КІНЦЕВА МЕТА БОЖОГО ЗАКОНУ
“Ціль же наказу [заповіді] – любов від чистого серця, і доброго сумління, і нелукавої віри” (1 Тимофія 1: 5).
В наведеному вірші в слові “наказ” ми маємо підсумування Божественного Закону. Слід сказати, що є різні накази і що всі вони більш-менш загально представлені в Декалозі. Наш Господь поділив ці заповіді на дві частини, кажучи, що ці дві частини є оглядовим представленням всього Закону Бога. Закон – це наказ, запроваджений повноважною інституцією, це правила поведінки, яких ми зобов’язані дотримуватися. Сини Ізраїлю не оцінювали накази, дані в Законі. Для них він становив лише численні вказівки, що вони повинні та чого не повинні робити, і не більше. Вони не зрозуміли властивих меж даної речі. Навіть Християнська Церква в значній мірі не змогла здобути правильного погляду на Божественний Закон.
Не треба думати, що Закон був недосконалий, адже Бог, який є досконалий, не міг дати недосконалого закону. Отже, Божий Закон, наказ, є досконалий. Говорячи про цей Закон, апостол Павло пише: “Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра” (Рим. 7: 12). Причина, чому ізраїльтяни не могли виконати Закон, полягала не в тому, немовби Закон недосконалий, а в тому, що вони були продані під гріх, як каже апостол (вірш 14). Ми визнаємо Закон мірилом досконалості. Наш Господь, прийшовши, “збільшив та прославив Закон”. Він показав, яким величним та далекосяжним є Закон, якщо його повністю збагнути.
Ніхто з грішного роду не може (внаслідок недоліків та слабостей плоті) жити згідно з вимогами досконалого Божого Закону. У випадку Церкви така неспроможність зникає через Христа. “Виконалось виправдання Закону на нас”, бо Бог встановив порядок, що заслуга Христа покриває наші недоліки та вади. Це дозволяє нам жити в повній згоді з Законом, бо ми виконуємо його в дусі, але не можемо повністю виконати в букві, і кров Ісуса компенсує решту, тобто наші несвідомі недоліки.
ЧИСТА, НЕСАМОЛЮБНА ЛЮБОВ
Апостол говорить про “ціль наказу”. Цей вираз виглядає дещо незрозумілим. Думка, очевидно, полягає в тому, що кінцевою метою Закону, тобто тим, чого він добивається, є любов, щоб дозволити нам досягти становища, де ми прийдемо до повної згоди з Тим, Хто дав цей Закон і є уособленням Любові.
Таким буде кінцевий результат Божого Закону для всіх, хто його прийме. Бог хоче, щоб усі досконалі залишилися досконалими, а недосконалі щоб побачили, що властивий критерій для всіх створінь Єгови є справедливим критерієм, повним любові; що Бога треба слухатися не з примусу, а з любові до Нього та на основі принципів праведності. Його кінцева мета полягає в тому, що всі Божі інтелігентні створіння, котрі мають отримати вічне життя, повинні бути досконалими, в повній згоді зі своїм Творцем.
Продовжуючи, апостол показує, що любов, якої вимагає Божий Закон, повинна бути особливою. Ми розуміємо любов батька до дитини або любов до тварин, вважаючи її цілком нормальною, якщо не впадати в крайнощі, але в такій любові може бути певна міра самолюбства. Хтось може любити собаку, бо це його собака, або любити дитину, бо це його дитина. Така любов матиме самолюбний відтінок і не може бути безсторонньою, великодушною любов’ю в її найвищій формі. Любов, яка здатна виконати всі вимоги Божого Закону, це – любов “від чистого серця”.
Можна підтримувати любов у серці, яке не зовсім чисте. Існує суміш любові та самолюбства, і саме так є з деградованим людством. Навіть наша любов, як християн, на початку може бути чистою тільки частково, але дух наказу, прийнятий до нашого серця, повинен поступово витіснити самолюбство. Богоподібна любов означатиме любов до Божої Правди, любов до Його святого Закону, любов до Його створінь. Це несамолюбна любов, бо такою є любов Бога. Бог не збирається щось здобути від усього того, що Він робить для Церкви або збирається зробити для світу. Він це робить від чистого серця – від доброго, великодушного, люблячого серця – і не думає, що можна з цього мати.
Чисте серце – це серце, яке у своїх намірах не містить жодного самолюбства. Воно має бажання робити добро усім і не робити зла нікому, воно прагне благословення для інших та для себе, намагається любити Бога і служити Йому досконало, всіма силами. Наш Господь радив такий стан серця, кажучи: “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога”. Отже, цілком зрозуміло, що особа з чистим серцем – це не лише той, хто починає християнське життя з добрими намірами. Всі, котрі рушають в християнське життя, роблять це з добрими намірами, але їх треба навчити, їх треба виховати. Вони повинні розвинути чистоту серця до досконалого рівня. Тому бачимо, що труднощі християнина мають на меті привести серце до стану чистої, несамолюбної любові.
