“НЕ ДОТОРКУЙТЕСЯ ДО МОЇХ ПОМАЗАНЦІВ”
1 САМУЇЛОВА 26
ВАЖКІ ВИПРОБУВАННЯ ЦАРЯ ДАВИДА – ПЕЧЕРА АДУЛЛАМ – ПЛЕМІННИКИ ЦАРЯ ДАВИДА – ВОДА З ВИФЛИЄМУ – ДАВИД ДВІЧІ РЯТУЄ ЖИТТЯ ЦАРЯ САУЛА – СВОЄЧАСНІ УРОКИ

“Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас” (Луки 6: 27).
Поставленому поза законом і гнаному царем Саулом молодому Давиду життя складалося по-різному. Скоро до нього приєдналася група невдах, яких, справедливо чи несправедливо, вигнали з суспільства. Деякі з них, напевно, були злочинцями, деякі заборгували і мали потрапити до в’язниці, тому утікали, щоб залишитися на волі, і т.д. У всякому випадку, молодий Давид незабаром опинився на чолі ватаги з чотирьохсот чоловіків, досить озброєних і відчайдушних.
Для нього це було великим випробуванням, яке готувало його до майбутньої царської праці. Він міг глянути із середини на умови неблагополучного середовища. Він сам та його маленьке військо, напевно, існувало за рахунок спустошень, збираючи свого роду данину у вигляді податків з селян. Взамін за цю данину, податок, Давид, очевидно, захищав їх від грабіжників, які часто приходили не тільки з Филистії, але й перебиралися через Йордан з Моаву. На той час влада царя Саула вже на надавала жодного належного військового захисту. Замість того, щоб пильнувати інтереси своїх підвладних, цар пройнявся заздрістю до свого вірного слуги Давида і час від часу влаштовував погоню за ним – щось на зразок полювання на диких тварин у лісі.
Серед тих, хто приєднався до Давида, були три його племінники, сини його сестри. Згодом вони стали дуже близькими йому у всьому, що він робив як цар. Одним з них був Йоав, який став начальником війська, вождем. Іншими двома були Авішай та Асаїл, умілі чоловіки, які згодом стали знаними у царстві.

ШЛЯХЕТНИЙ ХАРАКТЕР ДАВИДА

Якийсь час Давид та його ватага переховувались в укріпленій печері Адуллам. Варто віддати належне Давидові за те, що він відмовився втягувати свій народ у громадянську війну, хоча мав для цього достатньо нагод. Напевно, більшість людей зі самого початку стала би на його боці, і його перемога над царем Саулом була би легкою. Як просто можна було обманути себе, що такою є Божа воля! Він пам’ятав, що Господь через пророка Самуїла помазав його на царя, але він також пам’ятав, що він не повинен захоплювати владу, а повинен чекати на час у Бога, коли Божественна Сила повалить царство Саула і дасть йому владу як наступнику Саула на царському престолі.
Яким благословенням було би, коли б весь Божий народ пам’ятав, що потрібно чекати на Господа! “Оце ж ждіте мене, говорить Господь, до того дня, як устану, щоб пустошити” (Кул.). Господні часи та пори є найкращими для нас, і будь-яке намагання з нашого боку випереджувати Господню волю, напевно, буде сприйняте неприхильно. А так як Давид мав повну віру в Бога і дух слухняності Йому, він був названий мужем за Божим серцем. Не подумайте, що він був досконалий або що він завжди виконував Господню волю. Ні, але Господня воля завжди була його щирим прагненням, і тому коли через слабість плоті він обирав інший шлях, він був здатний швидко розкаятися, як тільки бачив помилку, щоб просити про Божественне прощення і змінити свій шлях.
Джозеф Паркер, коментуючи, сказав: “Без труднощів можна побачити, що вся ця подія є образом становища Ісуса Христа у світі. Він був погорджений, Його покинули люди, Він не мав де голову прихилити. Люди, які одразу громадилися біля Нього, характеризувалися немислимими сподіваннями, були гірші від Нього, були деградовані і мали усілякі можливі потреби. То ж довкола Божого Сина зібрався зовсім не блискучий і не вишуканий натовп, коли Він замешкував печеру Аддулам, як ми називаємо землю”. Знаходячись зі своїми послідовниками у печері Аддулам, Давид з ностальгією пригадав собі, як пив чисту воду з колодязя, що біля його дому у Вифлеємі, даючи зрозуміти, з яким задоволенням він скуштував би її, коли б її принесли. Одразу ж три його вірні приятелі, серед яких був його племінник, зробили відважну вилазку без відома Давида. Вона була небезпечною з двох причин: перше, цар Саул вважав їх поза законом; друге, Вифлеєм у той час знаходився у руках филистимлян. Але попри всі ці труднощі хоробрі чоловіки показали любов та відданість своєму ватажку і принесли бурдюк води з улюбленого колодязя.
Коли вони прийшли і віддали його Давидові, той показав небувалу відданість серця. Він не тільки оцінив велику вірність, проявлену ними, коли вони ризикували життям, щоб принести воду, але й признався, що вона занадто дорога і дісталася занадто великим коштом, щоб її просто випити. Він вилив її на землю як жертвоприношення, як жертву вдячності Господу за отримані ними благословення, за підтримку та допомогу з боку таких відданих приятелів. Безперечно, у цій події проявилася справжня велич Давида, його відданість Господу, його віра! Це свідчить, що він був непересічною, шляхетною людиною.

