ВИПРАВДАННЯ – УМОВНЕ І ДІЙСНЕ

Щоб правильно глянути на слово “виправдання”, наш розум повинен вернутися назад, щоб встановити, в чому полягає проблема з людиною і чому потрібно виправдовувати через віру або якимось іншим чином. Бачимо, що потреба у виправданні, перш ніж людина може бути в згоді з Богом, виникає з факту, що людина стала грішною, що Бог, великий Суддя Всесвіту, виніс їй вирок смерті.
До свого гріхопадіння Адам звався сином Бога, але після Адама так не називали жодну людину, аж прийшов Ісус. Він був названий Божим Сином, бо таким Він народився і таким був у Своєму долюдському стані – до того як прийшов у світ. Адама та його дітей засуджено на смерть, бо вони не заслуговували на життя, знаходилися під вироком “вмираючи помреш” (Ротергем). Але це ще не все, бо виконання вироку супроводили хвороби та розумова відсталість. Наступною частиною вироку було відокремлення від Бога, полишення Ним. Щоб людина могла повернутися до Божої милості та благословення, потрібна була жертва за гріхи. До складення такої жертви не могло бути жодного виправдання в повному значенні.
Апостол Павло звернув увагу на те, що в умовах Закону Мойсея, даного Ізраїлю, людям була обіцяна єдність з Богом, прощення минулих гріхів і виправдання за умови виконання Закону. Але після всіх намагань протягом понад півтори тисячі років вони зрозуміли, що виконати Закон неможливо, “бо жодна людина ділами Закону не буде виправдана” в Божих очах (Гал. 2: 16). Та хоча ніхто не був виправданий під Законом через неспроможність виконати його, знайшлися особи, які вгодили Богу, проявляючи властивий дух віри та слухняності. Вони, як ми кажемо, належать до класу Стародавніх Гідних. Цей клас включає Авеля, Еноха, Ноя, Авраама, Йова, Мойсея та всіх пророків, в тому числі менш відомих з них (див. Євр. 11).
Проте виправдання, яке отримали Стародавні Гідні, не було виправданням до життя. Жодне дійсне виправдання до життя не могло настати, доки Відкупитель не дав викупної ціни за гріх – доки Христос не помер, “Праведний за неправедних,.. щоб привести нас до Бога” (1 Петр. 3: 18). Оскільки Христос помер саме з такою метою, це означає, що доки Христос не помер, ніхто не міг прийти до Бога. Бо якщо би можна було, на основі Божого правила “щось за щось”, виправдати людство іншими засобами, тоді би Христос не помер. Якщо б ці Стародавні Гідні могли виправдатись до життя якимось іншим способом, то інші люди теж змогли би, і смерть Христа не була би потрібною.

ВИПРАВДАННЯ ДО ЖИТТЯ

В чому ж тоді принципова різниця між стосунками з Богом, на які одержав право Авраам та всі інші достойні особи древності, і стосунками, які маємо ми, проявляючи віру в цьому віці? Слово “виправдання” вживається до обох класів. Авраам був виправданий через віру і так само виправдані ми – “Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа”. Але Авраам та інші з тих далеких віків не могли мати мир з Богом в правовому значенні, бо Христос ще не прийшов у той час на землю і не помер за гріхи світу. Тому написано, що Авраам був виправданий до дружніх стосунків з Богом. Дружба з Творцем була однією з тих речей, які втратив Адам, коли згрішив. Тому людина стала чужою для Бога, “відчуженою... в злих учинках”. Але Бог вважав Авраама Своїм приятелем.
Віра Авраама проявилася в його вчинках. Його слова про відданість Богу не були порожнім звуком; він показав свою віру на ділі – вчинками слухняності. Після випробування віри він отримав обітниці від Бога, Котрий відтепер вже не вважав його за ворога. Але одна річ бути виправданим до приязні з Богом, і зовсім інша – бути виправданим до життя. Коли б Авраам був виправданий до життя (без Христа), тоді ані він, ані решта людства взагалі не потребували б Спасителя. Всі були б виправдані так чи інакше.
Але Святе Письмо запевняє нас, що немає іншого імені під небом, через яке ми маємо спастись, окрім імені Ісуса. Отож, якщо ми можемо спастись тільки через віру в Ісусове ім’я та Його кров, бувши приведені до спільності з Богом через Нього, то ані Авраам, ані Ісак, ані Яків, ані Мойсей, ані пророки та інші достойні особи не були виправдані по-іншому. Якщо ж вони не могли виявити віри в Спасителя, Котрий ще не прийшов і Котрого діло ще не виконалося, то з цього виникає, що вони ніколи не були виправдані в правовому значенні, тобто не були виправдані до життя. Однак вони показали свою слухняність Богу, витримали випробування, і Бог поводився з ними як зі Своїми приятелями і до певної міри ознайомив їх з деякими рисами Божественного Задуму. Бог сказав, що Він не заховає цих речей від Авраама, бо той – Його приятель.
Але від гріхопадіння Адама на людському роді лежить прокляття. Для світу не могло бути благословення і прокляття від Бога одночасно, а благословення ще не прийшло. Досі з-під цього прокляття по праву вийшли тільки ті, котрі є в Ісусі Христі. Тільки вони були виправдані до життя. Господь сказав Аврааму, що це благословення прийде для людства через його потомство, завдяки його великій вірі і повній слухняності. Але Авраам ніколи не отримав запрошення віддати тіло на живу жертву, як до цього запрошені віруючі Євангельського віку. Однозначно, що до часу Ісуса не було нікого, кому була б дана нагода “піти слідами Його” (1 Петр. 2: 21). Ісус посилався на це, коли казав, що “між народженими від жінок нема більшого понад Івана, та найменший у Божому [Небесному] Царстві той більший за нього” (Лк. 7: 28).

