ЩО ТАКЕ ЛИХОСЛІВ’Я?

“Щоб нікого не лихословили” (Тита 3: 2, Дерк.).
Нагадування апостола беззаперечне: ми не повинні говорити лихе про нікого. Виникає запитання: що св. Павло має на увазі? Чи він хоче сказати, що ми не повинні казати нічого про жодну людину зі злих намірів щодо неї? А може він має на увазі, що не треба говорити нічого поганого незалежно від намірів? Відповідаємо, що нам відомо достеменно, що говорити лихе з поганих мотивів, з поганих намірів було би огидним злочином, особливо у випадку Божої дитини. Але ми думаємо, що апостол мав на увазі, що, незалежно від мотивів, не можна говорити зле про нікого. Якщо такою є думка апостола – і ми віримо, що її навряд чи можна спростувати, – то це ставить весь Господній народ під дуже суворі вимоги. Якщо мотиви, щоб говорити лихе, погані, тоді справи ще гірші, але, незалежно від того, добрі вони чи погані, пам’ятайте, “щоб нікого не лихословити”.
Тепер виникає інше запитання: що таке лихослів’я? Відповідаємо, що ця річ має різні аспекти. Говорити лихе означає говорити щось, що кривдить, тож не треба говорити нічого, що кривдило би іншого. Дуже добре видно справедливість і розсудливість цієї вимоги при застосуванні Золотого Правила. Чи ми би хотіли, щоб хтось зробив нам лихе? Чи ми би хотіли, щоб хтось говорив легковажно про нас, обговорював наші помилки чи те, що він тільки вважає нашими помилками, тим самим принижуючи нас в очах інших? Коли би Господній народ навчився застосовувати Золоте Правило в кожній життєвій справі, це неодмінно принесло би велику користь.
Деякі найбільш сумлінні християни мають проблему в цьому напрямку. Розсуджуючи справу лихослів’я, деякі запитують: “Чи мої мотиви правильні?” Вони забувають, що їхні мотиви говорити принизливо про інших не мають нічого спільного з пересторогою апостола. Якими б не були мотиви, ми не повинні лихословити. Питання не в тому, добрі в мене мотиви чи погані, а в тому, чи я лихословлю? Чи я не говорю чогось, що суперечить Золотому Правилу, чогось, що я не хочу, щоб казали про мене? Хотілося би прищепити цю думку до серця та розуму кожного читача цього журналу.

ЧИ РОЗПОВІДАТИ ПРО ПОРУШЕННЯ ЗАСАД Є ЛИХОСЛІВ’ЯМ?

Тепер виникає інше запитання: як застосувати пересторогу нашого вірша у тому чи іншому випадку вдома чи, наприклад, на роботі? Припустимо, що вдома або на роботі існують певні правила, прийняті, щоб регулювати взаємовідносини. У такому випадку, чи було би лихослів’ям із нашого боку повідомити про порушення таких правил? Ми не вважаємо це лихослів’ям. Якщо б ми самі порушували правила, то особа, яка би розповіла про це, вчинила би правильно, не роблячи нам жодної кривди або зла. Не повідомивши про порушення або ламання правил, така особа заохочувала би нас продовжувати поводитись неправильно.
Вважається, що Божий народ завжди має тільки добрі наміри в кожній справі. Мати якісь інші наміри, крім добрих, означало би мати злочинні наміри. Тому ми не повинні навіть брати до уваги інші наміри. Але особа, яка погоджується зайняти певне становище на роботі, вдома або в якійсь установі, приймає також умови та різні правила, пов’язані з таким становищем. Безумовно, майже всі положення та правила на роботі або вдома приймаються не з наміром скривдити когось, а для загального добробуту в справах, в сім’ї і деінде. Тому дотримання всіх таких зобов’язань варто вважати серйозною відповідальністю.
Про порушення треба говорити не зловмисно, а як про факт. Той, хто повідомляє, не повинен судити серце того, про кого він говорить. Це не справа поганого серця. Якщо в когось негаразди з головою, або він забудькуватий чи неуважний, чи ламає важливі засади, то сказати про це не означає судити серце – особливо там, де повідомити про такі випадки є правилом. Це всього лиш справа обов’язку – річ необхідна, а також вимушена і правильна. Ми бачимо дію цього принципу в тому, як Бог влаштував наше тіло. Якщо станеться щось у тілі, наприклад, прищемить палець, то нерви негайно телеграфують мозку. Якщо поранити ногу, про цей факт одразу повідомляється мозок. Припустимо, що немає можливості повідомити мозок про пошкодження члена тіла. Уявімо, що немає чутливих нервів, які би передали інформацію. Тоді хтось навіть не знав би, що він втратив палець руки або ноги, чи навіть втратив ногу, доки би він не спіткнувся і не впав.

