ЖИТТЯ, ОБІЦЯНЕ ЦЕРКВІ
“А оце та обітниця, яку Він Сам обіцяв нам: вічне життя” (1 Івана 2: 25).
Загально з погляду християнської думки, слова нашого вірша практично не мають змісту, адже більшість людей вірить, що вічні умови є примусово нав’язані всьому людству з моменту народження кожного і що всі повинні вічно десь жити. Тому вони пояснюють, що той, хто не заслуговує на небо, повинен при смерті обов’язково піти до пекла вічних мук. Такий помилковий висновок ґрунтується на припущенні, що кожна людська істота володіє вічним життям і не може його позбутися навіть якщо намагатиметься. Ми народилися, кажуть вони, з безсмертною природою, і той, хто починає існувати, повинен продовжувати жити де-небудь всю вічність.
Однак Святе Письмо навчає протилежного. Воно говорить, що ніхто не може мати життя, якщо Бог його не дасть. Коли Бог створив людину, Він дав нашим першим батькам досконалість життя та організму. Далі Він пояснив їм, що вони зможуть мати це життя повіки, якщо слухатимуться Його Законів; але якщо вони стануть неслухняними, то Він покладе на них покарання за гріх – смерть; як тільки вони вчинять злочин, то вирок, тобто прокляття, смерті одразу вступить в дію: “Вмираючи вмреш”. Вони не послухалися, і на них прийшло покарання.
Після дев’ятсот тридцяти років вмирання Адам помер. Протягом всього цього періоду вирок приходив на нього поступово. Він вмирав щоденно, доки остаточно не перестав дихати. Бачимо, що діти Адама не могли стати учасниками його досконалого життя, бо він його втратив ще перш ніж вони прийшли на світ. Отак світ був зачатий в гріху та беззаконні – був вмираючим родом.
НЕМАЄ ЖИТТЯ БЕЗ ХРИСТА
Святе Письмо говорить нам, що людська сім’я не мала б жодного майбутнього життя, коли б не Божий задум у Христі. “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув” – не втратив життя цілковито. Ще перед тим, як Бог вигнав наших перших батьків з Едему, Він обіцяв, що остаточно прийде Відкупитель. Насіння жінки мало в майбутньому потовкти голову змія.
Хоча смерть панувала від Адама до Мойсея, однак існувала надія для людства, що одного дня прокляття буде зняте. Ця надія передавалася через сім’ю Сета, потім через сім’ю Ноя, а згодом – через Авраама та його потомків, дітей Ізраїлю. Ця надія була лише натяком, бо ще не було жодного конкретного об’явлення Божих намірів. Справді, пророк Енох, сьомий від Адама по лінії Сета, пророкував: “Ось іде Господь зо Своїми десятками тисяч святих, щоб суд учинити над усіма”, і дав цим зрозуміти, що одного дня на землі буде встановлена праведність. Навіть обітниця, дана Аврааму, що “всі народи землі будуть потомством твоїм благословляти себе”, не була ясним і зрозумілим викладенням вічного життя, хоча й мала на думці воскресіння з мертвих.
Коли ізраїльтяни зрозуміли, що вони не можуть здобути вічного життя через виконання Закону Бога, Господь обіцяв послати їм Визволителя, Який мав забрати їхні кам’яні серця і укласти з ними Нову Угоду. Їхній досвід під Угодою Закону навчив їх, що жодна річ, яку вони можуть зробити, не визволить їх від влади Гріха та Смерті. Їхнім Визволителем мав бути Месія (Рим. 11: 26).
ВАЖЛИВІСТЬ ВЧЕНЬ ІСУСА
Коли прийшов Ісус, Він приніс слова вічного життя, віковічного життя. Як каже св. Павло, Ісус Христос “вивів на світло життя та нетління Євангелією” (2 Тим. 1: 10). Той факт, що наш Спаситель вивів їх на світло, показує, що вони не були видимі досі. І хоч Аврааму було дано певне уявлення про Божий план, однак виглядало, що все йому суперечить. Вирок смерті, який Бог виніс в Едемі, здавалося, виключав усяку надію вічного життя. Хоча Бог ствердив (досить невиразно), що одного дня Він визволить людство від прокляття гріха та смерті, ніхто не міг сказати, як це буде – як Бог може скасувати вирок смерті і далі бути справедливим.
