БОЖІ МИЛОСТІ ДЛЯ НЕПОКІРНОГО ІЗРАЇЛЮ
НЕЕМІЇ 9: 26-31
ПЕРІОД СУДДІВ – БОЖЕСТВЕННО ПРИЗНАЧЕНІ ПРОВІДНИКИ – ЇХНІ ОБОВ’ЯЗКИ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – ТІЛЬКИ ОДИН ЗАКОНОДАВЕЦЬ І ОДИН ЗАКОН – ДВА ПРИКЛАДИ З ЖИТТЯ ІЗРАЇЛЮ ЧАСІВ СУДДІВ – ПРОЯВИ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛЮБОВІ ТА ТУРБОТИ ДО БОЖОГО ВИБРАНОГО НАРОДУ – УРОКИ ДЛЯ ДУХОВНИХ ІЗРАЇЛЬТЯН

“Праведність люд підіймає, а беззаконня – то сором народів” (Приказки Соломонові 14: 34).
ІСТОРІЯ Ізраїлю від поділу Ханаану між поколіннями до помазання Саула на царя становить період 450 років (Дії 13: 19-21), названий Періодом Суддів. Першим суддею був Ісус Навин, а останнім – Самуїл. Цих суддів, очевидно, не обирали на їхнє становище, а вони були поставлені за волею провидіння. У суддів не було влади, ані повноважень, вони не збирали податків і не займали становищ, які згодом могли би перейти до інших. З цього виникає, що будь-яка влада або вплив, які вони мали, були їхніми особистими, і надання їм ваги та впливовості означало належне визнання їх як Божественно призначених, “поставлених”.
Таке влаштування дозволяло людям постійно звертатися до Бога за помічниками та провідниками, уникаючи пустої балаканини політиків, у якій домінували та брали верх особисті амбіції та бажання наживи. Бог повідомляв, а люди, наскільки вони приходили до згоди з Ним, признавали Його вибір (по суті схвалювали його, або голосували за нього), приймаючи такого суддю. У деяких випадках могла бути більш складна процедура, бо старші Ізраїлю, які були свідками чудесного втручання Бога у їхні справи і які жили після Ісуса Навина, правдоподібно, настановляли суддів у різних поколіннях протягом решти свого життя (Суд. 2: 7).
Такий порядок, коли Бог давав Ізраїлю суддів, дещо нагадує Його відносини з духовним Ізраїлем Євангельського віку. Час від часу Він дає їм особливих радників, визволителів, служителів. Схожим чином духовні ізраїльтяни не повинні проводити таємних нарад, використовувати зв’язки чи вирішувати для себе, хто буде їхніми духовними провідниками, а повинні вважати Господа великим Вождем і звертатись до Нього, щоб Він поставив духовних ватажків, які Йому до вподоби. Визнання їхнього провідного становища як Божих ставленців не обов’язково означає обрання їх таємним голосуванням. Їх можна знайти, уважно прислухаючись до їхніх вчень, які є в згоді зі Словом Господа.
Шлях під проводом таких духовних замісників, які мають Божественне призначення, завжди позначатиметься духовними перемогами і приведенням Господнього народу до тіснішої злуки з Ним. Будь-яке керівництво, яке не приносить таких плодів, очевидно не є від Господа, бо Дух Господа веде не до рабства, неуцтва та розбрату, а до любові, радості, миру в серці, до свободи сумління. Ізраїль не потребував жодного конгресу ані законодавчого органу, бо він мав одного Законодавця – Господа, а Закон, даний на горі Синай, мав бути постійним провідником народу. Священики та левити були під Законом призначеними помічниками людей в речах, які стосувалися Бога, щоб навчати їх Закону і представляти їх під час образного жертвування, праці поєднання і т.д. У кожному поколінні старші, залежно від здібностей, мали догляд за громадськими справами покоління. Але вони не мали своїх воїнів, ані не розпоряджалися військом. Божественний Закон мав відокремити їх від інших народів, і коли б вони залишалися вірними Господу, Він був би їхнім захисником від усіх негараздів.
Схожим чином духовний Ізраїль у кожному зібранні повинен зауважити між собою придатних чоловіків для виконання потрібної служби. Божий Закон повинен тримати їх здалека від інтриг, сутичок й захоплення світом. Вони повинні бути Його особливим народом, і Він обіцяє їм, що все буде для їхнього добра, доки вони будуть вірні Йому. Ось чому їм не потрібні жодні армії, озброєні тілесною зброєю, хоча всі вони – воїни Хреста, які зобов’язалися воювати з гріхом, особливо в собі, і класти своє життя один за одного, – за “братів”.