СЛУГИ БОГА І ЙОГО СИНИ

Якщо всі в Небесному Царстві є більші від Івана Христителя, то вони більші також від Еноха, Авраама і т.д. Чому? Відповідь в тому, що послідовники Ісуса не є більш достойні від Івана Христителя та інших, але нагода статися членами Дому Синів була запропонована тільки від П’ятидесятниці і тільки тим, котрі беруть свій хрест і йдуть за Ісусом. Оскільки Він був Предтечею для цього класу, то ніхто не міг Його попередити. Про тих, котрі можуть статися синами, сказано в Євангеліє св. Івана: “А всім, що Його [Ісуса] прийняли, їм владу [свободу, привілей] дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крові, ані з пожадливості тіла, ані з пожадливості мужа, але народились від Бога”. До цього класу належать привілейовані – ті, котрі живуть у визначеному часі, “за часу вподобання”, до котрих завітало Послання Євангелія.
До Авраама це Євангеліє не завітало в тому ж значенні, хоча св. Павло каже, що Євангеліє проповідувалося Аврааму раніше. Бачимо, що спочатку Бог звістив Свій намір йому. Але про рису Євангелія, яка безумовно є найважливішою, Авраам не знав, бо Жертва за гріхи ще не була складена. Бог не міг нікого виправдати до життя і зробити сином, доки не прийшов Ісус і не приготував шлях. Отже, привілей статися синами Бога був даний вперше за днів Ісуса тим, котрі прийняли Його. Всі, котрі попередньо виявляли віру, були друзями, слугами. Ізраїль був названий “Домом слуг”. “Мойсей вірний був у всім домі Його, як слуга... Христос же, як Син, у Його домі. А дім Його ми, коли тільки відвагу й похвалу надії додержимо певними аж до кінця” (Євр. 3: 1-6).
Бачимо контраст між Домом слуг і Домом синів та причину цього. Ми не повинні думати, що Церква має кращі наміри або вона менш грішна з природи від Авраама, Ісака, Мойсея та пророків. Ця нагода синівства прийшла до нас і не прийшла до інших, тому що за їхніх днів ще не був “свій час” в Бога. Отже, нам слід скористатися великою нагодою увійти в Дім синів і стати спадкоємцями Бога.