Та коли прийшов Ісус, Він вивів всю справу на світло. Він показав, що Його викупна праця, милостиво передбачена Богом, остаточно принесе вічне життя усім, хто прийме його на Божественних умовах. Він також вивів на світло безсмертя. Він виявив факт, що Бог має на меті не тільки дати вічне життя світу, але дати вірним послідовникам Ісуса вищу форму життя – безсмертя. Ось так було виведене на яв щось зовсім нове, про що досі ніхто навіть не мріяв.
Висловлювання нашого Господа про вічне життя та безсмертя не є такими виразними, як висловлювання, дані Його апостолами. Пам’ятаймо, цим апостолам було обіцяно, що вони будуть особливим чином керовані у своїх висловлюваннях. Все, що вони мали зв’язати на землі, мало бути зв’язане, мало зобов’язувати перед Божим лицем; і все, що вони розв’язали б, не вважалося б обов’язковим у Божих очах. Але в тому, що говорив наш Господь Ісус, була основа всього, про що говорили і чого навчали апостоли.
Існувала причина, чому Ісус не виклав речі про Себе виразно. Це Він пояснив, коли сказав до Своїх учнів: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести”. Намагатися розповісти їм усе про славу, честь та безсмертя, до яких була покликана Церква, означало дати їм більше, ніж вони могли знести. Природна людина не приймає речей від Духа Бога – глибоких речей. Тому наш Господь вважав за краще полишити ці глибокі духовні теми. Після П’ятидесятниці духовно зачаті вже могли їх зрозуміти (Ів. 16: 12-14).
НАДІЯ ДЛЯ СВІТУ
Головною темою проповідей Ісуса було вічне життя. Він прийшов саме з такою метою – віддати Своє життя як Викуп за багатьох, щоб людям повернути милість, яку вони мали на початку. Святе Письмо ніде не навчає, що всі мають невід’ємне життя. Навпаки, воно навчає цілком протилежного: “Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя”; “Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на нім перебуває”.
Обітниця, згадана в нашому вірші, розуміємо, стосується перш за все Послання, яке приніс наш Господь Ісус: “Воно [це велике спасіння] проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув” (Євр. 2: 3). Коли прийшов Ісус, Він пролив світло на весь Божий План спасіння людства від гріха та смерті. Він показав, що має бути воскресіння мертвих, справедливих і несправедливих – виправданих і невиправданих. Він підніме їх в Останній День – на початку великого тисячолітнього Сьомого Дня, протягом якого пануватиме Його Месіанське Царство, і благословення поширяться по всьому світові. Він та Його Церква, як давно обіцяне Насіння Авраама, буде благословити всі народи землі.
ОСОБЛИВІ ПРИВІЛЕЇ ЦЕРКВИ
Наш вірш стосується тільки окремо взятого класу. Він не охоплює світу. “А оце та обітниця, яку Він Сам обіцяв нам” (1 Ів. 2: 25). Ця обітниця є сьогодні для Церкви, а не для інших. Всі обітниці для світу є дані на основі загальних принципів. Весь світ має бути благословенний, і це благословення, яке люди отримають, буде для них нагодою здобути вічне життя. Бог зробив так, що все залежить від Сина: “Хто має Сина, той має життя”, – а не інші. Отже, тільки віруючі можуть мати тепер життя. Але й вони ще не мають його у повному значенні – в них є тільки початок цього життя, яке буде удосконалене у воскресінні. Світ не має життя в собі і не може його мати, хіба що Бог на це дозволить.
