ЯК МИ МАЄМО ЧЕКАТИ НА ГОСПОДА

"Надіїйся на Господа, будь сильний, і хай буде міцне твоє серце" (Пс. 27:14).

Вираз "надійся на Господа" означає не лише прислуговування Господу, але перш за все чекання на Господа, чекання перед Його лицем, щоб побачити, яка Його воля для нас. Ми думаємо, що служіння Господу не є чеканням слуги на свого пана, але є терпеливим стеженням до того часу, коли ми навчимося, чого Господь хоче від нас. Кожна Божа дитина повинна надіятися на Його керівництво і не бігти попереду Нього, не знаючи при цьому, який Господній намір стосовно неї. "Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки" (Пр. 3: 5, 6). Багато Божих дітей вчинило в цьому напрямку помилки. Передавши свої дороги Господу, ми повинні йти вперед лише туди, куди Він нас веде. Якщо ми не є надто впевнені щодо Його волі, не робімо нічого в зайвому поспіху, не намагаймось спрямовувати свій шлях, але представмо справу Господу в щирій молитві, просячи, щоб ми не шукали власної волі і не йшли власним шляхом, але щоб керувались тільки тим, чого Він Собі бажає. Тому чекаймо і споглядаймо за вказівками Його провидіння, поступаючи так, як Він того хоче, залишаючи для Нього наслідки. Ми не повинні йти за нашим вибором, не упевнившись, що така Його воля. Часом перед нами може постати питання: "Чи мені йти цим шляхом, чи тамтим? Чи йти мені туди, чи в інше місце?" Наша поведінка і наша відповідь, якщо ми ще до кінця не з'ясували Господню волю в цій справі, повинна бути: "Я ще остаточно не вирішив. Треба глянути в Боже Слово і побачити, як Його вказівки можуть бути вжиті в моєму випадку". Або: "Я пильнуватиму, щоб побачити, що Господнє провидіння вкаже мені, і буду молитися в цій справі, щоб я міг піти у властивому напрямку за Його керівництвом". Поет виразив властивий спосіб мислення таким чином:

"Боюсь торкатись того,
Що значить так багато".

Тим, котрі надіються на Господа, мабуть, не завжди ведеться в житті найкраще – з цього, що можна побачити зовні. Та псалмист твердить, що ми, чекаючи на Господа, повинні бути мужніми. Ми тримаємось доброго шляху і будемо мати Його благословення. Чекаючи на Нього, ми не робимо жодної помилки. Може здатися спершу, що хтось нас випереджує, але ми повинні "надіятись на Господа".

Не робімо жодного кроку, якщо не відчуємо переконання, що Господь керує і спрямовує наші кроки. Глядімо за тим, що Його провидіння має на меті. Досліджуймо Його Слово. Нехай наша віра не втратить швартових. "Будьте мужні!" Добра відвага це передусім велика відвага, а не мала. Майте добру відвагу, "...і Він зміцнить ваше серце; чекайте, кажу вам, на Господа". Вираз "серце" можна зрозуміти тут в значенні душі, істоти – особливо інтелігентної її частини. Господь підтримає нас, зміцнить нас і вчинить нас сильними усе зносити, сильними чинити Його волю в міру нашого пізнання її. Хто надіється на Гос­пода, той не матиме недостачі в жодній добрій речі.

Риси характеру, потрібні для успіху
Відвага, витривалість, наполегливість в службі для Господа є вкрай необхідні Божій дитині. Такі риси характеру потрібні навіть в світі. Кому не вистачає цих прикмет, той може бути переконаний, що він зробить дуже малий поступ в житті. Відсутність відваги, відсутність надії є однією з головних причин невдач в цьому світі. Наш текст, однак, звертає увагу не на світ, але на тих, котрі належать Господу. Дорогоцінні обітниці Божого Слова, які призначені тільки для Його народу, для тих, котрі є повністю Його, дають усіляку підставу для надії, дають повне право бути сильними і мати добру відвагу. Божі діти матимуть досвідчення та випробування, схожі до тих, які має світ, не говорячи вже про досвідчення та випробування, які вони зносять особливим чином як послідовники Христа. Та ці речі стаються нам не випадковим чи­ном, як бува зі світом, але є під безпосереднім наглядом Господа.

Ті, котрі служать Вчителю недавно, можуть думати, що справи для них мають далі йти гладко, що вони не повинні мати тих труднощів, які є звичними в світі; що тепер, оскільки вони сталися Божими дітьми, Він захистить їх від лиха та несправедливого трактування. Та, досліджуючи Боже Слово, вони скоро зрозуміють, що це зовсім не так; вони спостережуть, що треба ходити вірою, а не видінням. Вони навчаться, що не треба сподіватися зовні помітних доказів Його милості, але що вони повинні терпіти з Христом – до чого, зрештою, вони і були покликані (1 Петр. 2: 20, 21; Дії 14: 22). Вони навчаться, що їм треба бути послушними, і поступово зрозуміють, що означає ця послушність. Учитель навчився послушності "з того, що вистраждав був". Вузька дорога не є легкою стежинкою. Його послідовники навчаються, що Господь кличе в тепер клас, який має віру в Нього, який без застережень приймає Його Слово. З часом вони також зрозуміють, що "коли Бог за них, то хто проти них?" І коли справи не підуть так, як вони сподівалися, якщо прийдуть досвідчення, то вони зуміють сказати: "Ми знаємо, що тим, хто любить Бога,.. усе допомагає на добре".