ДВА ПРИКЛАДИ З ЖИТТЯ НАРОДУ

Якщо Книгу Суддів читати як повноцінну історію Ізраїлю впродовж чотирьох з половиною століть, то це буде сумна картина, яка може навести на думку, що ізраїльтяни постійно перебували в гріху та ідолопоклонстві і несли за це покарання. Але це не зовсім правильний підхід. Навпаки, опис не згадує той щасливий час, коли Ізраїль мав добробут, а звертає увагу на відступлення від Бога, на покарання за такі провини, на визволення від лих через суддів, визволителів, яких Бог поставив для них. Наскільки це був сприятливий час у багатьох відношеннях для ізраїльтян, можна зробити висновок з Господньої обітниці: “І верну твоїх суддів, як перше було, і твоїх радників, як напочатку” (Іс. 1: 26).
Між іншим, історії про Рут та батьків Самуїла дозволяють нам глянути на інший бік справи – на повну святості боязнь Бога, яка панувала в більшості народу, а також щасливість і задоволення. У наші дні, якщо судити про справи світу тільки на основі щоденних подій та подробиць в газетах, може видатись, що злочини, страйки, нещасні випадки та арешти є тим, з чого складається життя в країні, хоча більшість людей зайнята буденними справами, про які згадується зовсім рідко.
Про це влучно говорять рядки поета Уітьєра, в яких він радіє землею свободи та благословення попри несприятливі вістки, які щодня потрапляють у світ через пресу:
“Усе безглуздя, сором, злочин,
Що в володіннях коїться Твоїх,
Миттєво мчить крізь час і простір
До нас по дротах і без них.
Тоді як про усе багатство
Діл Твоїх добрих і святих,
Про ті доми, де мир панує,
Про непродажні голоси,
Про дивную Твою любов,
Благаючу: “Допомагай людині”, –
Не мовиться і половини”.

ПЛОДИ НЕПОСЛУХУ

Господь наказав ізраїльтянам цілковито викорінити людей землі. Як ми бачили в попередній лекції, це викорінення зображувало оволодіння нами, духовними ізраїльтянами, пристрастями деградованої природи. Ізраїль, навпаки, вирішив замешкати Обіцяну Землю без повного знищення засуджених народів, тому за якийсь час фальшиві релігії останніх осквернили ізраїльтян через близькі стосунки та приязнь. Таким чином бачимо, що ті, кого Бог засудив, поступово відвернули серця багатьох від повної, належної відданості Господу, штовхаючи багатьох з них у розпусне ідолопоклонство.
Так само з духовними ізраїльтянами, які не ведуть завзятої війни з природними потягами своєї деградованої плоті. Незабаром вони помічають, що плоть процвітає за рахунок духовного життя, і перемир’я з плоттю означає, що любов до Господа поступово холоне, аж врешті в неї проникає та чи інша форма ідолопоклонства – любов до грошей, вихваляння себе або інших і т.п., що позбавляє Господа частини любові та пошани їхнього серця.
Не думаймо, що всі ізраїльтяни потрапили в ідолопоклонство; радше треба розуміти, що раз за разом значна кількість їх полишала на певний час любов і пошану до Господа, і це не раз приводило на них Його немилість. Застосовуючи це до духовного Ізраїлю, ми не повинні сподіватися, що Господь зволікатиме з немилістю до Свого народу, аж той цілковито потрапить в ідолопоклонство самому собі, багатству або славі. Ні, як тільки деякі почуття серця починають звертатися до інших речей, на нас приходять Господні покарання, щоб докорити, зганити і виправити, доки в нашому серці залишається хоч трохи слухняності та любові до Нього – доки світ, плоть та противник матимуть час, щоб захопити нас цілковито.
Ці записи про Божественне покарання, про покаяння Ізраїлю та про Господнє визволення є доказом Божественної любові та уваги до цього посвяченого народу. Наскільки нам відомо, Божественна сила ніколи не проявлялася таким чином до інших народів, щоб їм докорити, щоб їх виправити і т.п. Вони були полишені як чужоземці, як чужинці, як далекі від Бога та Його обітниць. Тому зараз Господні виправні кроки у праведності, покарання тощо є проявами особливого захисту, турботи і нашої причетності до Дому Синів. Після того як ми прийняли Христа і посвятилися Господу, Він прийняв нас як синів і дає проби, труднощі та життєві обставини, потрібні для нашого випробування та розвитку характеру. Все це є для того, щоб ми могли збагнути віроломні та підступні впливи нашої деградованої природи, представленої амаликитянами, ханаанеянами і т.д., і щоб могли їх знищити цілковито і остаточно досягти стану, згаданого апостолом, у якому, за словами апостола, посвячені повинні полонити кожну думку волі Бога в Христі (2 Кор. 10: 5).
Коли буквальний Ізраїль завчав лекції одна за одною і після засвоєння кожної з них самовіддано кликав до Бога, Божа сила проявлялася для нього, і приходило визволення. Так само є з духовним ізраїльтянином: коли він усвідомлює справжню ситуацію і з повним покаянням звертається до Господа, молячи про визволення від власних слабостей та вад плоті, Господь вислуховує його молитву і дає визволення разом із запевненням, що Господньої благодаті достатньо. Таке волання до Господа свідчить про те, що гріхи та слабості плоті суперечать волі переступника, який був тією чи іншою мірою обманений і заплутаний світом, плоттю та противником, але його серце далі є віддане Господу та Правді. Всі, які кличуть до Господа у щирості та вірі, будуть почуті і визволені, бо Його благодаті достатньо для нас.