Ті, які приходять сьогодні до Христа, є Церквою, класом Нареченої – особливо привілейованим класом. Вони входять в нетлінне життя. Світ також має обітницю, але тільки віруючі знають про цей задум для людства. Всі матимуть нагоду здобути вічне життя. Бог передбачив День випробування, Судний День, щоб показати – після того як людство буде приведене до знання Правди – чи люди приймуть Його умови і цим здобудуть вічне життя.
Бог зробить цілковито можливим для світу здобути вічне життя на людському рівні – так само, як Він робить можливим тепер для Церкви здобути життя на Божественному рівні. Отже, посвячений Божий народ повинен старатися належати до класу, згаданого як “ми”. Цей вираз стосується тих, які стали учнями, які вірять в славу та почесті Царства, запропоновані їм, і які, маючи таку віру, присвячують своє життя, щоб ходити слідами Ісуса до самої смерті.
Цей клас, названий “ми”, включає не тільки позаобразних священиків, але й позаобразних левитів. І хоча обидва класи матимуть вічне життя, віковічне життя, проте “вінець життя” (безсмертя) є лише для тих, які виявляться “більше ніж переможцями”. Святе Письмо містить особливу обітницю для всіх, які дбайливо ходитимуть слідами Ісуса. Цьому класу обіцяно співспадкоємство з Ним, привілей сидіти з Ним на Його престолі (Об. 3: 21).
Одного разу наш Господь сказав юдеям: “Бо як має Отець життя Сам у Собі, так і Синові дав життя мати в Самому Собі” (Ів. 5: 26). У цьому виразі Він, безперечно, торкнувся справи безсмертя. Як Отець має невід’ємне життя, так Він дав Синові мати таке життя. Як Син мав обітницю цього життя під час Свого земного служіння, так Він здобув його насправді у Своєму воскресінні. Ця сама обітниця є дана Церкві, яка є Його тілом (Ів. 10: 27, 28).
Іншого разу Він сказав: “Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя” (Ів. 6: 53). Це і буде невід’ємне життя – життя в собі. Різниця між цим життям і звичайним життям полягає в тому, що перше є невід’ємним життям, а друге треба підтримувати. Всі ангели мають життя, яке вони не втратили, вічне життя, віковічне. Але воно може припинитися, якщо Бог так вирішить, проте не має визначеної тривалості. Ми не знаємо, як підтримується життя ангелів, але той факт, що за словами Святого Письма деякі з них помруть, є доказом, що вони не володіють безсмертям.
СЛОВА ПЕРЕСТОРОГИ
Коли ми говоримо, то повинні бути дуже обережні. Якщо ми скажемо більшості людей, що на наше переконання тільки вибрана Церква матиме безсмертя, вони зрозуміють нас зовсім неправильно – будуть думати, що решта людства загине мов дикі тварини. Тому ми повинні переконатися, що наша думка є повністю зрозумілою. Вічне життя – це життя, яке потребує підтримки; безсмертя – це Божественна ступінь життя, що не потребує підтримки.
Ісус сказав: “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Ів. 10: 10). Це було життя, яке втратив Адам. Це життя було вічним у тому значенні, що воно могло тривати повіки. Воно не було дане на якийсь визначений період – скажемо, на рік або навіть на мільйон років – але мало тривати так довго, доки його не втратять. У цьому вірші наш Господь має на думці два класи – слухняних зі світу, які зберігатимуть життя вічно, і Церкву, яка з Ісусом ділитиме Божественну природу, матиме життя “пододстатком”, тобто воно буде невід’ємним життям, яке не вимагає підтримки.
Це і є обітниця, яку Він нам дав. Якщо ми хочемо вчинити певним наше покликання і вибрання до слави, честі та безсмертя, ми справді повинні проявляти велику дбайливість. Той, хто здобуде нагороду, здобуде найвеличніше благословення, яке Бог має дати. Всі повинні усвідомлювати, що ми, зрозумівши благодатні обітниці Бога для нас, зобов’язані щось робити. Хоча Бог здатний і охочий виконати Свою частку угоди, однак ми мусимо переконатися, що співпрацюємо з Ним усіляким можливим чином.
R5608 (1915 р.)