щоб якась Церква послужила св. Павлу так, як це зробила Церква в Филипах. Очевидно, інші церкви не скористалися з такої великої нагоди. Можемо бути певні, що хоча апостол наполягав, щоб церкви посприяли полегшенню вбогим святим в Єрусалимі і т.п., він ані разу не просив допомоги для себе, скільки б її не потребував або скільки б не цінив будь-який найменший прояв їхньої любові до себе та до справи Господа, якій служив.
Урок любові та покори, який ми знаходимо в цьому уривку Святого Письма, свідчить, що серед филип’ян не бракувало цих благодатей. Він свідчить також, що апостол розумів велике значення плодів Духа і потребу в постійному їх розвитку, щоб далі зростати на подобу Христа. Вступні слова розділу є заохоченням до взаємної братньої любові та прихильності. Він каже: “Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любові, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце [нутрощі – Diaglott] та милосердя...” Нутрощі колись вважалися осередком емоцій, жалості, співчуття серця. Може здатися, що апостол намагається поставити Церкву в Филипах на випробування – хоче, щоб вони відповіли чи ці благодаті належать усім, котрі є Новими Створіннями в Христі. Він мовби каже: “Якщо ви побачили, що ці блаженні плоди є частиною подоби характеру Христа, то нехай вони щораз більше розвиваються у всіх вас”.
Тоді, немовби вони вже погодилися на таку пропозицію, немовби вони визнали, що в Христі є потіха, любов, єдність, симпатія і співчуття один до одного, від додає: “Доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум”, тобто волю (як Церква) – Господню волю. Який величний вислів! Його радість буде повною не від того, як вони говорять, а як вони люблять, як потішають один одного, як співчувають один одному і пробувають разом як члени Тіла Христа. Все це доповнювало його радість більше ніж все інше, що він міг дізнатися про них. І він знав, що такі умови будуть найбільш приємні в очах їхнього Господа та Вчителя. Апостол Іван наголошує на цій самій думці, кажучи: “Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?” (1 Ів. 4: 20).

ДИВЛЯЧИСЬ ЗА ТИМ, ЩО МАЮТЬ ІНШІ

Щоб такий дух досконалої єдності та спільності міг панувати між учнями у Филипах, апостол наполягав, щоб кожен з них розвивав благодать покори, щоб у кожній справі кожен пильнував, аби “не робити нічого підступом або з чванливості”, щоб позбутися самовихваляння та домагання вищості як найбільших ворогів Господнього Духа і здобуття Його благословення. Він наполягав, щоб кожен мав покірний розум, здатний бачити добрі риси і таланти співчленів Тіла і цінувати ці якості, бо вони, щонайменше, переважають його власні.
Скромний розум не обов’язково ігнорує таланти або благодаті, якими володіє. Доки ми, як Церква, знаходимося в нинішньому стані недосконалості, стані намету, ми не можемо сподіватися знайти в одній особі всі якості, всі таланти, всі благодаті Святого Духа, які розвинулися в найвищій мірі. Тому кожен може, якщо в нього покірний розум, бачити в інших братах бажані риси або благодаті, які є вищими, ніж у нього. Він повинен бути радий бачити їх і повинен відповідно цінувати того, хто ними володіє.
Якщо дбати тільки про себе, про свої інтереси, свій добробут, свої вигоди і таланти, і при цьому ігнорувати, тобто не помічати, інтереси, вигоди, таланти інших, то це свідчило би про самолюбство та нестачу Духа Христа, який є духом любові, уважності та доброти. Наскільки ми наповняємося Святим Духом любові, настільки будемо цікавитися добробутом та щастям інших. Таким був розум, такою була вдача нашого дорогого Відкупителя, коли Він ходив по землі, – вдача, яку Він так чудово проявив. І ми віримо, що відтоді Він не змінився. Якщо ми хочемо бути схожими на Нього, потрібно розвинути в своєму характері ці риси. Якщо ми маємо бути в майбутньому класом Нареченої в славі, ми повинні стати копією “дорогого Божого Сина”.
Апостол Павло не тільки представляє нам Господа Ісуса як великий Зразок належної покори, самопожертви і любові, самозречення на користь інших, але й тримає перед нашими очима результат – нагороду нашого Господа. Він пригадує нам про возвеличення Учителя Отцем, щоб ми підбадьорилися і могли збагнути, що при вірному слідуванні за нашим Відкупителем в жертвуванні вигод теперішнього часу, при розпинанні себе, при посильній праці для просування Божої Справи та Його Правди, при розвитку плодів Святого Духа ми можемо сподіватися також прославлення з Ним, щоб розділити Його ім’я і Його Престол слави, а також Його велику працю у всьому вічному майбутньому як Його Тіло, Його Наречена і Його співспадкоємиця.

ЗАКЛЮЧНІ СЛОВА ЗАОХОЧЕННЯ

У віршах 12-17 апостол виражає щиру вдячність Церкві у Филипах і свою любов до них. О як він виявляє свою довіру до їхньої відданості! Як радо він виливав своє життя за них (див. вірш 17), щоб вони могли здобути повноту подоби Христа!
Він з любов’ю просить: “Робіть усе без нарікання та сумніву”. Йдучи за Учителем вузьким шляхом, ми не повинні нарікати дорогою, якщо натрапимо на ній на труднощі, і вона буде для нас завузькою. Також ми не повинні виражати незадоволення нею, ані не шукати якийсь інший шлях від того, який Божественне провидіння визначило нам. Навпаки, треба усвідомлювати і вірити, що Господь знає, які саме випробування потрібні для нашого розвитку в Школі Христа; що Він наглядає за нашими випробуваннями для нашого найвищого благополуччя і Його слави; що Він не забув Свої обітниці для тих, котрі є Його, але, як пообіцяв, зробить, щоб “усе [що приходить на нас за вірність] допомагало на добре”. І навіть наші промахи та спотикання, якщо їх сприймати правильно, будуть спрямовані на наше благословення.
Ми раді бачити цю схильність довіряти і відданість в стількох дорогих нам Господніх святих. Йдучи за Учителем, улюблені, ми будемо “невинними дітьми Божими серед лукавого та розпусного роду, що в ньому ми будемо сяяти, як світла в світі, додержуючи слово життя”. І тим, котрі у вас старшинують у Господі, це буде “на похвалу.. в день Христа [коли настане наша переміна], що вони бігли не надармо, що вони працювали не надармо”.

R5810 (1915 р.)