ВІРА І ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
1 САМУЇЛОВА 19
САУЛ ЗАЗДРИТЬ ДАВИДОВІ – НАМАГАННЯ ЗРОБИТИ ЙОМУ КРИВДУ – ЧАСТО ВИЗВОЛЕННЯ МАЄ НАДПРИРОДНИЙ ХАРАКТЕР – САТАНА, НАШ ВЕЛИКИЙ ВОРОГ, ШУКАЄ, ЯК ЗАПОДІЯТИ НАМ ШКОДУ – ВІДДАНІСТЬ БОГУ ТА ПРАВЕДНОСТІ ЗАБЕЗПЕЧУЄ НАМ ВИЗВОЛЕННЯ – ЧОМУ ДОЗВОЛЕНІ ТАКІ ТРУДНОЩІ – ВІЙСЬКО ТА НАРОД ІЗРАЇЛЮ ПРОСЛАВЛЯЛИ МОЛОДОГО ДАВИДА, РОБЛЯЧИ З НЬОГО ІДОЛА

“Хто ж надію складає на Господа, буде безпечний” (Приповісті Соломонові 29: 25).
Війни з филистимлянами тривали далі. Давид став воїном на чолі загону війська і був тісно пов’язаний з царем Саулом. Перемога за перемогою приходили в битвах, в яких Давид брав участь, і цар Саул побачив, що люди починають захоплюватися Давидом, а не ним. Справи дійшли до того, що одного разу, коли вони поверталися з битви, сільські жінки та дівчата почали співати: “Саул повбивав свої тисячі, а Давид десятки тисяч свої”. Вогонь заздрості охопив царя, і відтоді його єдиною ціллю, здається, було знищити Давида. Від Саула трималося в таємниці, що Давид вже помазаний Самуїлом на його наступника. Він знав тільки, що, за словами пророка Самуїла, після того, як він не виконав Божественний наказ стосовно амаликітян, царство буде забране від нього та його сім’ї і віддане іншому. Та він, мабуть, сподівався, що це ніколи не справдиться, і що його наступником, можливо, буде син Йонатан.
Заздрість є гірким плодом посіяного самолюбства. Вона виводить з рівноваги розум, гамує щасливість. Вона штовхає того, хто її має, в обійми жахливої меланхолії, і коли вона опановує людину, та стає справді божевільною. Це проявилося не тільки у випадку царя Саула, але проявляється так чи інакше на прикладі кожної людської істоти. Хто з досвіду не знає, чим є заздрість? І чим більше він знає про неї, тим гірше. Вона робить з дітей та підлітків убивць. Вона руйнує доми і нищить справи. Прояв самолюбства є найжахливішою річчю і в той же час найбезглуздішою. Кожен, хто побачить її в собі, повинен бити на сполох – повинен придушити її негайно, побороти її з усією пильністю, а якщо він – християнин, то і молитвою.

