“ПЕРЕД ЗАГИБІЛЛЮ ГОРДІСТЬ БУВАЄ”
2 ХРОНІК 26: 8-21
ІЗРАЇЛЬ ЯК ОБРАЗНЕ ЦАРСТВО – МЕСІЯ МАЄ ЗАПРОВАДИТИ ПОЗАОБРАЗ – ПОЛІТИЧНІ ТА ВІЙСЬКОВІ УСПІХИ СТАЛИСЯ ПАСТКОЮ ДЛЯ УЗЗІЙЇ – ГРІХ САМОВПЕВНЕНОСТІ – ПОКАРАННЯ – УРОК ДЛЯ ЦЕРКВИ ТА СВІТУ – НЕЗНАННЯ БОЖОГО ЗАКОНУ НЕ МОЖЕ БУТИ ВИПРАВДАННЯМ

“Гординя людини її понижає, а честі набуває покірливий духом” (Приказки Соломонові 29: 23).
Уззійя був великим та успішним царем в Єрусалимі. Все починалося добре: він шанував Бога і привів казну та решту свого царства до доброго стану на випадок, якщо доведеться захищатися від ворогів. Коли ми згадуємо війни Ізраїлю, то повинні пам’ятати, що якийсь час цей народ символізував Боже правління на землі в такому значенні, як ніколи не символізував жоден інший народ до або після.
Царі Ізраїлю, на відміну від інших царів, були помазані Божественною владою та повноваженням. Про них сказано, що вони “сиділи на троні Господнього царства” – як жоден цар до них або після них. Однак це не було Царство, про яке ми молимося “нехай прийде Царство Твоє”, а лише підготовчий порядок з залученням образних ізраїльтян. Боже Царство справді прийде на землю після того, як його встановить Месія. Протягом тисячі років Він царюватиме, щоб піднести покірних, щоб благословити всіх, котрі шукають праведність, щоб покарати і виправити всіх інших і остаточно знищити непоправних Другою Смертю. Отож, царі Ізраїлю та Юди, як того вимагав час, мали зміцнитися, укріпитися та захистити землю, яку Всемогутній дав їхньому народу.

САМОВПЕВНЕНІСТЬ ЦАРЯ

Правдивість слів Святого Письма – “Перед загибіллю гордість буває, а перед упадком бундючність” – буквально виконалася на царі Уззійї. Коли слава про нього розійшлася довкола, і він почав величатися, до нього прийшла гордість. Він забув, що є всього лиш Господнім представником в царстві і що його першим обов’язком, як слухняного підвладного Бога, є слухати і виконувати Божественні накази. Досягши великих успіхів з політичної та військової точки зору, цар Уззійя почав домагатися релігійних почестей. Мабуть, він відчував, що Бог пишається ним та його успіхами, і Богу буде дуже до вподоби, якщо він увійде в Храм за звичаєм священиків і принесе кадило на Золотому Вівтарі. Він знав правила розпорядку в Храмі та служіння, але вважав себе вищим від них. Він йшов безпосередньо до Бога, не визнаючи священика.
Багато знаних людей потрапили в такий самий огріх, вважаючи, що їхні успіхи в бізнесі або політиці, спритність їхнього розуму або відмінність освіти є єдино необхідною річчю в очах Бога Єгови. Їм здається, що коли б вони ходили до церкви і визнавали Бога, Він пишався б ними і, зрозуміло, давав би їм першість у всьому. Це помилка. Великий Цар Вічності, “Високий і Піднесений” (Іс. 57: 15), має правила та порядок, які регулюють всі намагання наблизитися до Нього. Є тільки один Шлях наблизитися і жодного іншого (Ів. 14: 6).

СВЯЩЕНИК МЕЛХИСЕДЕК

“Ага, – скаже хтось, – ви хочете сказати, що миряни не мають доступу до Бога, що їм треба приходити через духовенство, так само як цар Уззійя мав наблизитися до Бога через первосвященика Ізраїлю. Але я заперечую, що духовенство є кимось більшим, ніж простими смертними. Я вважаю, що розум багатьох з них не кращий від мого, що багато з них менш освічені, а ще інші взагалі позбавлені підприємницького вміння. Я визнаю, можливо, це й добре, що прості люди приходять до Бога через духовенство, але кожного разу, коли я так приходжу, то роблю це власним розумом і розумію, що Всемогутній радіє, коли так є. Я часто молюся: “Господи, дякую тобі, що я не такий як інші люди, ані навіть не такий, як цей митник” (Лк. 18: 11).
Ні, друзі, ми так не думаємо. Це не є біблійна думка, ані урок, який ми повинні взяти з вірша Писання, який розглядаємо. Треба визнати, що Святе Письмо ніде не говорить про клас духовенства в Церкві Христа, за винятком дванадцяти апостолів, між якими св. Павло зайняв місце Юди. На основі Біблії ці Дванадцять стоять вище від інших – є особливими мовними знаряддями Ісуса. Ми зовсім не кажемо, що душа, яка прагне наблизитися до Бога, повинна це зробити через духовних осіб якогось віровизнання. Ми тільки стверджуємо факт, що є лише один Шлях наблизитися до Бога – через Великого Заступника, призначеного нам, “Ісуса Христа, Праведного”, “Священика навіки за чином Мелхиседека” (1 Ів. 2: 1; Євр. 5: 6). “До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене”, – сказав Ісус. “Нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали”, – ось апостольське Послання (Дії 4: 12).

