ВИПРАВДАНІ І ЗАСУДЖЕНІ ЗІ СЛІВ
“Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений” (Матвія 12: 37).
Вживаючи слово “виправданий”, наш Господь не має на думці виправдання, яке згадується переважно в Новому Завіті. “Виправдання вірою”, про яке пише св. Павло, це – очищення перед Богом тих, які від щирого серця прийняли Ісуса як свого Спасителя. “Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа”. Наше виправдання є на основі нашої віри в Бога; ми не можемо увійти в Його сім’ю без віри. Апостол Яків говорить, що жива віра проявляється в учинках. Бог у Своєму задумі зробив обов’язковим, щоб ми проявляли віру такими добрими ділами, на які здатні. Отже, віра і діла разом розвивають у нас характер на подобу Христа, щоб мати участь у Його воскресінні. Якщо ми маємо тільки віру, а не маємо діл, ми ніколи не досягнемо мети. Якщо ми маємо всі діла, але без віри, ми так само зазнаємо невдачі.
“Зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений”. Наш Господь тут зовсім не звертається до Церкви. Ніхто не був прийнятий до повного виправдання і зачаття Святим Духом перед П’ятидесятницею, яка настала через деякий час після цих слів. Вони були сказані до фарисеїв як докір. Слово “виправданий” використовується тут в обмеженому значенні. Наприклад, говорячи про ділову операцію, проведену нами, ми можемо сказати, що виправдано обрали цей шлях. У цьому випадку Ісус використав це слово схожим чином. Він звертався до тих, які казали, що мають особливу спорідненість із Богом під Угодою Закону і є особливо святими. Юдеї не були виправдані до життя, а тільки до спільності з Богом. І тепер на них прийшла пора випробування, чи вони будуть гідними?
ДЕНЬ ВІДВІДИН ЗАЛИШИВСЯ НЕПОМІЧЕНИМ
Читаємо, що вони не зрозуміли, що знаходяться у часі випробування, що на них прийшов свого роду суд від Бога, чи вони далі зможуть, як народ, залишатися Його слугами. “Бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх”. Наш Господь, в’їжджаючи в Єрусалим, промовив: “Ось ваш дім залишається порожній для вас!” У той час вони, як Дім Слуг, не заслуговували на продовження особливої милості. Три з половиною роки були для них у певному значенні милістю, і між ними проголошувалося Євангеліє. Але це Євангеліє не промовило до народу, а тільки до “справді ізраїльтян” серед нього, до вірного залишку. Після трьох із половиною років, які закінчили “сімдесятий тиждень”, Господня милість для юдеїв припинилася, і відтоді двері відчинилися для поган. Із тих пір юдеї вже не мали переваги над іншими.
Фарисеї говорили про своє повне посвячення Богу та велику святість. Ісус сказав, що вони роблять ширшими свої філактери і збільшують поли своєї одежі; що вони займають головні місця в синагогах і для показності виголошують довгі молитви; що вони дають десятину навіть з найдрібнішого насіння – м‘яти, ганусу й кмину – але покинули важливіші справи в Законі, і їхнє дотримання Закону є тільки зовнішнім, поверховим (Мт. 23: 5, 6; 23: 14; 23: 23-25). Він наголосив, що Закон наказував любити свого ближнього як самого себе, і звинуватив їх, що вони “вдовині хати поїдають” і готові скористатися з того, що ті не мають законних захисників. Він сказав їм, що безглуздо сподіватися, що відмовляння молитов на кутах вулиць і т. п. є виконанням Закону.
СЛОВА ЯК ПОКАЗНИК СЕРЦЯ
“Зо слів своїх будеш засуджений”. Іншими словами, вони мали втратити особливу милість Бога. Своїми словами вони показали свою нечесність. Вони бачили добрі вчинки Ісуса, але зі заздрості та озлоблення наговорювали всяку облуду на Нього і розіп’яли Його. Все, що вони казали проти Нього, свідчило про дійсний стан їхнього серця. Вони засвідчили, що не заслуговують на Божу милість. Однак ми не повинні думати, що юдеї потрапили у вічну немилість Бога. Під час Євангельського віку вони мали особливі покарання: зазнали багатьох переслідувань, але ці переслідування були з причини їхньої віри в Бога.