ЛУКАВА ЗАЗДРІСТЬ САУЛА

Коли царя Саула опановували припадки заздрості, він, як описано, мав злий дух від Господа, або, кажучи більш стисло, мав дух, інший від того, який мав Господь – протилежний Господньому Духу доброти, справедливості, любові. Коли цар потрапляв у такі приступи меланхолії, які приходили після припинення війн з филистимлянами, Давид часом утихомирював його вмілою грою на арфі. Однак він знав про віроломну вдачу царя і, перебуваючи постійно напоготові, двічі вчасно спостеріг його наміри, що перешкодило Саулу убити його списом, який він зазвичай мав при собі. Намагаючись втягнути Давида у сварку, яка могла бути визнана зрадою та виправданням його смерті, цар пообіцяв йому віддати свою старшу дочку за дружину, але потім віддав її іншому. Давид, однак, був обачний і пояснював собі, що він походить з недостатньо шляхетної сім’ї, щоб сподіватися таких почестей. Також фінансово він не міг дозволити собі заплатити достатній посаг за цареву дочку. Наступною пасткою були його заручини з молодшою дочкою царя, Мелхолою. Молодий Давид знову признався в тому, що він недостойний дочки царя і що в нього немає багатства для посагу, на що Саул завбачливо сказав, що таким посагом буде доказ убивства сотні филистимлян. Без сумніву, в душі він сподівався, що Давид, намагаючись виконати вимогу, сам втратить життя, але замість того молодий Давид убив вдвічі більше і отримав Мелхолу.
Цар, ще більш безумний у своїй заздрості, сказав Йонатанові та усім придворним, що Давида треба знищити. Почуття Йонатана були настільки ж люблячими та братерськими, як жорстокість, заздрість та самолюбство його батька. По суті Йонатан втратив через Давида можливість здобути почесті царства. Тому любов Йонатана стала приповідкою. Окрім того, в нього був справжній дух мужності та побратимства, дух миролюбності. Він заступався перед батьком за Давида. Його мова є чудовим зразком синівської поваги, а також відданості своєму приятелю Давиду. Він сказав: “Нехай не згрішить цар проти раба свого, проти Давида, бо не згрішив він проти тебе, а вчинки його дуже добрі для тебе. І наражав він на небезпеку життя своє, і вбив филистимлянина, і Господь учинив велике спасіння для всього Ізраїля. Ти це бачив та радів. І для чого згрішиш ти проти невинної крови, бажаючи вбити Давида безпричинно?” (вірші 4, 5).
Прохання такого примирителя принесли успіх. Цар пом’якшав. Давид повернувся і знову став членом царського дому. Але так було тільки до часу. Цар не був позбавлений шляхетних почуттів, але вони не були достатньо глибокі. Вони не контролювали його життя. Навпаки, він був під контролем злого розуму, самолюбного, заздрісного, який є далеким від розуму, Духа Бога – протилежним до нього.
За якийсь час в новому приступі заздрості цар не тільки замахнувся, щоб кинути спис, але й кинув його з наміром убити і потрапив у стіну якраз позаду того місця, де сидів Давид, бо Давид метнувся убік і ухилився. Давид вбіг до своєї кімнати, але там стояла охорона, попереджена убити його, коли він прийде. Його дружина розповіла йому про це і допомогла безпечно спуститися через вікно. Мабуть, дім був збудований на мурі, як було у випадку зі св. Павлом, коли він урятувався схожим чином.