ВИПРАВДАННЯ ДО ЖИТТЯ НАСТАЄ ПІСЛЯ ПОСВЯЧЕННЯ

Бачимо, що Церква була виправдана до життя через заслугу жертви Христа. Звідси висновок, що вона мала щось, що Бог міг прийняти. Відтоді вона день за днем приносить себе Богу. Авраам не мав жодної заслуги, завдяки якій міг би бути прийнятним жертвоприношенням для Бога, адже, як член деградованого Адамового роду, він був грішний, а Божественний задум полягав у тому, що жодна особа з вадою не може підійти до Божого вівтаря. Відколи Христос помер, встав знову, піднявся на висоту, з’явився в присутності Бога і задовольнив вимоги за Церкву, Він приписує Свою праведність нам при нашому посвяченні, і наше виправдання стає повним – ми дармо виправдовуємось від всього, є оживлені з мертвих. Тепер ми можемо представляти свої тіла на жертву живу, святу, прийнятну для Бога, і отримувати зачаття до нової, божественної, природи.
Не маючи повного виправдання, ні Авраам, ні жоден інший до нашого Господа не міг представити своє тіло Богу як жертву. Тому, бачимо, що до Ісуса це послання не проповідувалося. Читаємо, що Христос “вивів на світло життя та нетління Євангелією”. Життя та нетління не були виведені на світло, доки Він не прийшов. Шлях до життя ще не був відкритий. Авраам мав неясну, туманну обітницю, що колись прийде час благословити все людство, але ні вічне життя, ні безсмертя (найвища форма життя) не були йому пояснені. Він просто знав, що прийде благословення, і мав віру, щоб намагатися ходити в згоді з Богом.
Дивлячись на те, які дивовижні можливості представлені Євангельській Церкві, “як ми втечемо, коли ми не дбали про таке велике спасіння? Воно проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув” (Євр. 2: 3). Тут апостол виразно показує, де саме почалося звіщення цього “великого спасіння”. Воно ніколи не було пояснене перед тим. Апостоли нашого Господа могли звіщати про спасіння від смерті, спасіння до життя, запропоноване в той час, але ті, котрі жили до них, не могли цього робити. Ісус перший приніс нам Вістку Спасіння, і Його слова були підтверджені Його апостолами, котрі Його чули.
Виправдання до життя завжди йде після посвячення і ніколи перед ним. Посвячення – це присвячення себе Господу, підкорення Богу своєї волі і всього, що в нас є. У випадку Церкви це не тільки підкорення себе Богу, але й прийняття Богом того, хто таким чином присвячує себе. Написано: “І ви будете освячуватися [посвячуватися]... Я Господь, що освячує [посвячує] вас”. Під час Євангельського віку наш привілей – представляти себе Богу через Христа, Котрий, як великий Первосвященик, приймає ці жертвоприношення, доки не довершиться визначене заздалегідь число. Хто таким чином виправданий і прийнятий Ним, той стає прийнятним для Отця і отримує Святий Дух Отця, що дає йому зачаття до Божественної природи.
Наш Господь впродовж трьох з половиною років служіння говорив Своїм учням, що якщо вони будуть перебувати в Ньому, то їхнім надбанням стане благословення життя. Але вони не мали правового становища перед Отцем доки Ісус не завершив Своєї жертви, не встав з мертвих і не піднявся на небо, щоб там з’явитися в присутності Отця за них. Тоді вони отримали Святий Дух в силі зачаття, з зовнішніми проявами. Це сталося в П’ятидесятницю. Вони вже посвятилися попередньо і були прийняті Ісусом. Було зроблено все, що можна було зробити в той час, але це все ще не відповідало критерію, який вимагався після того, як Ісус з’явився перед Богом і задовольнив вимоги на користь тих, хто мав становити Його Церкву. В П’ятидесятницю (не раніше) вони були помазані Духом і визнані синами Бога. Це і було завершенням, наслідком їхнього посвячення.

НИНІШНЯ ЦІЛЬ ПОСВЯЧЕННЯ

Святе Письмо інформує нас, що Богу угодно приймати таким самим чином усіх, котрі приходять до Нього через Ісуса, аж прийде час, коли буде обраний останній член призначеного числа Вибраних. Після цього двері будуть зачинені – не двері милості, але двері Високого Покликання до співспадкоємства з Христом, запропонованого тільки під час Євангельського віку. Ось що означає посвячення під час Євангельської епохи. Отець постановив, що перш ніж Він припише нам заслугу Христа, ми повинні виконати нашу частку в присвяченні себе Богу. Тільки ті, котрі це зроблять, будуть виправдані до життя через приписану заслугу Христа.
“Коли хоче хто йти вслід за Мною [бути Моїм учнем], хай зречеться самого себе і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною”. Такою є умова. Жодним іншим чином Ісус не стане нашим Заступником. Як духовно зачаті, ми “маємо Заступника перед Отцем”. Він в жодному значенні не є Заступником для світу. Він – наш Заступник, тобто Заступник всіх, хто приходить до Отця через Нього. До великого Божественного Двору можуть наблизитися тільки ті, хто має на це право.
Ісус стався великим Первосвящеником через жертвоприношення самого Себе. Ставши великим Первосвящеником над Божим Домом, Він є Заступником усіх, хто приходить до гармонії з Отцем. Він є їхнім Гарантом, тому Він має право ставити власні умови, які  полягають у тому, що Він прийме як учнів тільки тих, котрі зречуться себе, візьмуть свій хрест і підуть за Ним.
Бачимо, як багато – чотириста мільйонів – є тих, котрі звуть себе християнами. Деякі з них є у в’язниці, деякі у війську – на тому чи на іншому боці. Більшість з них женеться за багатством або шукає задоволення своїх почуттів. І тільки деякі є виправдані до життя. Дехто може бути виправданий частково, як Авраам. Наскільки хто намагається робити правильно, настільки він виправданий. Але щоб мати життя, потрібно мати повне виправдання, яке ми можемо отримати тільки після того, як ми цілковито посвятилися Господу (Рим. 12: 1).