ХИБНИЙ ШЛЯХ ІЗРАЇЛЮ

Правління Ізраїлю відрізнялося від будь-якого іншого правління у світі. Бог був їхнім царем. У Своєму провидінні (згідно з Його угодою з ними) Він доглядав їхні справи: дозволяв на якийсь час потрапити у полон за невірність, або давав добробут народу і спрямовував їхні зусилля куди слід, коли вони корилися Йому. У багатьох відношеннях їхнє становище було найщасливішим. Але за днів пророка Самуїла, коли старші зрозуміли, що його сини не заслуговують йти слідами батька та бути вірними, безсторонніми суддями, вони забули (або ніколи не збагнули), що Бог є справжнім їхнім Суддею, їхнім Царем, і що тільки Самуїл – Його представник та мовне знаряддя. Вони забули, що хоч Самуїл постарів, Господь “учора, і сьогодні, і навіки Той Самий” і може у відповідному часі поставити їм Суддю, який найкраще підходить для їхніх потреб. Напевно, вони також не розуміли, що вони особисто і як народ стоять вище від довколишніх народів, які мають царів. Навпаки, їм здавалося, що вони “відстають” і, як звикли робити всі люди, вирішили, що правда, мабуть, є на боці більшості.
Під впливом рабської залежності від звичаю старші Ізраїлю звернулися до Самуїла, щоб він, як Божий представник, помазав їм царя – зробив їх народом слуг когось одного з їхнього народу. Нам важко пристати до таких ганебних міркувань, до таких молитов, які вели до деградації. Самуїл, мабуть, бачив справу власне з такого боку і сприймав її як неповагу до себе. Однак він, як і належало, представив справу в молитві Господу, бо не міг вирішувати сам, а був тільки Господнім мовним знаряддям й представником, щоб промовляти до ізраїльтян, яке би  послання він не отримав.
Як чудово було би, коли б весь світ був під таким правлінням, керованим Небесною Мудрістю, в якому непідкупні земні судді підтримують зв’язок і передають Божественні послання та Закон! Святе Письмо інформує нас, що остаточно, власне, так і буде (Іс. 1: 26). Але перш ніж вдасться усвідомити цей величний стан, Месія має прийняти Свою велику силу і царювання. Тоді люди будуть готові слухати голос Господа через тих, кого Він призначить і визнає Своїми речниками. Написано: “У день сили Твоєї народ Твій готовий в оздобах святині” (Пс. 110: 3, Гижа).

МЕСІАНСЬКЕ ЦАРЮВАННЯ БУДЕ АВТОКРАТИЧНИМ

Нагадуючи Ізраїлю, яким має бути цар, ні Господь, ні пророк Самуїл не мали на думці, що наведений опис відповідатиме ідеальному цареві. Радше такою мала бути поведінка кожної людини, піднятої до найвищої влади, яку здобували царі в древності. Погану поведінку царів можна звести до трьох умов: (1) Всі люди недосконалі та грішні, тому у випадку будь-якого царя все полягає тільки у мірі недосконалості та схильності до пихи, самолюбства і зловживання владою; (2) Вади тих, над ким володарює цар, роблять можливим і навіть певною мірою виправдовують узурпацію великої влади; (3) Безлад, який противник чинить в усіх земних справах, ставлячи темряву на місце світла, часто створює враження в правителя та його підлеглих, що зловживання владою насправді є на користь тих, над ким він панує.
Тоді виникає запитання: “А як бути з Царством Месії”? Відповідаємо, Святе Письмо навчає, що Його правління буде абсолютно автократичним, однак жоден, хто розуміє, що це означає, не повинен боятися, бо Той, Хто має зайняти Престол світу, є Тим, Хто так полюбив світ, що дав Себе на викуп за все людство. Його Царство не буде самолюбним, щоб знищити своїх підвладних для власного посилення. Він показав, що Його Дух є зовсім іншим; що Він залишив славу Небесних Подвір’їв і покірно прийняв нижчу природу, щоб стати Заміною людини – щоб “смерть скуштувати за всіх”. За це Він високо піднятий і поставлений Спадкоємцем усього.
Пам’ятаймо, що Церква, яка вибирається зараз зі світу, складається тільки з тих, які мають Дух Учителя і радо кладуть своє життя в співпраці з Господом та Головою. Пам’ятаймо, що на основі Божественного передбачення ніхто не належатиме до цього вибраного класу, якщо він не стане копією дорогого Божого Сина, і ця проба учнівства має на меті показати любов та відданість Богу, Христу, братам, світу і навіть своїм ворогам.
Чи ж треба боятися автократичного правління такого славного Царя?! Справді, таке правління стане найбільш помічним, найбільш корисним з того, що світ може мати – мудре, справедливе, яке несе любов і допомогу. Тому нам, кого покликано Високим Покликом, треба скинути всякий тягар та гріх, що обплутує нас, і з допомогою Господньої благодаті намагатися здобути велику нагороду співспадкоємства з Ним у Його Месіанському Царстві, щоб також мати з Ним частку в благословенні всіх поколінь землі – щоб повернути з гріха та смерті кожного, хто цього запрагне.

R5645 (1915 р.)