ПРИГОТУВАННЯ ДО ЦАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

На той час Давид та деякі його товариші перебували у місцевості, званій Нов, де з ними прихильно повівся священик Ахімелех. Цар Саул, дізнавшись про це від шпигуна, повбивав усіх священиків у тому місці і їхні родини, вісімдесят п’ять чоловік. Після цього до Давида приєднався один з синів Ахімелеха з священницьким ефодом, а згодом – один з пророків. Все це допомогло зробити становище Давида більш надійним, і крім того переконало Саула, що Божа милість полишає його. Тим не менше, Саул продовжував воювати проти Бога та Його Божественного задуму.
У таких умовах сили Давида поступово зросли до шістсот чоловік, додаючи йому досвіду і готуючи до майбутньої праці. Як зауважив єпископ Вілберфорс: “Складне виховання в умовах життя втікача приносить людям знання та вміння. Ніщо інше, окрім повного особистого самовладання, не може втримати некеровані обставини під контролем, і Давид, змушений запанувати над усім цим, навчився таємниці керувати людьми і зводити їхні непримиренні серця докупи до злагодженої єдності”.
Царя Саула постійно не полишало бажання знищити Давида. Одного разу Давид та його військо перебували у печері серед похмурих скель західного узбережжя Мертвого Моря, коли цар Саул, переслідуючи Давида і в супроводі досить великої групи воїнів, увійшов у ту саму печеру, щоб відпочити та підкріпитися. Як довго він збирався там бути – невідомо. Кітто розповідає нам, що деякі з цих печер настільки великі, що можуть дати притулок навіть півтори сотні людей. Інший автор зауважив: “Один мандрівник розповідав нам, що в одній з цих печер, яка знаходиться миль з двадцять від Ен-Гедді, одного разу переховувалося біля тридцяти тисяч осіб. Ці підземелля є чорними навіть у пітьмі ночі. Вхід до них ще видно, а от за чотири кроки щось розрізнити вже неможливо.”
Давид та його товариші були вглибині печери, і коли Саул та його спільники увійшли, щоб відпочити, бажанням Давидового загону було щонайменше вбити Саула, щоб їхні суворі випробування врешті закінчилися, і була дана справедлива відплата за те зло, яке цар зробив і продовжував робити. Але Давид не погодився. Натомість він відтяв кусок плаща царя Саула на доказ того, що цар був цілковито у його руках, і він міг його вбити, якщо б захотів. Цим він показав свою вірність цареві.
Коли цар та його свита відійшли на значну відстань, і Давид та його товариші вже не були в небезпеці, вони вийшли назовні і запротестували, що цар не оцінює відданості своїх підвладних і хоче позбавити їх життя, тоді як вони не зазіхають на його життя. В Саула заговорило сумління, і він, заплакавши, промовив: “Справедливіший ти від мене”. На якийсь час полювання на знедоленого Давида припинилося, і Саул пообіцяв, що він більше так не робитиме. Однак наша лекція розповідає про іншу схожу подію, яка сталася згодом.
На той час Давид разом зі своїм племінником пробралися до табору Саула і забрали з його приголів’я спис та царське горня для води. Відійшовши з ними, вони стали на верховині, де між ними був яр, і безпечно промовили до Саула та його табору, щоб їх було чути. Давид заговорив до царя, кажучи, що він не тільки пильніший від Саулових воїнів, але й більш відданий інтересам царя, і якщо цар пошле одного зі слуг, то йому вернуть спис та горня. Давид сказав, що він не збирався підіймати руки на царя, а тільки забрав ці речі, щоб зайвий раз переконати царя у повній відданості і в тому, що гнатися за ним як ворогом є помилкою.
Проникнення в табір царя сьогодні було би неможливим з причини сучасних методів охорони, виставляння пікетів і т.п., але в давні часи було по-іншому, і навіть сьогодні у країнах сходу обставини не дуже змінилися. Пригадаймо собі, як Гедеон та його загін так само проникли у табір. Пригадаймо, як Авраам переслідував п’ять царів, і коли знайшов їх, то захопив сплячими, бо не було варти. Один бувалий мандрівник Сходом розповідає: “Араби сплять безпробудно, особливо коли вони стомлені. Часто під час подорожі мої погоничі мулів та слуги погоджувались попильнувати в тих місцях, де було небезпечно, але кожного разу я бачив, як швидко вони засинали, і їхній сон був таким міцним, що я не тільки міг ходити поряд, не збудивши їх, але й міг зняти з них покривало”.