ВЕСЬ СВІТ ЩЕ Є ЯЗИЧНИЦЬКИМ

Язичники не були виправдані ані за днів Авраама, ані за днів Ісуса. Насправді язичники далі не є виправдані, і ми бачимо, що весь світ є язичницький, за винятком тих, котрі увійшли в стосунки угоди з Богом. Ізраїльтяни називали решту світу язичниками, або поганами, або народами. Ці три вирази мають на увазі всіх, котрі не були дітьми Ізраїлю.
Відколи Христос прийшов до нас і відкрив дорогу до життя через Свою кров, ми маємо привілей входити в особливу Угоду з Богом. Нова Угода є відкладена для Ізраїлю та світу на майбутнє. Особлива Угода, яку Бог має для Церкви, показана в Його постанові: “Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіт [угоду] зо Мною” (Пс. 50: 5). Ми можемо увійти в цю Угоду тільки через жертву – тільки через відмову від власної волі, від всього, що ми маємо, – і ніхто не може увійти в неї без великого Заступника. Це Угода Жертви. Язичники, світ, не ввійшли в Угоду Жертви, тому вони не можуть зайняти становище Божих Синів. Ніхто не може зайняти таке становище без чіткого знання про його умови та вимоги.
Коли закінчилася Юдейська епоха, і Євангельський поклик поширився на поган, першим, хто увійшов, був Корнилій, римський сотник. Читаємо, що Корнилій, перед тим як прийняти цей поклик, був справедливою людиною, боявся Бога, завжди молився і давав багато милостинь. Ми б сказали, що в нього був дуже добрий характер. Але він був поганин і не міг увійти під цей поклик. Та ось настав час, щоб Євангельське послання завітало до поган. Чи Отець прийняв Корнилія відразу? Ні. Господь послав до нього ангела, котрий сказав: “Молитви твої й твоя милостиня перед Богом згадалися”. Бог вже попередньо помітив їх, але прийняв тільки зараз. Чи це послання принесло Корнилію стосунки угоди з Богом? Ні. Господній ангел лише сказав йому, що? він має робити: “Пошли до Йоппії, та приклич того Симона, що зветься Петром, він слова тобі скаже, якими спасешся і ти, і ввесь дім твій”. Ці слова були потрібні, але також обов’язковим було знання.
В незнанні не може бути жодного виправдання. Божий План не такий. Корнилій та його сім’я були готові, і Корнилій був посвячений настільки, наскільки мав знання. Оскільки св. Петро не знав, як йому поводитися з поганами, Бог дав йому видіння, особливе виявлення Своєї волі. Випадок з Корнилієм дає нам ключ до того, що Бог не виправдовує жодного поганина, за винятком тих, котрі увійшли в стосунки Угоди з Ним, і що немає жодного іншого шляху увійти в такі стосунки, окрім шляху, який Він визначив. Для юдея цей особливий шлях був через Мойсея та Угоду Закону і потім в Христа. Спосіб, яким поганин міг увійти в угоду з Богом, полягав у прищепленні до “оливного дерева”, коренем якого є Угода Авраама (Рим. 11: 16-22). Хто має належати до Христа, той повинен статися ізраїльтянином, членом справжнього Насіння Авраама. Ми стаємо ними через віру в Христа (Насіння) і хрищення в Його смерть. Тому ми вже не є зі світу. Весь світ є язичницьким, бо люди не є в Угоді з Богом. Вони – погани, а погани з точки зору Святого Письма, – язичники.

“СВЯТІ СВІТ СУДИТИМУТЬ”