З ПОРУШНИКОМ СПРАВИ НЕ ОБГОВОРЮЮТЬ

Ми не повинні весь час стежити, чи хтось не посягає на наші особисті справи. Знаємо, що ми, як і інші, маємо недоліки. Якщо хтось необережно наступить нам на палець, ми знаємо, що ми теж інколи наступаємо комусь на палець. Але особисті справи – це щось інше, ніж сім’я чи робота. Повідомити про порушення правил у домі чи на роботі не є втручанням в чужі справи. В інтересах кожного члена сім’ї або закладу стежити за інтересами колективу в цілому, до того ж належним і розумним чином.
Не було би правильним для будь-кого, хто займає якесь становище, намагатися поправляти кожного іншого на цьому ж становищі. Ніхто не повинен весь час ходити і виправляти інших: це не його справа. Але якщо інший ламає правила, то треба розповісти про факти, не надаючи їм жодного забарвлення. Якщо ми зробимо по-іншому, якщо кожен, хто бачить порушення, піде до того, хто порушує порядок, і буде намагатися залагодити з ним справи роботи чи сім’ї, будуть постійні непорозуміння. Той, хто порушує правило, намагатиметься захистити себе і буде казати: “Я поводився правильно, і що тобі до того, чи двері відчинені чи зачинені і т. д.?” Але якщо двері залишені відчиненими, ваш обов’язок сказати про це відповідальній особі і, тим самим, зняти зі себе відповідальність. Це не особиста справа, про яку згадується у Матвія 18: 15-18. Ми не маємо обов’язку розповідати Тарасу, Дмитру, Григорію, Марії та Івану про цю річ. Є конкретна особа, якій ми повинні про це сказати, і треба зробити це з усією доброзичливістю.
Особа обов’язково потрапить у клопоти, якщо буде намагатися керувати домом чи бізнесом таким чином, що ходитиме від одного до другого і буде намагатися їх поправити. Але якщо це новачок, і він ненавмисне порушив порядок, то було би добре звернути йому увагу: в домі є порядок і варто робити так і так. Але було би неправильно нагадувати про це ще раз. Про друге порушення потрібно повідомити, однак в дусі любові.