На початку християнського шляху наші серця є чистими в тому значенні, що вони є щирими, довірливими. Що ми маємо на думці, те і кажемо, те і визнаємо. Ми наближаємось до Бога не тільки устами, але й серцем. Але любов від чистого серця (чисту любов, згадану в нашому вірші) можна здобути тільки тоді, коли ми скинемо з себе самолюбні речі і зодягнемось в Дух Господа. Апостол звертається цими словами до християн, даючи їм зрозуміти, що вони повинні скинути з себе згадані речі, якщо сталися християнами. “Відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу”, ненависть, суперечку – вчинки тіла та диявола. Ці речі тримаються вас в тій чи іншій мірі. Зодягніться у покору, самовладання, терпеливість, довготерпіння, добротливість, братню доброзичливість, любов. Якщо ви це робитимете, ваші серця будуть в стані, про який згадує апостол, і ви зможете здобути все, що Бог хоче від вас, чого вимагає, тобто “любов від чистого серця”.
ВИЗНАЧЕННЯ “ДОБРОГО СУМЛІННЯ”
Далі апостол каже: “і доброго сумління”. Сумління, судячи зі всього, є моральною прикметою розуму, яка застерігає відносно добра і зла. Дехто має гостре сумління і може швидко збагнути, що є добре і що погане. Інші мають притуплене сумління, і їм важко побачити різницю між добрим і поганим. Їм навіть до певної міри байдуже щодо моральної сторони їхньої поведінки. Хоча Бог створив людину з добрим сумлінням, здатну точно визначити, що є правильним, а що неправильним, проте гріх спотворив це сумління. Обов’язок кожного християнина – привести своє сумління до ладу, виховати його так, щоб навчитись розрізняти правильно. Бог у Своєму Слові виклав принципи праведності. З допомогою Закону Бога християнин може побачити ці принципи – зрозуміти, що є добре і що погане в принципі.
Золоте Правило нагадує нам: робіть своєму ближньому так, як ви би хотіли, щоб він зробив вам за схожих обставин. Подумайте про те, що ви би хотіли, щоб ваш ближній зробив вам в тому чи іншому випадку, в тих чи інших умовах, і тоді допоможіть своєму сумлінню побачити, що є правильне, щоб його робити. Багато речей є аморальними, забороненими Законом Бога. Їх значно простіше розпізнати сумлінням, коли є лише один спосіб поведінки на основі ясно вираженої волі Бога про дану річ. Але є ще інші речі, які, щоб їх ясно бачити, вимагають добре вишколеного сумління. Тут особливо помічним стає Золоте Правило. Коли принципи праведності міцно закріплені в нашому характері, тоді неважко побачити, яким має бути шлях обов’язку та любові.
Той, чиє сумління недостатньо вишколене Божим Словом, може бути цілком щирим, однак може прямувати хибним шляхом. Людина може триматися певної поведінки роками і при цьому робити це з цілком добрим сумлінням, цілком щиро. Ставши християнином, вона за якийсь час, мабуть, почне розуміти, що її попередні вчинки не були розумними та властивими, і скаже: “Тепер я бачу, що я дивився на це неправильно. Відтепер мені зрозуміліше, як правильно поводитися за таких обставин. Я усвідомлюю, що цей принцип праведності повинен укоренитися в моєму єстві, щоб я більше подобався Богу. Християнська любов сягає за межі справедливості, але справедливість має бути першою”. Добре розвинений християнин має добре вишколене сумління.
“Добре сумління”, згадане в нашому вірші, – це належно розвинене сумління. Мова не йде про сумління, яке завжди звинувачує свого власника, переконуючи його в тому, що він завжди робить погано. Є хворобливі сумління, які постійно звинувачують, які не здатні зважити речі правильно. Справді добре сумління добре відрегульоване. Наприклад, хтось має важільні ваги, які збиваються в один або в другий бік. Ваги, правильно відрегульовані, триматимуться рівня. Вони надійні. Так само є з добрим сумлінням, яке може визначити найменше відхилення від Божого Закону.
