ТРІУМФАЛЬНИЙ В’ЇЗД ХРИСТА
МАРКА 11: 1-11

“Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде” (Захарії 9: 9).
ПОСЛАННЯ Івана Христителя було таким: “Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне”. Це послання Ісус наказав Своїм учням нести від села до села по всій Палестині. Це саме послання було змістом Його проповідування та темою Його притч. Врешті, при кінці Його служіння, це Царство прийшло до юдейського народу в тому значенні, що воно було йому запропоноване – юдеї могли його прийняти. Нинішня лекція розповідає про формальну пропозицію Царства, яку зробив Ісус і яку юдеї як народ відкинули. Отже, “до свого Воно прибуло, та свої відцурались Його” за винятком небагатьох. Його власний народ відкинув Його і через п’ять днів розіп’яв. Трохи пізніше, у П’ятидесятницю, нечисленні, які прийняли Його, були зачаті Святим Духом і стали ядром Духовного Ізраїлю, готуючись до славного Царства та праці, яка має виконатись у Його Другому Приході.
Попереднього вечора (напередодні події, про яку розповідає наша лекція) Ісус та учні були у Віфанії, в гостях у Лазаря, Марти та Марії, які приготували особливу гостину для Ісуса, Якого так любили. Це був той самий Лазар, якого Він невдовзі збудив зі сну смерті. Гостина відбулася наприкінці юдейського суботнього дня. Наступний ранок відповідав нашій неділі, першому дню тижня.

КУЛЬМІНАЦІЯ ВИПРОБУВАННЯ ІЗРАЇЛЮ

Готуючись представити Себе в якості Царя, Ісус послав двох учнів привести осля, говорячи їм, де вони зможуть його знайти, і наказуючи передати господарю, що як тільки Учитель використає його, то одразу поверне. Доки привели осля, зібрався чималий натовп – люди зі селища Віфанія та інші, які прийшли з Єрусалима (дві милі від селища), щоб побачити Ісуса і Лазаря, з яким відбулося таке велике чудо. За звичаєм царі Ізраїлю їхали на коронацію на осляті, і натовп, мабуть, пройнявся духом цієї події, здогадуючись, що Ісус ось-ось в’їде на осляті в Єрусалим. А це означало, що Він врешті готовий зайняти становище Царя.
Якийсь час учні вже визнавали Ісуса Месією, славу царювання Якого мали розділити, і натовп загалом вже звик так Його сприймати, кажучи: “Коли прийде Месія, то чи ж Він зробить більші діла, ніж цей чоловік?” – чи ж ми можемо сподіватися чогось більшого від Месії, ніж, бачимо, вже зробив цей чоловік Ісус? Але це було вперше, коли Ісус так відкрито виступив уперед. Попередні рази, коли вони намагалися силоміць зробити Його царем, Він відходив убік, розуміючи, що Його час ще не настав. Тепер, не відмовляючись, Він почав діяти рішуче: послав привести осля, і готувався тріумфально в’їхати в столицю країни як її Цар.
Будьмо певні, серця апостолів тріпотіли від збудження, коли вони уявляли собі наближення слави їхнього Учителя, а також свою участь у ній, бо досі вони так і не зрозуміли усієї ваги Ісусових слів про те, що Його мають розіп’ясти, і Він відійде в “далеку країну”, в саме небо, де буде наділений владою, щоб потім повернутися і встановити Царство, яке благословитиме світ.
Тим не менше, Ісус цілковито усвідомлював, що Його явлення як Царя є суто формальною річчю, щоб виконати пророцтво і позбавити народ Ізраїлю виправдання.
Якщо люди, коли Він в’їжджатиме в місто, піднімуться en masse, признають Його і привітають, то вони справді виконають повною мірою Божественні вимоги, які принесуть їм найбільші з благословень. Але Ісус знав пророцтво, яке вже казало, що Ним знехтують, що Його відкинуть, що Його власний народ ховатиме від Нього своє обличчя зі соромом (Іс. 53: 3). Тому подорож і приготування до неї означали для Ісуса щось зовсім інше, аніж для учнів та натовпу.

“КАМІННЯ КРИЧАТИМЕ”

Коли привели осля, деякі люди постелили свою одежу замість сідла; Ісус сів, і процесія рушила вперед. Одні йшли перед Ним, інші – слідом. Люди знали пророцтво про прихід Месії, яке казало: “Веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі”. Також їм були знані “вигуки”, які звістили пророки, і слова у відповідь, коли група осіб викрикувала: “Осанна Сину Давидовому!” “Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Цар Ізраїлів!” Далі лунало: “Благословенне Царство, що надходить, Отця нашого Давида!” У відповідь були слова: “Осанна на висоті!” Ці різні вирази записані різними євангелістами.
Та не всі зі захопленням вітали Ісуса. Було чути і слова незгоди. Деякі, прийшовши з простої цікавості, дорікали за ці вигуки, запитуючи, чому Ісус не докорить людям за те, що вони приписують Йому такі великі почесті. З цієї причини вони звернулися до Ісуса через Його учнів, на що Ісус відповів, що зараз виконується велике пророцтво. Пророк Захарія у натхненні сказав: “Викрикуй, о дочко Єрусалиму!” (Кул.), і такі вигуки мали пролунати. Ісус запевнив, що якби натовп не викрикував, то пророцтво все одно виконається – кричатиме каміння.