РІЗНІ ВИПАДКИ

Застосовуючи запитання до нашої властивої поведінки в Церкві – до справ, які стосуються нас безпосередньо, – ми бачимо, якою є наша особиста відповідальність. “Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і докори йому сам на сам” (Дерк.). Наш Господь не каже: “проти когось іншого”, а “проти тебе”. “Добре, – заперечить хтось, – але ж мені здається, що він це зробив проти того і того”. Ми чули, як одного разу хтось казав: “Я вважаю, що такий-то брат поводиться зі своєю дружиною неправильно”. Ми відповідаємо: “Це його справа і його дружина, і це не твоя справа. Твоя справа – пильнувати свою дружину чи чоловіка, батьків, дітей і залишити інших у спокої. Радимо тобі пильнувати себе. Виконуй свої обов’язки у власних справах і перестань коментувати справи інших”.
Та, можливо, ми побачили щось надзвичай погане, припустимо ми йдемо вулицею і бачимо, як чоловік жорстоко б’є коня. Чи ми повинні мовчати? У такому випадку, якщо ми бачимо поліцейського, то можемо сказати: “Подивіться, як цей чоловік знущається з коня”. Або про це можна заявити в Товариство прихильників тварин, якщо таке є в околиці. Якщо батько люто б’є дитину або робить ще щось схоже, то було би добре повідомити про це органи влади. Але ніхто не має права ходити скрізь і намагатися залагоджувати наші справи. Світ повний зла і буде таким, доки Царство не візьме керівництво у свої руки.
Що стосується Церкви, ми думаємо, що багато труднощів, які ми бачимо у світі, краще залишити такими, якими вони є, бо коли б ми почали виправляти все, що не так, в нас не залишилося би часу для служіння Царю царів і Пану панів. Наш час, у кращому випадку, досить обмежений. У людей і так склалася хибна думка про нас, тому було би краще додатково не створювати зайвого протистояння. Якби колись станеться так, що ми впораємося з усіма нашими обов’язками щодо Церкви і наших сімей, то можна буде звернутися також до інших справ. Але в нас обмаль часу, і цей час залишає нам мало можливостей, щоб займатися чимось іншим, окрім першочергових обов’язків та нашого служіння Господу і братам. Тому ми повинні бути дуже вдячними за це, адже якби проти нас піднялася опозиція, то це було би тільки за нашу вірність Небесному Царю.
Наш Цар ще не дав нам права наводити лад у світі. Але нам сказано, що ми повинні, наскільки маємо можливість, представляти принципи праведності, при цьому не вступаючи в жодну полеміку. Коли наш Цар прийде і почне Своє царювання, ми будемо звеличені з Ним і дамо світові зрозуміти, яким повинен бути уряд! Але навіть зараз ми здивовані, якими добрими є закони. Ми прямо-таки здивовані, коли, наприклад, бачимо добрі закону Штату Нью-Йорк. Просто дивує, як Штат намагається дбати про інтереси більшості, як багато робиться для людей; нам приємно, що нещасний світ здатний так вміло впоратися. Ми захоплені тим, як багато зроблено в несприятливих умовах. А який чудовий час прийде, яким чудовим стане світ, коли в усьому запанує Закон Праведності!

ІНШИЙ БІК ПИТАННЯ

Повернемось до справи лихослів’я у Церкві. Припустимо, що брата висунули на становище старшого або диякона, але, на нашу думку, він непридатний до такого становища з певних причин, знаних нам, але незнаних решті Еклесії. Як нам бути в цьому випадку? Ми маємо застереження не лихословити нікого. Чи ми повинні піднятись і сказати: “Брати, я вважаю, що брат А цілковито непридатний бути старшим; я знаю, що він зробив так і так; що він ошукав одну жінку на таку-то суму грошей”, – або ж проти нього є ще якесь звинувачення. Чи ми повинні так казати? Ні, звичайно! Чи наш обов’язок лихословити в інтересах Церкви: робити зло, щоб із цього було добро? Зовсім ні! Але старе створіння завжди шукає можливості сказати погане; достатньо дати йому малий шанс, і воно одразу розкаже все, що знає!
То що нам робити? Коли би ми були членами цього зібрання, то підійшли би до брата, якого висувають, і сказали: “Брате А, є певні речі, які я дізнався про тебе і про які не хочу згадувати нікому. Не хочу говорити зле про тебе, дорогий брате, але вважаю, що ця сторона твого життя є поганою, і було би неправильно, якби зібрання обрало тебе. Не хочу розповідати іншим про це, натомість хочу запропонувати тобі, щоб ти відмовився від цього служіння. Якщо ти обіцяєш, що відмовишся бути обраним, то це все, що потрібно. Але якщо ти вважаєш, що мій доказ недостатньо обґрунтований, тоді поясни усім справу сам. Якщо ти цього не зробиш і не відмовишся від того, щоб тебе обрали, мені доведеться представити дану річ публічно – розповісти те, що мені відомо, а ти знаєш, як я це розумію. Я прийшов до тебе з доброзичливістю і не хочу тебе скривдити”.
Якщо брат відповість: “Добре, брате _________, я відмовляюся від того, щоб бути обраним, і з цієї справи, яку ти згадав, постараюся взяти для себе якомога більше”, – тоді скажемо, що ми дуже раді. Віримо, що таким шляхом ми принесемо брату добро. Ми також убережемо Церкву від того, що може бути шкідливим або суперечливим, і збережемо мир. Якщо ж, з іншого боку, брат незговірливий, то ми можемо сказати йому: “Можеш бути певний, що я поясню цю справу Церкві, якщо ти не відмовишся від номінації, бо цим ти даєш зрозуміти, що схвалюєш свою поведінку в житті і відстоюєш її”.
Але якщо справа є чимось, що було в житті брата вже давно, – рік, два, п’ять років або більше – то він, мабуть, цілковито змінився за цей час. Ми повинні бути раді, якщо він змінився і полишив стару поведінку. Ми могли би підійти до брата і сказати: “Брате, я бачу, що ти маєш намір бути обраним. Чи твоє життя змінилося цілковито?” Якщо він відповість: “Так, брате, воно змінилося цілковито”, – тоді ми повинні бути задоволені. Але якщо він розізлиться і скаже, що це не наша справа, ми повинні сказати: “Що ж, брате, мені треба буде розповісти про це Церкві. Своєю поведінкою ти даєш зрозуміти, що відстоюєш той шлях, якого тримався раніше. Коли б я зробив такий поганий вчинок і продовжував його робити, я б хотів, щоб це припинилося. Тому я розповім про цю справу, щоб зібрання могло ще раз подумати, чи воно хоче, щоб ти був старшим (дияконом)”. А як бути, коли цього брата не висувають на становище в Церкві? Тоді, вважаємо ми, його минуле не є нашою справою.