“Врешті спіткав їх [Божий] гнів” під час сорока років, якими завершився Юдейський вік. У кінці 70-го року н. е. народ був розбитий вщент. Але люди позосталися. І ось скоро вони повинні повернутися вповні до Божої милості, бо вони “за вибором улюблені ради отців”. Вони далі мають частку в задумі, який був від початку, тому їхнє осудження не було вічним. Проте вони втратили головне благословення.
Коли б вони сказали: “Ми ще не здатні визнати, що це – Месія, але переконані, що через Нього діє якась чудесна сила”, коли б вони вжили такі слова, то це свідчило би, що вони хочуть знати правильний шлях, який Бог зміг би їм показати, як показав іншим, особливо після П’ятидесятниці. У такому випадку зі своїх слів і поведінки вони могли бути виправдані. Але вони не сказали таких слів, бо не були в належному стані серця. “Бо чим серце наповнене, те говорять уста...”. Стан їхнього серця проявився у їхніх словах, тому милість до їхнього народу припинилася.
ЩО ТАКЕ ЛИХОСЛІВ’Я?
Апостол Павло каже “нікого не лихословити” (Гиж.). Він не каже не лихословити жодне віровчення. Деякі віровчення треба відверто лихословити. Це принесло би користь тим, які ними зв’язані. Він не каже, що ми не повинні лихословити погані принципи, але не треба переходити на особи. Біблія каже, що людство думає погано, говорить погано і робить погано: у цьому сенсі всі люди є під осудом. І казати, що весь світ є грішним, не означає лихословити, бо всі визнають цей факт. Дійсно, кожна людина повинна знати, що всі люди грішні, що панує гріх.
Та коли ми переходимо на особи, то опиняємося на слизькому. Ісус казав, що фарисеї – лицеміри та побілені гроби. Але при цьому Він не звертався до якоїсь окремої особи, а говорив про систему, про клас. Тож коли ми попереджаємо інших про кишенькового злодія, то не обов’язково кидаємо підозру на когось із наших сусідів. Однак коли ми виділяємо якусь особу і говоримо про неї погано, то, за словами Святого Письма, ми йдемо не туди, хіба що це цілком обов’язково. Якщо ви знаєте про кишенькового злодія, то правильно було би його заарештувати. Але якщо ви знаєте, що свого часу хтось любив поцупити з кишені, то з цього зовсім не виникає, що він такий надалі, адже він міг змінитися.
Тому, якщо ми остерігаємо інших від злодія, то неправильно вказувати на ту чи іншу особу, хіба що ви знаєте про це напевно. Є особи, які вийшли з в’язниці і сьогодні служать Правді та праведності. Тому звинувачувати і підозрювати когось тільки за те, що він раніше в житті повівся не так як треба, неправильно. Не можна підозрювати когось і не давати йому обрати правильний шлях на майбутнє. Краще сказати: “Тепер ти вільний, і, думаю, в тебе є рішучість поводитися правильно”. Наслідки цього будуть добрі: ви дасте такій особі зрозуміти, що хтось, хто знає про її минуле, хоче їй тепер допомогти. Проте якщо така особа не дає запевнення, що поводитиметься правильно, ми маємо право попередити інших про неї. Якщо ж вона хоче робити добро, ми повинні всіляко допомогти їй.
СВІТ ПОВНИЙ ЛИХОСЛІВ’Я
Немає сумніву, що скрізь повно лихослів’я: світ потопає в ньому. Бізнесмен говорить про бізнесмена, що вірити йому – це те саме, що намагатися підняти слона за хвіст, даючи образно зрозуміти, наскільки він йому довіряє. Ось ще один вираз: “Я йому не вірю навіть на копійку”. Світ ще не ввійшов у школу Христа. Поки що тільки Церква має виразну настанову не говорити лихе про інших. Звичайно, коли ми говоримо погано про когось, для нашої деградованої плоті цілком природно “хитрувати” на кожному кроці, вигадуючи щось для власного виправдання. Здається, що навіть Господній народ часто “намацує”, як знайти виправдання для лихослів’я, щоб не отримати докору.
“ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ НАЙЛУКАВІШЕ”
Вважається, і не безпідставно, що кожна Божа дитина має серце, яке прагне виконувати Господню волю, і тому жодна з них не прагнутиме робити щось всупереч їй. Але в деградованому людському серці є щось дуже лукаве – готовність робити речі, до яких воно звикло у світі. Ми знали людей зі світу, які зовсім не вважають, що говорять те чи інше про когось. Часто вони це кажуть пошепки, знаючи, що особа, якій вони розповіли, за п’ять хвилин прошепоче це комусь іншому. Навіть якщо вони не впевнені в правдивості сказаного, то вважають за “краще” не тримати це в собі! Їм хочеться, щоб новини розійшлися через інших. Якийсь час вони тримають їх як ласий шматок під язиком, аж врешті не витримують, виплюнувши іншим, щоб через них це рознеслося далі! Зло не знаходить собі місця, доки не вибереться назовні.
Але хтось скаже: “Хіба погано говорити правду про особу?” “Так, погано!” “Але якщо не сказати Петрові, що Марія винна мені гроші, то він їй буде довіряти. Я мушу розповісти іншим, бо інакше вона піде брати в борг і до них. Я не буду казати багато: я тільки знижу плечима, кивну головою і скажу: «Будьте обережні, не потрапте на гачок»”. Отож навіть якщо вона вам винна копійки, ви їй завдасте кривди на тисячу доларів.
Якщо ми знаємо щось, про що можна було би розповісти, і це “свербить” нас, не даючи спокою, звернімось до Господа в молитві і щиро спробуймо дотриматись вказівки апостола Павла: “Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка [лихослів’я] нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив” (Еф. 4: 31, 32).
ЩО ВАЖЛИВО ДЛЯ ГОСПОДНЬОГО НАРОДУ?
Віримо, дорогі брати і сестри, що лихослів’я є однією з проблем християн: невміння знати як, коли і де промовчати в справах інших. Ми знаємо брата, який був у в’язниці і якого звільнили. Він розповів нам, як зрадів, що вийшов звідти. Ми запитали: “Ти розповідав комусь, що був у в’язниці?” “Так, але добре було би про це більше не говорити. Небагато хто з Господнього народу повірить вам, коли дізнається”. “Добре, ми підемо до тих, кому ти розповів, і скажемо більше про це не згадувати взагалі, бо наша деградована природа любить про такі речі говорити”.
ВИЗНАЧЕННЯ ЛИХОСЛІВ’Я
Звичайно, є нерозумні люди, які говорять погане як про інших, так і про себе. Але більшість не хоче говорити чогось принизливого про себе. Ми повинні зупинитися і подумати: “Чи ж я повинен казати щось шкідливе про інших? Коли би обставини змінилися, і я опинився на його місці, а він – на моєму, то чи я хотів би, щоб таке говорили про мене?”
А як бути, коли ми бачимо, що хтось тягне в іншого гаманець? Тоді ми повинні відчувати за собою право вжити заходів для його арешту, бо, на нашу думку, це було би найкращим і для цієї людини, і для інших. Було би правильно закричати: “Злодій! Злодій! Хапайте його”.
Отже, наскільки ми здатні дати визначення, лихословити означає говорити щось, що приносило би шкоду іншому шляхом або в умовах, які, якщо їх пристосувати до нас, ми би вважали недобрими та шкідливими. Кілька разів ми переконувались, що особа робить погано, і звертались до неї, кажучи, що коли вона буде поводитися так надалі, ми вважатимемо своїм обов’язком вжити заходів, але якщо вона запевнить нас, що полишить таку поведінку, ми не робитимемо нічого. Ось так у кількох випадках певна особа стрималася від того, щоб скривдити інших, і нам не довелося відкрито згадувати про річ, яку ми знали, і про яку, мабуть, не знала жодна інша людина у світі.
Ми потребуємо мудрості згори. Віримо, що таке відношення є необхідним для розвитку християнського характеру. Якщо ми дійсно прагнемо добра для нашого ближнього, а також для себе, якщо ми прагнемо поважати його так, як ми би хотіли, щоб він поважав нас, ми повинні триматися Золотого Правила: “Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви”. Цю саму думку коротко наводить св. Павло словами: “Тож тому, поки маємо час, усім робімо добро” (Гал. 6: 10).
R5470 (1914 р.)