ЖЕРТОВНА ЛЮБОВ І ЛЮБОВ З ОБОВ’ЯЗКУ

“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою... Люби свого ближнього, як самого себе” (Матвія 22: 37-38).
“Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Івана 15: 12, 13).
РИСИ Мудрості, Справедливості, Любові та Сили в характері нашого Небесного Отця, нашого Творця, цілковито узгоджені та поєднуються. Ці риси в Ньому доповнюють одна одну і є в найповнішій гармонії. Ми повинні усіляко намагатися прищепити ці риси нашому характеру. Коли ми вживаємо такі вирази до людства, то змушені визнати, що воно володіє лише незначною мірою цих рис характеру. Ми вживаємо вирази справедливість та любов до прикмет, які в усіх людях є так чи інакше недосконалими. Ми говоримо про милосердя, про доброту. Ця риса, яка є певним проявом любові, сягає за межі справедливості. Якщо ми заборгували якійсь особі долар, то віддати їй цей долар не є милосердям. Це обов’язок, це справедливо. Тобто ми повинні обрати вірний шлях, і ніщо інше не було би правильним. Деякі речі є обов’язковими. Після обов’язку є милосердя, співчуття, любов. Який наш обов’язок перед нашим ближнім? Припустимо, що цей ближній потрапив у борги, і це коштує йому життя. Що ми повинні зробити для нього? Чи ми повинні віддати своє життя за його життя? А може ми повинні взяти на себе його зобов’язання? Це був би вчинок, повний великої любові. Можливо, це було би справедливо, але це вже виходить за межі простої справедливості, бо справедливість вимагає зробити для нашого ближнього тільки те, що ми хотіли би, щоб він зробив для нас, якщо би ми помінялися місцями. Золоте Правило показує, що саме ми повинні зробити для свого ближнього. Якщо ми це зробили і хочемо зробити ще більше, то це виходить за межі вимог справедливості. Це – любов, прихильність.
Але ми повинні зауважити, що Закон Бога вимагає не тільки справедливості, але й любові – найвищої любові до Бога і любові до наших ближніх. Він вимагає милосердя, доброти. Звернімо увагу на вказівки в цьому напрямку, дані Богом природному Ізраїлю під Законом. Гляньмо, якими далекосяжними вони були. “Коли стрінеш вола свого ворога або осла його, що заблудив, то конче повернеш його йому. Коли побачиш осла свого ворога, що лежить під тягарем своїм, то не загаїшся помогти йому, конче поможеш разом із ним”. “Якщо голодує твій ворог, нагодуй його хлібом, а як спрагнений він водою, напій ти його, бо цим пригортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі!” (2 М. 23: 4, 5; Прик. 25: 21, 22). Якщо любов така широка і всеохоплююча, як вимагав Божий Закон, і вона зобов’язувала природний Ізраїль, то наскільки повинен володіти цією шляхетною прикметою і виявляти її духовний Ізраїль!

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ВИНЕСЛА ЛЮДИНІ ВИРОК

Покарання, яке Бог виніс нашому грішному роду, принесло людству плач, зітхання та смерть. Винесення вироку смерті навряд чи можна було назвати особливим проявом любові. Це був особливий прояв справедливості. Однак вирок смерті не містив жодного порушення принципу любові, бо він був у повній згоді з любов’ю. У своєму часі Бог показав Свою любов до людини (навіть у її деградованому стані) через дар Свого найбільшого скарбу – Свого Єдинородного Сина. Та перш ніж Він послав Свого Сина на землю – впродовж усіх чотирьох тисяч років – Йому не бракувало любові. Його любов далі була сумісною з досконалістю Його характеру. Але це вже не була любов єдності з досконалою істотою, а співчутлива любов, жалість.
Любов не була зобов’язана подбати про відкуплення деградованої людини. Це був вчинок виключно благодаті. І якщо відкуплення було з благодаті, то воно не було зі справедливості. Посилаючи Свого Сина, щоб Він став відкупителем людини, Бог зробив крок за межі усього того, що могла вимагати справедливість. У цьому проявилася любов Бога, співчуття Бога, набагато перевершивши усе, що було Його обов’язком. Людина не могла наполягати на жодному обов’язку, бо вона втратила всі свої права і стала винуватою перед праведним Божим Законом. Та велике Боже милосердя, подбавши про визволення винуватого людства, потвердило Його славний та добродійний характер. Любов Бога до нас проявилася у тому, що Христос помер за нас, коли ми ще були грішними, і, власне, таким був план Єгови. Отже, любов може йти далі, ніж справедливість, і навіть далі від міри любові, яка вимагається від досконалого характеру.
Любов Бога і Христа, показана у великому плані Відкуплення, була жертовною любов’ю. Так само запрошені стати членами Тіла Христа повинні мати цю любов. Вона не тільки є любов’ю, якої вимагає досконалий Закон Бога, яка є обов’язковою для всіх Його розумних створінь на будь-якому рівні, але є чимось більшим. Це – любов, яка радо кластиме життя, куплене їм смертю Ісуса. Це життя є віддане як жертва разом з Господом і Головою. Ми віддаємо наше життя в служінні братам, і ця жертва є прийнята, бо нам приписана заслуга Христа і ми стаємо умовно досконалими перед Богом. Апостол каже: “І ми мусимо класти душі за братів”. Брати не можуть вимагати цього від нас, ані ми від них, але ми самі повинні це робити радо, коли є нагода (1 Ів. 3: 16).

СТАРАЙМОСЬ МАТИ РОЗУМ ХРИСТА

Як Христос відкупив нас, віддавши Своє життя у вигляді добровільної жертви, так і ми повинні мати такий самий розум, таку саму вдачу, таку саму волю. У цьому полягає особлива Угода Церкви – Угода Жертви (Пс. 50: 5). Таку Угоду уклав наш Господь зі Своїм Отцем, і ми повинні йти Його слідами. Світ здобуде вічне життя, якщо досягне критерію справедливості, якого вимагає Божий Закон. Що стосується нас, ми повинні мати ще вищий критерій.
Тож говорячи, що “Любов – виконання Закону”, апостол не обмежував життя тих, які ведені любов’ю, щоб виконувати волю Отця до самої смерті, простим виконанням Закону, даного Ізраїлю. Щоб належати до цього вибраного класу, щоб бути членом Царського Священства, яке обіцяло на основі Угоди класти своє життя в жертву, потрібно щось більше, ніж просте виконання вимог Закону. Потрібно любити так, щоб віддавати себе в жертву. Отож, радо виконуючи волю нашого Отця, представлену нам, ми покажемо, чи ми гідні слави, честі та безсмертя – божественної природи, обіцяної класу переможців, які “мають повну перемогу” (Хом.).

R5643 (1915 р.)