ЗАКЛЮЧНІ СЛОВА ПЕРЕСТОРОГИ

Ніколи не треба говорити про іншого щось, що нашкодило би його дійсним інтересам. У розмовах про інших ніколи не зашкодить обережність. Дехто з Господніх дітей має звичку віддаватися довірливим розмовам з іншими братами та ділитися подробицями, які стосуються іншого брата або сестри, показуючи прояви слабості цієї особи. Така схильність виявляти недоліки брата або сестри напевно не є любов’ю, яка ховає недоліки цієї особи (1 Петр. 4: 8). Ми знаємо декого, хто віддавна є на вузькому шляху, але ще навіть тепер переможений такою схильністю. Невже вони забувають, що в них самих є такі ж явні слабості, як у брата чи сестри, яких вони критикують? Вже той факт, що вони ігнорують пересторогу Учителя, про яку говорить наш вірш, свідчить про недоліки у їхньому розвитку. При цьому вони напевно відкинуть натяк, що вони винні у лихослів’ї.
Чим швидше кожний послідовник Христа почне бачити, що все це є ганьбленням, очорненням доброго імені брата або сестри, прямим порушенням неодноразового нагадування Божого Слова, що обмова є крадіжкою репутації іншого, тим швидше він побачить цю річ, якою вона є насправді – у всій її потворності – і як вона, безсумнівно, виглядає в очах Господа. Раз побачивши цю річ з Божественного, єдино правильного, кута зору, Божа дитина неодмінно пробудиться і з усією енергією, на яку вона здатна, намагатиметься подолати вчинки плоті та диявола. Тому нехай кожен, хто читає ці слова, загляне до свого серця і подумає про свою поведінку, а тоді запитає себе: “Чи не я?”.
Нехай кожен, хто сподівається заслужити місце в Царстві, якомога швидше очистить старий квас злоби, заздрості, лихослів’я і суперечки, якщо той ще залишився, щоб дійсно стати копією дорогого Божого Сина. Плоть дуже хитра і схильна робити усілякі відмовки. Нехай кожен особисто перегляне своє серце. У ньому, віримо, залишилось ще трохи чогось, що вимагає удосконалення нашого характеру. Нехай наша молитва стане ще більш ревною: “Поклади, Господи, сторожу на уста мої, стережи двері губ моїх”.

R5528 (1914 р.)