Отже, керовані Словом Господа, вони вчаться, що на своєму шляху треба мати добру відвагу. Є багато труднощів, які треба подолати, а для того, щоб подолати труднощі, потрібна відвага. Але відвага, народжена з віри в Бога і Його "надзвичайно великі та коштовні обітниці", зміцняє настільки, що в кожному іншому випадку важко було б встояти. Це дає мужність, якої всі решта навіть не можуть збагнути.

Довіряйте там, де не можете зрозуміти
Якщо Божа дитина знеохочується і втрачає надію та мужність, це стається тому, що вона перестала покладатися на Божі обітниці отримати допомогу. Втратити відвагу означає втратити віру. Втрата віри та відваги чинить Божу дитину безсилою перед своїми недоброзичливцями. Ми зобов'язані довіряти нашому Отцю навіть тоді, коли речі, передбачені Його провидінням, є закриті перед на­шими очима, і коли наші зусилля служити Йому натрапляють на перешкоди. Гляньмо назад на апостолів та на їхні досвідчення. Апостол Павло мав надзвичайно велике прагнення занести послання Євангелії іншим. Кілька разів він намагався вирушити в Азію, та не отримав на це дозволу. Він почав дивуватися, чому так є, чому його зусилля постійно зазнають невдачі. Та Господь об'явив йому, що він повинен йти до Греції. В своєму першому Посланні до Церкви в Солуні він пише: "Тим то до вас ми хотіли прийти, я, Павло, раз і двічі, але сатана перешкодив був нам" (1 Сол. 2: 18). Ми переконані, що Господь відповідно спрямує інтриги сатани і вчинить, що вони стануть причетними до Його слави, давши Його дітям благословенний урок терпеливості та підпорядкування себе.

Бачимо, що в Гефсиманському саду наш Господь не втратив Своєї віри в Бога, а лише мав побоювання. Коли надходили за­ключні години Його випробувань на землі, Він бажав знати, чи Йому вдалось вірно підкорити Себе всьому, що Отець вимагав. Він знав, що найменше відхилення від Божого Закону означатиме Його смерть. Чи Він завершив Свою жертву так, щоб вона була прийнята? Чи Він буде перенесений від смерті до Небесної слави через воскресіння? Після цього Господь отримав від Отця запевнення Своєї повної вірності. Всі випробування та досвідчення, яким Учитель був підданий, складаючи Своє життя, йшли перед Ним мов запашне кадило, мов коштовний аромат поза завісу в Святая Святих, як це показано в образі (З М. 16: 12, 13).

Належна боязнь
Після того, як юдейський первосвященик покришив запашне кадило на вогонь золотого жертівника і його аромат проник поза завісу, вкривши Ковчег Заповіту та Ублагальню, він сам проходив попід завісу. Кожного разу, коли первосвященик піднімав завісу, щоб іти далі, він, мабуть, боявся. Коли б він схибив в будь-якій под­робиці своєї жертовної праці, то, проходячи попід завісою, він помер би. Так само наш Господь знав, що Його праця має бути схвалена до кінця, інакше Він навіки втратить Своє існування. Він стане так, мов би Його не було, буде втрачений навіки.

В цьому відношенні не було жодної земної істоти, яка могла б дати нашому Господу підбадьорення. Не було нікого, хто б міг сказати: "Ти все вчинив досконало; Ти не міг зробити краще". Тому Учитель звернувся до Свого Отця за таким запевненням, а також за силою та мужністю. Він молився: "Проте – не Моя, а Твоя нехай станеться воля!", і Отець почув Його молитву і дав Йому потрібне запевнення та силу. Він був почутий в стосунку до того, чого побоювався, тому під час всієї ночі і наступного дня, аж до часу Свого розп'яття, наш Господь був спокійний і повний мужності.

Також Господній народ повинен мати властиві побоювання. Такі побоювання є доброю річчю, та не треба просуватися так далеко, щоб вони стали на перешкоді нашим зусиллям та знищили нашу відвагу. Ми повинні мати боязнь, про яку згадав святий Павло: "Отож, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився" (Євр. 4: 1). Ось властива боязнь, яку мав наш Учитель. Він ніколи не знеохотився, ніколи не стримався від чинення того, що Отець дав Йому для виконання. Його боязнь була си­нівською, породженою пильнуванням та турботою, обережною ходою та життям, щоб Він міг бути цілком до вподоби Отцю. Ось що повинні мати всі християни. Ми повинні пильнувати, щоб не занедбати наші привілеї та обов'язки.

Такі властиві побоювання приведуть нас до дбайливого перегляду самих себе. Ми повинні запитати себе: "В що я вірю? Чому я вірю?" Ми повинні шукати твердої основи. Ми повинні знову і знову шукати в нашому розумі докази правильності нашої віри. Роблячи це, ми будемо зміцнені Господом в нашій Вірі; Він зміцнить наше серце. Якщо ми надіятимемось на себе, якщо покладатимемось переважно на свої сили, то трапиться так, що Господь дозволить, щоб ми потрапили в розчарування, щоб ми засоромилися, щоб ми втратили всю нашу самовпевненість, щоб ми збагнули нашу цілковиту безпорадність, кволість і потребу повного покладання на Господа та постійного чекання на Його керівництво та підтримку. Якщо Господні діти вчаться надіятися на Нього, то для них Він виконує обітницю: "Ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати – і не потомляться, будуть ходити – і не помучаться!" (Іс. 40: 31).