ДВІСТІ УБИВСТВ ЗА ОДНУ ДРУЖИНУ

Насмішники хапаються за одну з подробиць цієї лекції, щоб засудити Біблію, кажучи, що вона підтримує убивство і тому суперечить праведності та перебуває у конфлікті з Богом праведності. Вони кажуть: “Ми читаємо про Давида, пророка, і він описаний як дуже стриманий, маючи Дух Господа, дух здорового розуму. А при цьому ми бачимо, що він здобув дружину ціною життя двохсот людських істот, і ніщо у Святому Письмі його не засуджує”.
Такі звинувачення та аргументи треба сприймати розсудливо. Їх не можна оминути зауваженням: “Ви не вмієте думати і не маєте віри”. Хто чинить праведність, той – праведний; хто чинить неправедно, той – нечестивий. Це біблійне правило стосується Бога, Давида та інших. Але коли нас питають, ми повинні говорити на цю тему без упередження. Замість упереджено осуджувати когось, ми повинні, радше, запитати, як така поведінка може узгоджуватися з принципами справедливості, які Біблія скрізь підтримує.
Перш за все, ми повинні тримати у своєму розумі відмінність між юдеєм під Угодою Закону і християнином під головуванням Христа. Друге, ми повинні пам’ятати, що Біблія не вчить, що померлі далі живуть і переходять негайно у вічні муки. Вона вчить, що мертві є насправді мертві і що надія, яку Бог має для них, полягає у воскресінні зі стану смерті в майбутньому при більш сприятливих обставинах, під благословенними впливами Царства Месії. Біблія інформує нас, що покаранням за гріх є смерть, а не тортури після смерті. Вона інформує нас, що це покарання було справедливо винесене батькові Адаму за його свідомий та добровільний гріх. Вона розповідає нам, що людська сім’я вмирає, бо за законом спадковості, з хвилини народження в нас перебуває насіння хвороб, недосконалості, смерті.
З такого погляду весь світ є в’язнями під вироком смерті. Це пояснює нам, чому Бог по-іншому трактує людство, ніж ангелів, даючи їм радість, мир, життя, досконалість. Це пояснює нам, чому Бог дозволяє різні обставини зі смертельними наслідками – голод, моровиці, землетруси, урагани і т.п. Коли ми починаємо бачити, що той самий Бог, який справедливо засудив усіх через неслухняність однієї людини, подбав про виправдання всіх через слухняність Христа до смерті, тоді ми бачимо речі в новому світлі. Коли ми дізнаємось, що Царство Месії має бути встановлене саме з метою принести світло, знання про Бога та повну можливість повернутися до Його милості та вічного життя, наші серця радіють.
Повертаючись до нашої першої розмови, ми усвідомлюємо, що не повинні судити Давида та людей його часу так, як ми би судили себе під час цього Євангельського віку. Його варто судити за Законом, під який він та його народ увійшли на горі Сінай – “око за око, зуб за зуб, людське життя за людське життя”. Ізраїльтянам було сказано, що чаша беззаконня людей Землі Ханаан є повною (1 Сам. 15: 2, 3), і що дітям Авраама віддано всю землю, і вони мають божественний дозвіл зайняти її так швидко, як зможуть. Вони мали повне право убити там всіх своїх ворогів як ворогів Господа, навіть якщо нічого не було сказано, що Господь в майбутньому подбає про них усіх у Месіанському Царстві.
Филистимляни знаходилися в Землі Ханаан, де вони не тільки мали свій наділ, але й захопили частину, яку Ізраїль вже завоював. З їхньої вини багато ізраїльтян втратило життя. Отже, на підставі божественної постанови, даної ізраїльтянам, филистимляни та інші окупанти Ханаану мали бути цілковито знищені. Тому Давид лише виконував те, що всі ізраїльтяни вважали Божественним наказом на основі Божественного плану. Тільки з такого погляду Господні вказівки та поведінка ізраїльтян в минулому могли вважатися правильними. Під час Нової Епохи, яка почалася викупною працею нашого Господа та благословенням П’ятидесятниці, Господній народ цього віку, Церква, знаходиться під новим порядком. Вони словом і прикладом повинні ілюструвати принципи милосердя, як у попередні часи юдеям було наказано показати принципи Божественної Справедливості. Ми повинні любити наших ворогів, робити добро тим, хто нас ненавидить, переслідує і наговорює всяку неправду фальшиво. Так ми будемо дітьми нашого Отця, що на небесах, і покажемо, що ми зачаті Ним Його Святим Духом.
Але юдеї не були Божими дітьми. Вони були “домом слуг” (Євр. 3: 5). Вони ніколи не думали говорити про себе як про синів Бога. Коли Ісус назвав Себе Божим Сином, вони обурилися, кажучи, що Він хулить Бога, і схопили каміння, щоб Його каменувати.
Першим Божим сином людської природи був Адам. Коли він згрішив, він був позбавлений спільності з Богом, і ніхто інший з часів Адама і до часів Ісуса ніколи не вважався в Біблії сином Бога, і ні про кого так не казали. Люди були грішними, чужими, захожими, в’язнями під вироком смерті. Враз із Ісусом прийшло не тільки нове вчення, але й нові стосунки. “Мойсей вірний був у всім домі Його, як слуга... Христос же, як Син, у Його домі [синів]. А дім Його ми, коли тільки відвагу й похвалу надії додержимо певними аж до кінця” (Євр. 3: 5, 6).

R5662 (1915 р.)