КОРИСНА ЛЕКЦІЯ

Давид пояснював небажання позбавляти свого ворога життя тим, що Саул був Божим помазанцем, і замахнутись на нього було би замахом на постанову Всемогутнього. А цього Давид свідомо не міг зробити. “Не доторкуйтеся до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіте лихого!”
Було б добре, коли б ми сьогодні тримали цей принцип в розумі. Та не треба думати, що царі сьогодні є Господніми помазанцями. Вони помазують себе самі. Їхні царства є царствами цього світу. Натомість Ізраїль був особливим Божим царством, яке Він прийняв на особливих умовах угоди. З Божественного розпорядження цар Саул був помазаний особливою олією помазання, яка зображувала Святий Дух. Помазання Давида тією ж олією не давало йому права скасовувати Господнє помазання, попередньо дане Саулові, але давало запевнення, що він має стати наступником Саула. Він не мав позбутися Саула, а мав чекати, аж Господь дасть йому у Своєму часі і Своїм шляхом те, що обіцяв.
Хоча на монетах всіх царств землі показано, що їхні правителі володарюють та управляють як представники Царства Месії, ми знаємо, що це неправда. Царство Месії ще не встановлено. Ми далі молимось “нехай прийде Царство Твоє”.

П’ЯТЬ УНІВЕРСАЛЬНИХ ІМПЕРІЙ ЗЕМЛІ

Коли Бог забирав Своє образне царство з землі, то промовив до останнього царя, Седекії, так: “Це не зостанеться так,.. Руїною, руїною, руїною покладу його! Та цього не станеться, аж поки не прийде Той, Хто має право, і Я Йому дам!” Це передбачало перерву в часі – коли мова йде про Божественне правління у світі – між Седекією і Тисячолітнім Царством Месії. Тим часом Бог дав поганам можливість показати, яке царство вони зможуть встановити у світі. Від днів Седекії, від 606 р. до н.е. і дотепер, ми мали чотири різні види правління, до того ж четверте з них було змінене хитрим чином. Цими царствами були: (1) Вавилонія, (2) Медо-Персія, (3) Греція і (4) Рим. Теперішні уряди Європи є Римською імперією у новому вигляді, новій іпостасі. Хоча їхні закони, методи та амбіції є точно такими ж, як у римлян, однак вони, обманюючи та підлягаючи обману, іменують себе християнськими царствами. За спільною згодою весь світ звик говорити про них як про християнство, тобто Христове Царство.
Це показано у Біблії символічною мовою, де бовван представляв усі ці уряди. Його стопи були з заліза, як і ноги, але вони були намазані липкою глиною, щоб виглядати схожими на камінь, бо камінь є символом Божого Царства. Так само ці царства Європи сьогодні воюють і аж ніяк не проявляють християнський дух. Вони показують гнів, злобу, заздрість, ненависть та суперечки, які, за словами апостола, є “вчинками тіла та диявола”. Вони є царствами, які претендують на те, щоб бути Царством Месії, і представлені стопами боввана, розмальованими під Камінь Царства, яке незабаром має наповнити цілу землю (Дан. 2: 31-45).
Царство Месії зображене у вигляді каменя, “що з гори відірвався... не руками”, без людських зусиль. За днів царів, представлених пальцями боввана, він мав ударити бовван та потовкти його на порох, а сам камінь мав стати великою Горою, тобто Царством Господа по всій землі. Цей удар, віримо, є вже поряд, і теперішня війна у Європі задумана Господом для того, щоб ослабити народи і приготувати їх до наступного етапу горя – великого землетрусу, який у символі означає революцію. Після революції швидко має прийти великий символічний вогонь, щоб цілковито знищити теперішній порядок речей. Цей вогонь представляє анархію, повалення всякого правління та влади. Ось так Бог дозволяє людині переконатися, що її найкращі здобутки є лише імітацією і остаточно ведуть до лиха. Засвоївши урок, все людство буде готове до Царства Месії, яке в той час буде проголошене і стане “бажанням” всіх народів (Аг. 2: 7).

R5672 (1915 р.)