НАША НАДІЯ – “КОТВИЦЯ ДЛЯ ДУШІ”

“Тримаймо непохитне визнання надії, вірний бо Той, Хто обіцяв” (Євреїв 10: 23).
МАЙЖЕ все, що Бог дав нам як Новим Створінням, є через віру або надію. Коли ми стаємо послідовниками Ісуса і беремо свій хрест, щоб йти слідом за Ним, це має на увазі жертву, якщо такий крок зроблено свідомо – згідно з Божественною вказівкою та запрошенням. Ніхто добровільно не погодиться жертвувати щось, якщо він не має надії або певності здобути в кінцевому результаті благословення чи нагороду, яка дістанеться йому за таке жертвування. Кожний правильний вчинок повинен бути умотивований або мати ціль. Факт, що Церква запрошена йти слідом за Ісусом, свідчить про те, що в Його шляху було щось особливе, що принесло благословення і милість від Бога – особливу нагороду. І коли ми підемо слідом за Ним, ми матимемо частку в такому ж благословенні та нагороді – славу, честь та безсмертя.
Тож коли ми беремо наш хрест, щоб іти за нашим Учителем, це означає, що нас надихає надія мати участь у славі та честі, які Він отримав. Характер нашого Бога запевнює, що будь-яка пропозиція для нас від Нього, яка супроводжується суворими вимогами, повинна цілковито заслуговувати на наше прийняття. Також “цінні та великі обітниці”, якими супроводжується ця пропозиція, запевнюють нас у Його допомозі та силі, які дають зміцнення. Тому, використовуючи Його силу та Його допомогу, ми зуміємо виконати всі умови та здобути славну нагороду, яка перед нами. Наша віра має міцну та певну основу, на яку можна опертися. “Вірою можемо цілковито довіряти Йому, що би не трапилося”.

ВІРА – ВСЕРЕДИНІ, ВИЗНАННЯ – НАЗОВНІ

Ми проявляємо віру в серці ще до того, як визнаємо її назовні, до того як визнаємо Господа своїми устами. Але ми не маємо жодного права визнавати Його своїми устами, доки не повіримо “для праведності”, бо “серцем віруємо для праведності, а устами ісповідуємо для спасіння” (Рим. 10: 10). Отже, ми маємо свідоцтво Господа, що Він не вважатиме нашу віру або надію належною, доки ми не визнаємо її. Він сказав, що коли ми відмовимося або не зуміємо визнати Його перед людьми, Він вважатиме нас недостойними бути визнаними перед Отцем та святими ангелами. Тому, бачимо, що немає спасіння без визнання Господа, і ці дві речі невіддільні.
Надаремно хтось плекає надію бути прийнятим Господом і здобути Його кінцеве схвалення, якщо він ховає своє світло під посудину і соромиться докорів за Хрест. “Немає хреста, немає вінця” – ось Господнє незламне рішення. Хто прийняв Правду в її любові, той радо дозволятиме своєму світлу світити для слави Бога і благословення інших. Якщо славне Послання Господа наповнило наші серця і благословило наше життя, ми з радістю понесемо живу воду іншим спраглим душам. Якщо добре насіння показало, що наше серце є родючим ґрунтом, воно напевно проросте і принесе рясний плід для слави нашого Бога.
Виходячи з умов нашого посвячення, ми визнаємо перед людьми, що маємо віру, яка сягає за межі теперішнього життя і “аж до середини входить за заслону”, куди Христос, Предтеча, увійшов за нас. Ми визнаємо нашу надію, що будемо мати участь у Його воскресінні, що “ми... всі перемінимось, раптом, як оком змигнути”, і, так само як Він, будемо духовними істотами, будемо бачити Його, як Він є, і будемо ділити Його славу на Божественному рівні. Ми визнаємо, що наша надія – бути з Ним знаряддями в руках Отця, приносити життя, радість і благословення всьому людству, живим і мертвим; що ми надіємося підняти їх з мертвих, з усякого гріха, занепаду, смутку та сліз, які гнітять їх шість тисяч років. Справді, наша надія – чудова надія! Хто не розповідатиме про неї з радістю?!
Отже, якщо ми маємо цю віру, цю надію, і властиво визнаємо її перед людьми, то “тримаймо”. Випробування нашої відданості буде приходити знову й знову. Плоть схильна часами вчиняти великий бунт. Питання виникнуть самі по собі: “Чи готовий ти визнати Христа? Чи не соромишся ти Його імені перед світом, чи вважаєш ти це визнання найбільшою честю?” З’являться спокуси, щоб нас розчарувати. Наші слабості виростуть перед нами, і противник скористається з обставин, щоб ще більше знеохотити нас. До нас не тільки прийдуть спокуси щодо віри і надії, але й певні докори та переслідування, дозволені з метою випробувати нашу відданість. Наш поклик є дивовижною річчю, і потрібні геройські душі, щоб заповнити місця в цьому вибраному класі, – ті, в кого Дух Учителя.

