“ПОКЛИКАНИЙ БОГОМ, ЯК І ААРОН”
Євреїв 4: 14-16; 5: 1-10

“Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло” (Луки 19: 10).
Нинішня лекція стосується священства Ісуса і, відповідно, священства Його Церкви. Він є Найвищим Священиком, Первосвящеником нашого сповідання, чину, пише апостол. Юдеям було важко зрозуміти, як Ісус в якому-небудь значенні слова міг бути пов’язаний зі священством. Господь Бог обмежив священицьку службу до сім’ї Аарона з покоління Левія. Ісус не належав до цього покоління, ані Його учні. Як Він міг займати священицьке становище або мати щось спільне з ним?
Потреба обговорити це питання виникала з факту, що Церква, як звернув увагу св. Петро, є Царським Священством. Тому св. Павло показує, що Ісус (позаобразний Священик) віддав Себе на жертву примирення як позаобразний телець; що після виконання цього Він піднявся на висоту і ввійшов у позаобразне Святая Святих, з’явившись там за нас – за Свою Церкву, позаобразних левитів, позаобразних священиків.
Св. Павло пояснює, що оскільки ми можемо вірою розуміти, що Ісус є нашим великим Первосвящеником на небесах і співчуває нашим вадам, ми можемо, обтяжені провиною, приходити до Нього з великою відвагою, щоб здобути милість і знайти благодать для допомоги в кожний час потреби. Але всі ці блаженні запевнення не матимуть сили, якщо ми не усвідомимо, що Ісус є нашим Первосвящеником на небесах. І аргумент апостола в нашій лекції є представленням цього факту.

СВЯЩЕНСТВО ААРОНА БУЛО ОБРАЗНИМ

Апостол нагадує (5: 1), що всіх юдейських священиків вибирали з-посеред одноплемінників і призначали, тобто виділяли, для праці, щоб вони представляли свій народ перед Богом, приносячи за нього дари і жертви за гріхи. У цьому встановленому порядку священики були здатні співчувати людям, бо вони підлягали тим самим слабостям, а також потребували прощення власних гріхів. Та навіть серед цих недосконалих, повних вад та гріхів священиків, які потребували приносити жертви за власні гріхи, ніхто не мав права займати це становище сам. Його мав покликати Бог. Саме так було з Аароном. Бог покликав його стати головним священиком.
Отже, звертає увагу апостол, так мало бути і з позаобразними священиками на вищому рівні. Христос, духовний Первосвященик, і Його вибрана Церква, Царське Священство на духовному рівні, також повинні бути покликані Богом, інакше вони не можуть зайняти це становище. “Так і Христос, не Сам Він прославив Себе, щоб Первосвящеником стати”. Бог возвеличив Його, звертаючись до Нього в пророцтві Псалма: “Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив” і “Ти священик навіки за чином Мелхиседековим” (Пс. 2: 7; 110: 4).

МЕЛХИСЕДЕК, ЦАРСЬКИЙ СВЯЩЕНИК

На цій широкій основі Божественного покликання апостол пояснює, що Христос не є священиком за чином Аарона (юдейським священиком, земним священиком), хоча і був образно представлений Аароном у справі земного жертвування. Насправді Він є прославленим Священиком, але не за чином Аарона, який ніколи не був прославлений, ніколи не був царем, а за чином Мелхиседека, який був царем і священиком одночасно – не жертвуючим священиком, а царюючим.
Отже, Христос у славі не є людиною, не є земною істотою, не складає жертв, як раніше. Він є прославленим Царським Священиком у силі і великій славі, як Цар святих, здатний і охочий допомагати їм у всіх випробуваннях та труднощах. Згодом, коли Він прийме всіх Своїх священиків, коли змінить їх на Свою подобу у Першому Воскресінні, за завісою, Він стане Царем і Священиком у славі для світу і тисячу років буде царювати, щоб благословити і піднімати всіх охочих і слухняних, які, маючи наявне у той час світло, наблизяться до Бога.

“ЗА ДНІВ ТІЛА СВОГО”

Повертаючись до свого аргументу, апостол показує нам зв’язок між прославленим Царським Священиком за завісою та Ісусом, який страждав у плоті (5: 7). Коли апостол пише: “Він за днів Своєї плоті” (досл.), – ми повинні розуміти, що дні Його плоті вже в минулому, закінчилися. Апостол Петро в іншому місці пояснює, що Він був “умертвлений в плоті, але оживлений в дусі” (досл.) – у Своєму воскресінні. Але за днів Своєї плоті Ісус благав із голосінням великим та слізьми. Апостол намагається запевнити нас, послідовників Ісуса, в Його здатності співчувати нам у всіх наших труднощах. Ось чому він нагадує нам, що Ісус “за днів Своєї плоті приносив молитви і благання до Того, хто міг спасти Його від смерті, з великим голосінням і слізьми, і був почутий в тому, чого побоювався” (досл.).
Наш розум мимоволі повертається до випробувань Учителя в Гефсиманському саду – Його молитов до Бога, Його сліз, Його агонії і, як подає розповідь, Його кривавого поту. Думка апостола, його висновок, полягає у тому, що Учитель, Який сам пройшов крізь такі важкі та гіркі випробування і Який зараз має небесну славу та силу, обов’язково буде співчувати і допомагати всім Своїм справжнім послідовникам, навіть якщо Він дозволяє їм проходити труднощі Гефсиманії та побиття противником.