ПЕРША ПАЛЬМОВА НЕДІЛЯ

За звичаєм деякі християни в різних частинах світу особливим чином пригадують цю неділю тріумфального в’їзду Ісуса в Єрусалим. Запис свідчить, що по дорозі люди стелили свою одежу на знак поваги і честі, чекаючи аж мале осля перейде по ній, а тоді бігли вперед і стелили її знову. Інші несли папороті, квіти, траву і вистеляли ними дорогу. Ще інші, як говорить Єв. св. Івана, приносили віття пальмового дерева.
Це була велична процесія, виконання пророцтва Захарії. Та розповідь свідчить, що для Ісуса вона мала сумний присмак. Коли вони порівнялися з Оливною горою і перед ними постав Єрусалим, Учитель зупинив процесію. Глянувши на місто і заплакавши, Він промовив: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати твоїх дітей, немов квочка свій виводок під крила, – та ви не захотіли! Ось дім ваш лишається вам (пустий). Кажу вам: «Ви не побачите Мене, аж поки не настане день» [приблизно через дев’ятнадцять століть], коли ви скажете: «Благословен Той, що приходить в ім’я Господнє!»” (Хом.).
Ісус розумів, що цей день був поворотним пунктом для юдейського народу; народ відкинув Його, і це означало, що Небесний Отець на довгий час відкине їх. Це означало, що вони будуть позбавлені Божественної милості, за винятком кількох, які стануть Його учнями. Це означало, що впродовж довгих століть високо упривілейований народ, природне насіння Авраама, буде бідувати. Це означало, що милість Бога, яка супроводжувала їх століттями, пошириться замість них на поган, щоб зібрати з поган громаду вірних, святих, які будуть з Ісусом та вірними з юдеїв співспадкоємцями в Небесному Царстві. Це означало, що доки вибраний, небесний, духовний клас Царства не ввійде у славу, юдейський народ не буде прийнятий назад до єдності з Богом.
Св. Павло особливо звертає нашу увагу на факт, що відкинення Ізраїлю не є назавжди, а тільки на деякий час – доки повне число вірних святих не буде зібране з-посеред поган. Тоді Божа милість повернеться до буквального Ізраїлю, а згодом пошириться на всі роди землі (Рим. 11: 25-32).

ІСУС, КНЯЗЬ МИРУ

Наскільки відрізнявся цей в’їзд Ісуса, Князя Миру, від тріумфальних маршів земних завойовників та царів! Підкорювачів світу супроводжував славний ореол збуджених людських пристрастей та упереджене ставлення людських розумів. Геройські вчинки, доблесні завоювання, змальовані істориками, мають свою привабливість. Покоління за поколінням читає з непідробним інтересом про подвиги Олександра Македонського, спартанців Греції, імператорів Риму, а в новітній історії про Роберта Брюса, Наполеона і Веллінгтона, генералів Гранта, Лі, Шермана, Джонсона, Шерідана і Стюарта. Їхня тріумфальна хода під час повернення додому не раз була віддаванням честі тим, кому ця честь належалася.
Тим не менше, кожного разу люди мимоволі закривають очі на страшні сцени, які привели до таких тріумфів. Ми намагаємося забути про мільйони вбитих і поранених, а також про мільйони заплаканих вдів і сиріт. Ми намагаємося не помічати повні диму руїни позаду переможних армій. І хоча війна може часом здатися потрібною для збереження справедливості, всі повинні погодитися, що благословення, здобуті мечем, дістаються жахливою ціною.
З цього погляду Ісус, Князь Миру, разом з військом святих, які йдуть слідом за Ним, представляє чудову картину – навіть для світськи налаштованих. Ці переможці – Вождь і послідовники – перемагають смертю. Ісус сказав до Своїх послідовників: “Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже”. З такого боку бачимо, що всі послідовники Агнця жертвують себе, як твердить Біблія: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1). Така перемога – перемога через смерть – для більшості людей є важко зрозумілою. У чому суть цього? Де тут перемога?