НЕБЕЗПЕКА ПРИХОВУВАННЯ СВІТЛА

Якщо хтось зрадливий або нерішучий, не здатний твердо відстоювати Господа та Правду з причини страху, що його перестануть поважати ближні, або ще з якоїсь причини, це свідчитиме, що він недостойний частки з Христом у славі Його престолу як член Його Тіла. Всі, які сподіваються належати до цього числа, визнали Його Ім’я, і вони повинні бути стійкими, повинні дотримати довір’я і визнання своєї віри аж до кінця.
З плоттю треба поводитися вимогливо, треба підкорити її і тримати підкореною. Якщо Господні діти йтимуть за нахилами плоті, вони будуть уникати всього, що приносить безчестя та вороже ставлення. Плоть вважатиме за краще сидіти тихо там, де мова про Правду може принести докір, або переслідування, або висміювання. Натомість Нове Створіння відчуватиме “огонь... палючий, замкнений у костях” своїх, якщо приховуватиме Послання Правди там, де трапиться сприятлива нагода, розуміючи, що воно повинно бути вірним і повинно дозволити своєму світлу світити, інакше світло почне тьмяніти і врешті згасне зовсім, залишаючи його у цілковитій темряві. А “коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява!”
Не засмучуймо Святий Дух Бога, який є в нас. Господь дає нам тверду основу для нашої надії, для нашої віри. Він Сам надихнув цю надію. Ця надія має підтримку всіх Його певних обітниць та Його клятви; і Він нагадує нам, що “вірний бо Той, Хто обіцяв” (Євр. 10: 23). Хоча це ще тільки обітниця, вона ґрунтується на вірі. У нас є тільки зачаття Святим Духом до нової природи, і ми проходимо печатання тим самим Духом, “завдатком нашого спадку” (Еф. 1: 13, 14). Але ми навчилися пізнавати нашого Бога і довіряти Його вірному Слову. Ми не раз упевнилися в Його ласкавих обітницях у мить потрясіння або небезпеки і знаємо, що Він нас не залишить. А той, “хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він”.

КОТВИЦЯ МІЦНА ТА БЕЗПЕЧНА

Якщо ми упустимо цю надію, цю котвицю для наших душ, ми попливемо несамохіть безкрайнім морем, могутні хвилі якого затягнуть нас у глибінь вічної смерті. Великий Час Горя ось-ось має вибухнути в цілому світі, і кожен з Господнього народу, чия віра і надія не вхопилася міцно, мов котвиця, Скелі Віків, і хто боязкий, щоб довіряти Його обітницям, буде поглинутий бурею. Чи так буде з нами?
Деякі правдиві Господні діти матимуть частку у великому часі горя, але жоден слухняний, жоден вірний не постраждає. Вони будуть бережені у досконалій безпеці до кінця свого шляху і, віримо, будуть зібрані “за завісу” перед тим, як велика буря вдарить з усією люттю. Але ми маємо віру в Учителя, ми маємо велику довіру до Нього, знаємо, що Він став переможцем, що Отець нагородив Його, і тепер Він є нашим Заступником, нашим великим Первосвящеником, Який “завжди живий, щоб за них заступитись”, тому наші серця сповнені відваги. Ми знаємо, що Він незабаром “повстане” у силі і великій владі, щоб встановити Своє Царство і возвеличити всіх Своїх вірних до того, щоб царювати з Ним у цьому Царстві. Тому наша надія міцна; вона – справді котвиця для наших душ. Ми “зміцняємося Господом та могутністю сили Його” (Еф. 6: 10).
Ми ніколи не загубимо нашої відваги, якщо наші очі будуть постійно спрямовані на Нього, а наша рука стискатиме Його руку. Божі вічні обітниці є основою всього, на чому побудована наша надія – як в справі характеру, так і щодо грядущої слави. Якою міцною є ця основа! Будьмо вірними Тому, Хто покликав нас. Тримаймось Правди не тільки в букві, але й у Дусі. Тримаймось Правди в її любові, бо це – дійсно Правда, і в ній є незрівняна краса та велич.
Пам’ятаймо про важливість терпеливої витривалості, про сталість, щоб ми могли розвинути плоди Святого Духа, щоб ми з радістю приймали кожне випробування, кожне переслідування, кожну трудність, на яку наш Бог у Своїй безмежній Мудрості та Любові може дозволити для нашого випробування та дозрівання нашого характеру – що має першорядне значення, і без чого ми не можемо сподіватися побачити лице Отця, ані мати участь в славі, до якої нас покликано з Христом. Справді, “тримаймо непохитне визнання надії, вірний бо Той, Хто обіцяв”. Намагаймось “відвагу й похвалу надії додержати певними аж до кінця”. “Виявляймо таку саму завзятість на певність надії аж до кінця” – до смерті (Євр. 3: 6; 10: 23; 6: 11).

R5497 (1914 р.)