КАДИЛО ЗОЛОТОГО ВІВТАРЯ

Тим, чиї очі ніколи не були відкриті для розуміння, що Ісус є Божественно призначеною особою для поєднання світу з Богом, можна пробачити, якщо вони наближаються в молитві до Бога без Нього. Їхні молитви можуть отримати відповідь тільки до певної міри, якщо вони принесені зі щирістю, від серця, і якщо, як натякає св. Павло, Бог “не зважає” на їхнє незнання Своїх постанов (Дії 17: 30).
І як цар Уззійя знав про Божественну постанову, що тільки священик міг принести Всемогутньому кадило на золотому вівтарі, так і ті, котрі зрозуміли, що Ісус є великим позаобразним Священиком, через Котрого відкритий доступ до Отця, потрапляють під осуд, якщо силоміць з’являються в Божественній присутності і моляться по-іншому, ніж передбачено Божественною постановою – так само, як цар Уззійя був ударений проказою за своє свавілля та пиху. Проказа, в біблійному значенні, є образом гріха. Тому вчинок Уззійї образно означає, що коли б хто наблизився до Бога не через призначеного Священика, знаючи, що це неправильно, потрапив би під Божественний вирок як добровільний грішник. Покарання тоді залежало б від степеня наявного світла.

ВІСІМДЕСЯТ ХОРОБРИХ СВЯЩЕНИКІВ

Коли цар увійшов у Святая Храму, щоб принести кадило на Золотому Вівтарі, первосвященик та вісімдесят священиків пішли за ним, протестуючи проти цього святотатства. Хоча таким був їхній обов’язок, однак це показало їх з хороброго боку, як сміливих людей, бо в древні часи цар мав велику владу. Цар Уззійя відчував свою велич і пишався цим, тож він, правдоподібно, обурився проти втручання в свої царські повноваження. Слова протесту тільки нагадали цареві те, що він вже знав про заборони служіння в Храмі. Та священики додали: “Вийди зо святині, бо ти спроневірився, і не за честь це буде тобі від Господа Бога!” Справжні почесті, справжнє благословення, справжній достаток не можуть виникати з заперечення Божественного порядку. Поведінка царя, мабуть, знеславила його. Коли б він поспішив віддати честь Богу, то отримав би благословення. Та замість цього порушення Божественного Закону принесло прокляття.
Лекція такої поведінки очевидна і проілюстрована нашим віршем та словами Господа: “Хто бо підноситься буде впокорений, а хто впокоряється той піднесеться” (Лк. 14: 11). Але цього було недостатньо – навіть якщо б цар мав добрі наміри замість гордості. Добрі наміри мали б підштовхнути його до вивчення Божественних постанов та обітниць. Незнання Закону не виправдовує. Звідси пересторога апостола: “Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди” (2 Тим. 2: 15).
Перед нами урок покори для Церкви та світу. Деякі від народження мають покірний розум, натомість інші народжуються самовпевненими. Тому останні натрапляють на перешкоди в здобутті благодаті, хоча, з біблійної точки зору, вони мають перевагу, бо здатні зі сміливістю протистояти нинішнім несприятливим обставинам. В цілому наші труднощі з причини вад тіла не є аж такі різні, щоб комусь було легше від іншого увійти в Царство на основі покликання Євангельського віку. Кому більше дано, від того більше вимагатиметься, і суд Господа буде на основі серця, волі, намірів, намагань, а не за тілом, його слабостями та невдачами.
Покора важлива не тільки сама по собі, але й тому, що інші благодаті Святого Духа неможливо розвивати без неї. Першою в переліку духовних благодатей є смирення. Як можна бути лагідним або зробити відповідний поступ в розвитку цих благодатей, якщо немає смирення? Як можна бути терпеливим і слухняним у випробуваннях та труднощах життя без смирення? Як хтось може бути лагідним до супротивників і люб’язним у всьому іншому, якщо він не має смирення? Як можна терпіти всіх без смирення? Як можна виявляти братню доброзичливість по-іншому, як не через смирення? Як бути подібним до Бога, не маючи смирення? Як любити в біблійному значенні без смирення? Тому всі, котрі мають бути Церквою, будуть випробувані в цьому напрямку. Слід розвивати смирення і покору, щоб наповнити ними серце і мати змогу розвивати інші плоди Святого Духа.

R5804 (1915 р.)