ВАЖЛИВІСТЬ ЧЕСНОСТІ В ВІРІ
Наприкінці св. Павло додає: “і нелукавої віри”. Нелукава віра – це віра, яка готова належним чином предстати перед іншими. Вона нелукава. Лукавити означає представляти хибно. Ми повинні мати віру, яка є необманливою, нелукавою, як каже апостол. Ми, християни, маємо критерій, викладений для нас в Господньому Слові. Але ми повинні йти далі, ніж вимагає Закон. Ми знаходимося під ще вищим Законом – під Законом жертовної Любові. Наша віра вхопилася речей, досі небачених – тієї частини Господнього задуму, яка сягає за межі видимого буквальним очам. Ми повинні чесно і самовіддано триматися того, що Господь відкрив нам і що наша віра змогла прийняти як Його волю. Ми повинні бути чесними щодо нашої віри і нашого життя.
Є багато таких, котрі, можливо, мають добре уявлення про справедливість і є добрими людьми в багатьох відношеннях, але вони можуть лукавити з приводу своєї віри. Вони можуть думати собі, що мета виправдовує засоби, і можуть розповідати про свою віру таке, що матиме добрий вплив на декого, але не буде правдою. У всьому світі є люди, які лукавлять про свою віру. Вони представляють її у фальшивому світлі. Вони не вірять у те, чого навчають і про що говорять. Багато людей навчає про вічні муки. Якщо ви запитаєте їх з приводу їхньої віри в це, вони вам скажуть: “Я не вірю в це вчення, але його, мабуть, варто проповідувати”. Інші навчають про Вищу Критику, Еволюцію, Нову Думку тощо, обманюючи і потрапляючи в обман, однак продовжують вважати себе християнами. Всі ці люди є в поганому стані. Якщо вони негайно не зміняться, то не будуть придатні до Царства. Ціль Закону, Любов, має виконатися в тих, котрі будуть прийняті до найвищого і найбільш шанованого становища. Ця любов вимагає, перш за все, найвищої відданості Богу, що означає відданість Його Слову. Яка користь з наявності того, що є кінцем Закону (остаточною ціллю Закону), якщо цей кінець (цю ціль) ніколи не вдасться досягти? Христос дійшов до кінця, досяг мети Закону. Праведність Закону виконалася в Ньому дійсно. Справжня Церква сьогодні досягає цього в дусі. Тобто, їхні серця, їхні розуми є в згоді з Законом, і вони намагаються з дня на день щораз більше приводити своє життя – свої слова, думки та вчинки – до повної згоди з досконалим Законом Любові.
ЗАКОН НОВОГО СТВОРІННЯ
Святе Письмо скрізь показує, що в Божих очах любов є провідною річчю. Не слід нехтувати іншими прикметами, іншими чеснотами, але ця прикмета знаходиться на самому верху у списку християнських чеснот. Зі списку, в якому апостол Павло згадує плоди Святого Духа, ми бачимо, що на першому місці він ставить любов, потім радість, мир, довготерпіння, лагідність, великодушність, віру, покору, стриманість (Гал. 5: 22, 23). Апостол Петро наводить список плодів Духа як свого роду сукупність, як додавання одного плоду до іншого, що в сумі дає всі благодаті. Він починає з віри, основи. Далі треба старанно додавати витривалість, знання, самовладання, терпеливість, братню любов, а потім всеосяжну любов, яка охоплює весь світ і навіть наших ворогів.
Слід, однак, пам’ятати, що любов не є чимось, що розвивається миттєво. Вона зростає. Хто має трохи любові, трохи Святого Духа сьогодні, матиме його більше завтра і ще більше через рік, бо це справа розвитку. Оскільки сам Бог є любов, то насадження Божественної подоби в людстві шість тисяч років тому, коли був створений батько Адам, означає, що Бог обдарував людину прикметою любові. Навіть в деградованому стані людини ми бачимо майже на кожному кроці прояв любові – природну любов. У багатьох випадках вона так чи інакше переросла в самолюбство. Але трапляються шляхетні люди, котрі мають багато любові з природи, мають багато первісної Богоподібності, яка ще залишилася. Їм доводиться прикладати в цьому напрямку значно менше зусиль, ніж іншим, більш самолюбним. Всі складові гріха так чи інакше пов’язані з самолюбством і ведуть боротьбу з найвищими інтересами особи.
Любов, яку нам, як Новим Створінням, пропонує Біблія, – це любов, яка бере свій початок від миті нашого зачаття духом. Той, хто був зачатий Духом Бога, вже має в якійсь мірі цю чисту, несамолюбну любов, про яку говорить св. Павло. Коли він зростає як Нове Створіння, то зростає в любові, поступово наповняючись нею (його можливості наповнятися любов’ю збільшуються в міру зросту). На початку нашого християнського життя ми маємо, так би мовити, початкову любов. Вона повинна набувати розмаху і наповнювати наше єство. Ця любов Бога зробить нас більш люблячими, більш вдячними, більш люб’язними до наших приятелів, до кожного і навіть до ворогів.