ЦАРІ-ПЕРЕМОЖЦІ ЧЕРЕЗ СМЕРТЬ

Може виникнути слушне запитання: “У чому полягає перемога Христа та Його послідовників, якщо вони кладуть своє життя за братів і на захист правди та праведності?” Тільки Біблія відповідає на це питання, і тільки ті, які проявляють віру, можуть зрозуміти відповідь Біблії. Біблія говорить, що справжня перемога Христа і Церкви є над собою. День їхньої коронації ще попереду, і тоді настане їхній тріумф.
Тріумфальний в’їзд Ісуса на осляті був образною подією. Його славний позаобраз буде за завісою. Як Ісус після Свого воскресіння “піднісся у славі” (Тур.), так само Він обіцяв Церкві, що її воскресіння перемінить її зі стану недосконалих людських істот до стану досконалих духовних істот, співспадкоємців з її Учителем і Відкупителем у славному Тисячолітньому Царстві, яке має благословити світ.
Після того як Ісус встав з мертвих, Він пояснив Своїм стурбованим учням, для чого була потрібна Його смерть, кажучи: “Чи ж Христові не це [смерть] перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу?” (Лк. 24: 26). Так само св. Павло сказав про тих, які будуть з Ісусом у Царстві, що вони повинні страждати з Ним, якщо хочуть царювати з Ним; повинні бути мертві з Ним, якщо хочуть жити з Ним (2 Тим. 2: 12). Христос та Його Церква вмирають для людських надій та інтересів, теперішніх та вічних, віддаючи своє життя, страждаючи заради праведності. Їхня нагорода подвійна: (1) Особисте возвеличення до небесної, духовної слави, немов ангели, однак більш славні від них – “вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване”. (2) Слава Царства – радість бути Божественним знаряддям у відновленні людства.
З такого, біблійного, погляду християнська боротьба відрізняється від усякої іншої боротьби, знаної світу. Це – бій проти гріха, бій проти самолюбства, повне підкорення Божественній волі, перемога через смерть. “Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя!” (Об. 2: 10). “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його” (Об. 3: 21). Не дивно, що пропозицію такого роду світ розуміє дуже спрощено. “Світ нас не знає тому, що Його не пізнав”. Тож одна з вимог Євангелія: щоб Ісус та Його послідовники погодилися з тим, що світ розумітиме їх неправильно. Ми вважаємося нерозумними ради Христа (1 Кор. 4: 10).
Потрібна витривалість, щоб бути відданими послідовниками Ісуса, хибно сприйнятими, як Його хибно сприймали люди за Його днів, зневаженими, як Його зневажили. “Будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене”. І тільки тоді, коли ми зрозуміємо через Божі обітниці, що ці важкі випробування Христа і Його послідовників є дані зі славною метою, ми здатні переносити їх з тією чи іншою мірою радості. Тільки таким Господь дає очі віри, які можуть бачити речі за заслоною – славу, честь та безсмертя, а також Царство, яке Господь обіцяв Своїм вірним послідовникам.

“ГНІВ АГНЦЯ”

Оскільки Ісус є Князем Миру, то як розуміти різни фрагменти Писання, які кажуть про Нього як про могутнього Завойовника у заплямленій кров’ю одежі, що віддає помсту Своїм ворогам? І як, перш за все, нам зрозуміти вираз, що у Його приході на небесних хмарах всі покоління землі будуть плакати над Ним?
Про цього Князя Миру можна сказати, що Він ранить, щоб зцілити, і які би лиха Він не спровадив або дозволив на світ, вони будуть так спрямовані, щоб містити в собі приховані благословення. Безсумнівно, багато зі сказаного про нашого Господа є надзвичайно символічним. Наприклад, Він має вдарити народи Мечем, що виходить з Його уст, – Словом, Посланням, Правдою. Таке завдання удару повністю відповідає тому, що відбулося в той час, коли св. Петро проповідував Євангеліє у П’ятидесятницю і коли деякі його слухачі “розчулилися серцем” (Гиж.) (букв. “їхнє серце було простромлене” – не буквальним мечем св. Петра, а “мечем духовним, який є Слово Боже”). Остаточно цей меч уразить всіх противників праведності для їхнього ж добра. Тільки свідомо злі в кінцевому результаті будуть знищені в Другій Смерті.
Проте, ми не повинні забувати, що запровадження Месіанського Царства має відбутися посеред Часу Горя і що Христос буде причетний до того, щоб привести це горе або, принаймні, дозволити на нього. Судячи зі всього, людству буде дозволено спровадити велике горе в кінці цього віку самому на себе. Сили зла, сатана та його ангели, готові завдати нам шкоди. Також сили гріха, які укріпилися в людській природі, готові через людські пристрасті завдати шкоди суспільній будівлі. Біблія показує, що Божественна Сила стримує це: чотири ангели стримують чотири вітри, щоб вони не віяли на землю і не шкодили їй до призначеного часу, доки всі з Божої вибраної Церкви не будуть попечатані на своїх чолах (у своєму інтелекті) Правдою.
У відповідний час ці “вітри” негараздів будуть відпущені, і буде велика біда, доки у відповідному часі Цар царів і Пан панів не втрутиться, щоб урятувати людський рід від нього ж самого і від противника. Тоді сатана буде зв’язаний на тисячу років і Царство Месії буде встановлене, щоб благословити всі племена землі.

R5494 (1914 р.)