Всі племена землі будуть мати благословення та світло через Насіння Авраама, яким є Христос. “А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці”. Ми ще не благословили світ, ми ще не судили світ, бо нам ще не казали це робити. Але апостол Павло говорить: “Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?.. Хіба ви не знаєте, що ми будемо судити ангелів” (1 Кор. 6: 2, 3). Ми маємо бути суддями не в плоті, а після нашого прославлення в Першому Воскресінні.
Отже, Бог призначив великий День Суду для світу (Дії 17: 31; Пс. 96: 9-13; 98: 1-9; Дії 15: 13-18), і святі мають бути суддями з Христом. Поки що світ засуджений в Адамі. Люди ще мають бути виправдані – “хто хоче”. Основою цього виправдання, перш за все, буде укладення Христом Нової Угоди з Ізраїлем як результат Його жертви на Голгофі. Ця угода буде докладно такою самою, як стара Угода Закону, але матиме кращого Посередника – Христа, Голову і Тіло. Як стара Угода Закону була укладена на основі образних жертв, так і Нова Угода має бути укладена на основі “кращих жертв”. Праця Євангельського віку полягала в жертвоприношенні кращих, ніж тельці та козли, жертв – Ісуса, Голови, і Церкви, членів Його тіла, пов’язаних з Ним як частини цих “кращих жертв”. Він закінчить це жертвування тоді, коли останній член Його Тіла перейде “за завісу”. Тоді вже не буде можливості йти слідами Ісуса, бо число Священства є усталене. Вони будуть мати частку в Його воскресінні, Головному Воскресінні. Говорячи про них, апостол каже: “Ми перемінимось”, бо “тіло й кров посісти Божого Царства не можуть” (1 Кор. 15: 50-54). Коли цей клас успадкує Царство, він буде готовий виконувати працю судження світу.

ПРАЦЯ НАСТУПНОГО ВІКУ

Негайно після задоволення вимог справедливості з приводу гріхів світу, світ людства буде переданий Тому, Хто його купив. Тоді справедливість не матиме справи з людьми, бо вони будуть передані в руки Христа. В той час Він буде Життєдавцем, Суддею, Царем. Під час Свого Тисячолітнього царювання Він буде пробуджувати і піднімати всіх, за кого Він помер. Всім буде дана можливість прийти до згоди з Господом, присвятити себе Його службі. Нагородою буде вічне життя і повна досконалість на людському рівні. Хто присвятить себе цьому, той підніметься з деградації до повної досконалості. Досконалість буде виправданням, бо бути виправданим означає статися праведним.
Відмінність між виправданням, яке здобуде світ, і виправданням, яке має сьогодні Церква, полягає в тому, що виправдання Церкви – це виправдання вірою, умовне виправдання, здобуте миттєво, через приписання заслуги Христа, тоді як виправдання світу буде через вчинки – через дійсну праведність, дійсну досконалість. Але виправдання неможливе без віри та відданості серця сьогодні та потім. Окрім цього, на основі нинішнього Господнього розпорядження важливо мати досконалі вчинки. І дійсно, Нове Створіння є досконале, справедливе, і Отець приписує нашому недосконалому тілу заслугу Ісуса, вважаючи нас мертвими щодо недосконалої плоті. Таким чином, наші недосконалі діла вважаються досконалими через Христа. Досконале Нове Створіння поступово, від самого початку, має зростати та розвиватися до зрілості, використовуючи плотське тіло як свого слугу.
Зі світом буде по-іншому. Він поступово має прийти до стану виправдання, досконалості розуму та тіла під захистом Нової Угоди, запечатаної кров’ю Христа. Люди будуть день за днем, рік за роком щораз більше наближатися до цієї досконалості, підніматися до неї. Коли вони досягнуть її вершини, вони будуть повністю виправдані, повністю вчинені справедливими, і якщо вони вірно перейдуть остаточне випробування (після закінчення Тисячолітнього віку), то отримають нагороду вічного життя. Але мертві (з Божої точки зору) зі світу не оживуть, доки не закінчиться згаданий вік, доки Христос не закінчить Свою посередницьку працю. Водночас ті, котрі не прийдуть до згоди з Божим влаштуванням, помруть Другою Смертю, будуть знищені “немов звірина нерозумна” (2 Петр. 2: 12).
Друга Смерть схожа на першу смерть, але вона буде миттєвою. Вона буде не за батьківський гріх, а за особистий гріх, і буде вічною. Від неї не буде відкуплення, як від першої смерті. “Христос... уже більш не вмирає”. Нагородою для праведних буде вічне життя. Але його ніхто не отримає, доки не буде повністю і цілковито випробуваний. Ось чому Бог може гарантувати, що відтоді більше не буде плачу, ані зідхання, ані вмирання повіки, бо всі будуть у повній згоді з Ним.
Віримо, що скоро прийде час випробування світу, але ми не думаємо, що двері Царства вже зачинені. Звісно, в нас немає жодної особливої інформації про дану річ, адже Господь не каже, що двері Високого Поклику будуть зачинені як тільки закінчаться Часи Поган. Двері будуть зачинені тоді, коли останній член Тіла Христа буде зібраний, виявиться вірним, закінчить свій шлях і перейде за завісу. “І готові ввійшли на весілля з ним, і замкнені двері були”. В той час вони дійсно будуть замкнені, і ніхто не зможе приєднатися до вибраного числа. Ми віримо, що цей час вже недалеко.

R5774 (1915 р.)