ЯК СИН, А НЕ ЯК ГРІШНИК

Страждання Ісуса, пояснює апостол, прийшли на Нього за те, що Він був не грішником, а Сином, що Небесний Отець хотів випробувати Його як Сина, Його вірність до смерті, до того ж смерті на хресті. Тільки після такого випробування вірності Він міг вважатися гідним возвеличення, передбаченого і обіцяного Йому – слави, честі і безсмертя, Божественної природи. Те, що Він вистраждав, переніс, не тільки мало становити жертву за людський гріх і зробити можливою людську реституцію через Месіанське Царство, але ті самі випробування, труднощі та події були потрібні для самого Вчителя. Як говорить далі апостол, Він удосконалився через страждання.
Ісус ніколи не був недосконалим у тому значенні, щоб бути грішним. Він був досконалий, невинний у Своєму славному стані (як Логос), перш ніж залишити славу, яку мав у Отця, і статися плоттю. Коли Він народився від Марії, то далі був, як маємо запевнення, “святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників”. Тому Його страждання не зробили Його досконалим в тому значенні, щоб зробити Його безгрішним. Удосконалення було іншого роду.
Наш Господь уклав Угоду Жертви, щоб показати Себе відданим Отцівській волі до самої смерті. Він мав обітницю досконалості на найвищому рівні – обітницю Божественної природи – в якості нагороди, якщо Він виконає Свою Угоду Жертви вірно, віддано. Початок цієї нової природи був даний Йому під час Його хрищення, коли Він був зачатий Святим Духом. Але зачата нова природа потребувала розвитку, тобто удосконалення, і саме з цією метою на Нього були дозволені випробування, труднощі і побиття. Він став досконалим як Нове Створіння Божественного порядку (природи) через те, що вистраждав.

ВРЯТУВАННЯ ВІД СМЕРТІ

У випадку Учителя, після того як Він уклав Угоду Жертви, це було для Нього справою життя і смерті. Його слухняність цій Угоді Жертви мала принести Йому безсмертне, божественне життя. Але будь-яка невдача могла коштувати Йому всього, бо все це містилося в Угоді Жертви. Отже, в Гефсиманському саду Його голосні благання і сльози були викликані не боязню майбутнього розп’яття або ще чогось, що людина могла зробити Йому. Вони не були породжені сумнівами щодо Божественної сили або вірності. Страх Учителя був страхом смерті – чи Він виконав повною мірою Божественні вимоги, чи Він не втратить все в смерті, чи Він заслуговує на воскресіння.
Апостол каже: “І був почутий в тому, чого побоювався” (досл.). Він був визволений від страху смерті. З цієї миті Учитель був спокійніший від всіх – у всіх випробуваннях і напрузі ночі та наступного дня. Не сумніваємось, що Отець запевнив Його, що все добре, що Він був вірний.

ВОЖДЬ І ПЕРВОСВЯЩЕНИК

Завдяки Своїй перемозі і возвеличенню Ісус “для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння”, – каже апостол (5: 9).
Перше спасіння, яке цей позаобразний Священик за чином Мелхиседека здійснює, це спасіння Його Церкви, Малої Черідки, Царського Священства, Святого Народу. Вони мають бути спасенні до того ж славного становища, яке Він здобув. І досягти цього становища вони не можуть іншим шляхом, окрім того, яким Він ішов. Звідси Його запрошення до них, щоб вони взяли свій хрест і йшли за ним, щоб вони йшли слідом за Ним через ганьбу й хвалу, вірні до самої смерті, як був Він.
Не подумайте, що хто-небудь із Його послідовників може перемогти у тому ж абсолютному значенні, як Він. Ні, Він був досконалий у плоті, а всі Його послідовники недосконалі через гріхопадіння. Від Його послідовників вимагається показати таку саму відданість серця, таке саме бажання виконувати волю Отця і жертвувати всі інші інтереси. Великий Первосвященик застосовує за них заслугу Своєї жертви, приписуючи її як покриття для всіх їхніх мимовільних вад і невдач. Вони мають запевнення, що можуть вважатися повноцінними в Ньому в очах Отця, і згодом у славному Першому Воскресінні вони стануть дійсно досконалими через славне завершення – “раптом, як оком змигнути”, бо “тіло й кров посісти Божого Царства не можуть”.
Але, щоб здобути це становище, всі послідовники Ісуса повинні бути Йому слухняними, повинні дотримуватися Його вказівок. Тоді Він допомагатиме їм і вестиме до Небесного Царства. “Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя”.
Крім того, Він стане Вождем спасіння для тих із людства, які будуть Йому слухняні, коли Він прийме Царство, панування в світі, під час тисячі років Свого Месіанського Царювання. Той, хто тоді відмовиться бути слухняним Йому, буде знищений Другою Смертю, натомість всі охочі та слухняні остаточно будуть удосконалені як людські істоти, як земні істоти – повернуться до досконалості, в якій Бог створив батька Адама, а також матимуть цінний досвід, пов’язаний з гріхом та поверненням з нього.

R5472 (1914 р.)