Але Святе Письмо звертає нашу увагу на факт, що в міру розвитку в нас любові Бога, вона проявлятиме особливий інтерес до братів, котрі отримали той самий Дух. Отже, той, хто взагалі має Дух Бога, напевно любитиме своїх братів, бо буде бачити в них розум Бога. Ця любов буде зростати в ньому настільки, наскільки він буде розвиватися і бачити розвиток братів.
Однак всі брати в Христі мають недосконале тіло і можуть лише недосконало виразити дух любові. А так як брати є зібрані докупи спільними надіями та прагненнями, вони, правдоподібно, стануть випробуванням один для одного більше, ніж це було би з боку світу. Часом в них виникає спокуса сказати братові або сестрі: “Ти не виявляєш достатньо духа любові!” Ось так з’являється дух критики, і любов опиняється на випробуванні. Наскільки ми зростаємо в любові, настільки цей дух любові стає нашим, і ми починаємо дивитися на слабості братів більш доброзичливо. Наш щоденний досвід повинен навчити нас звертати більшу увагу на власні невдачі. Виявлення власних помилок і боротьба з ними повинні упокорити нас. Хто розуміє власні вади, той повинен поширити свої почуття симпатії на своїх співтоваришів-пілігримів на Небесному шляху, котрі ведуть схожий бій.
Якщо ми цього не зробимо, то не будемо до вподоби нашому Богу. Факт, що брати мають Дух Бога і намагаються розвивати любов – не дивлячись на те, як далеко вони є від власних ідеалів та наших уявлень про них, – вимагає, щоб ми їх любили. Наша прихильність до них повинна збільшуватися і поглиблюватися, і якщо ми бачимо, що вони схибили, то повинні намагатися відновити їх у любові, пам’ятаючи про себе, щоб і ми не потрапили в спокусу. А щодо того, наскільки глибоку любов ми повинні проявляти, то це виразно викладено в Святому Письмі. Ми повинні любити братів так, як Христос полюбив нас. Це дуже широке поняття. Христос полюбив нас настільки, що охоче погодився покласти за нас Своє життя. Ми повинні наповнятися любов’ю, симпатією до наших братів у Христі, бажаючи приносити їм допомогу. Все, що ми робимо для них, є проявом нашої любові до Господа.
Господь влаштував так, що наша любов до братів, віддавання за них життя і виступ на їхній захист вважається зробленим для Нього, і Він це відповідно оцінює. Коли би настав час і була би така потреба, ми повинні бути готові віддати своє життя за них. Та особливим чином ми повинні класти його крок за кроком в служінні їм – чи то, щоб розчистити від снігу хідник, чи подбати про них, коли вони хворі, чи приготувати обід або сніданок, чи вислати їм лист і підбадьорити на доброму шляху. Немає різниці, яка це служба. Все це, а також багато іншого є служінням тим, котрі є Господніми, – віддаванням життя за них. Ми радіємо такими привілеями, такими нагодами використовувати свій час та сили так, як Господь підказує нам Своїм провидінням, розуміючи, що єдиний спосіб, яким ми можемо класти наше теперішнє життя, – це служити Господнім та нашим братам і робити добро усякому, якщо для цього є можливість, віддаючи перевагу братам.
Можливо, ми ніколи не досягнемо в тілі такого стану, в якому не будемо ранити брата словом або вчинком. Всі ми маємо вади, з якими доводиться боротися. Але “Господь дивиться на серце”, а не на недосконале виконання. Якщо Він бачить щире намагання виконувати Його волю, Він покриє недоліки та хиби заслугою нашого Спасителя.
Якщо ми зробимо помилку, то повинні бути охочі її виправити, представити належні вибачення і відшкодувати, даючи запевнення брату, що ми не збиралися зачіпати його почуттів. Або, якщо, знаходячись у спокусі, ми недостатньо переживали, щоб не поранити брата, ми повинні попросити вибачення, висловити свій жаль і тоді визнати свою помилку перед Престолом Благодаті, просячи прощення в Ісусовому імені.
Якщо ми сподіваємося належати до тих, кому буде дано місце з Христом на Його Престолі, то стараймося, щоб по Його благодаті ми досягли цілі наказу, цілі Закону, даного Новому Створінню. Нехай це буде “любов від чистого серця, і доброго сумління, і нелукавої віри”, любов, яка надихає до невимушеної, охочої жертви усякої земної надії та прагнення і яка радо кладе навіть саме життя за братів, щоб ми могли вважатися гідними небесної спадщини, яка чекає “більш ніж переможців” (Рим. 8: 37).
R5755 (1915 р.)