ЙДІМО ВПЕРЕД “У ПОВНОТІ ВІРИ”

“Маємо й Великого Священика над домом Божим, то приступімо з щирим серцем, у повноті віри” (Євреїв 10: 21, 22).

Апостол Павло звертає увагу Церкви і особливо тих, хто знайомий з юдейськими звичаями тих днів, на факт, що Ааронове священство було образним, задуманим на певний час, щоб ілюструвати більші речі, що дійсний План Бога не мав виконатися через Ааронове священство з дому Левія, що жертви тельців та козлів не могли зняти гріхи, що з року в рік цей порядок лише захищав Божий образний народ, образно прикривав їх через їхню Угоду. Апостол показує, що має бути більше Священство, за чином Мелхиседека, що наш Господь є Головою цього Священства, а Євангельська Церква є Його членами, священиками під Його головуванням. Тоді він запитує, чому потрібно було краще священство, ніж те, яке Бог передбачив у Аароні та його синах? Відповідь у тому, що вони були грішними і ніколи не могли насправді скасувати гріх, що кров тварин не мала реальної заслуги. У дійсності ці священики ніколи не повернулися до милості в Бога. Вони тільки мали доступ до образної Святині та Святеє Святих.

Та тепер Христос є Головою цього нового чину Священства, і ми повинні усвідомлювати наше становище як священиків цього чину. Наш Первосвященик увійшов у справжнє Святеє Святих. Доказ цього з’явився у вигляді благословення П’ятидесятниці, показуючи, що Отцеві була до вподоби жертва, яку склав наш Господь, і все було готове, щоб також дозволити нам наблизитися до Бога, розділити труднощі нашого Відкупителя і згодом прийти до Нього за завісу і розділити Його славу. Розуміючи, що Бог все це ласкаво влаштував і прийняв нас як Дім Бога, щоб зайняти місце Дому Аарона – набагато вищого від його Дому – входьмо у справжню Святиню і Святеє Святих “з щирим серцем, у повноті віри”.

Священикам дозволялося входити у Святиню, а після Дня Примирення – у Святеє Святих. У Євангельському віці всі, які посвятилися Богу і були зачаті з Духа, перебувають у першому Святому місці. Аарон та його сини були образом справжнього Священства, тому ми не є з чину Аарона, не є членами Ааронового священства, а Священства Мелхиседека на чолі з великим Первосвящеником. “Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого” (1 Петр. 2: 9).

ПРИСТУПІМО З ЩИРИМ СЕРЦЕМ

Отже, маючи переконання, що цей задум є від Бога, що ми зробили правильні кроки і віддали своє тіло на живу жертву, вчинили позаобразне посвячення і прийняли зачаття Святого Духа, негайно приступаймо до праці нового чину Священства. Попереду є великі речі для виконання: берімось до цього разом з Ним – ставаймо повноцінними учасниками в цій праці, у всьому, що Бог дає нам робити. Приступаймо з щирим серцем, розуміючи, якими чудовими є наші благословення, яким дорогоцінним є задум бути вкритим заслугою нашого Спасителя. Будьмо вірні та віддані Угоді, яку ми уклали з Богом.

Господній поклик під цією Угодою звучить так: “Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіта зо Мною” (Пс. 50: 5). Цей поклик, це запрошення лунає весь Євангельський вік. І всі святі, які увійшли в цю Угоду, привілейовані мати частку в жертві Христа і співпрацювати з Ним.

Тому приходьмо у повноті віри, а значить, не сумніваючись у тому, чи Божі обітниці правдиві і чи вони справді для нас. Світ не бачить причин для жертвування в цьому житті і, як каже апостол, щодня вважає нас нерозумними. Але, маючи повноту віри, йдімо вперед! Прямуймо з усією наполегливістю до кінця шляху, аж з’єднаємося з нашим великим Первосвящеником і увійдемо в Його відпочинок!

ПОМАЗАНІ В НЬОМУ

Помазання первосвященика в образі представляло Божественне призначення на посаду. Бог помазав Аарона. Апостол Павло каже, що “честі цієї ніхто не бере сам собою, а покликаний Богом, як і Аарон. Навіть Христос не взяв цієї честі сам. Бог призначив Його, кажучи: “Ти Священик навіки за чином Мелхиседековим” (Євр. 5: 4-6). Бог безпосередньо спілкувався з Господом Ісусом Христом. Ісус був прийнятний для Отця. Бог дав Йому Свій Святий Дух найповнішою мірою. Ісус сам говорить, що Бог не дав Йому Свого Духа частково, бо Він міг прийняти його повною мірою. Натомість ті, які вважаються Його членами, не здатні прийняти Дух повною мірою через свої недосконалості. Менш деградована людина може прийняти більше Духа, а більш деградована – менше.

Коли Христос з’явився в присутності Бога за нас і застосував Свою заслугу за тих, які принесуть себе в жертву, щоб стати членами Його Тіла і бути разом з Ним у славній праці Царства, Він отримав Божественне схвалення і право, яке проявилося у зачатті Святим Духом тих, які принесли себе у посвяченні. Цей Святий Дух вперше був даний у П’ятидесятницю. Апостол Петро каже, що Бог виконав Свою обітницю Ісусові, давши Йому Святий Дух, щоб вилити його на учнів (Дії 2: 33). Все є від Отця і через Сина.

Не було потреби, щоб Небесний Отець виливав Свій Святий Дух на кожного окремо взятого члена Тіла. Ми вважаємо, що картина, представлена в образі, цілком завершена. Оскільки Святий Дух був вилитий на Голову великого Первосвященика і стікав на краї Його одежі, то все Його Тіло помазане. Кожен з нас отримує свою частку в помазанні тоді, коли входить в це Тіло і знаходиться під одежею.

ПОВНОТА ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ЗНАННІ

Говорячи про тих, які мають привілей приходити до Бога в молитві, апостол каже: “Приступімо у повноті віри”. Він звертається до класу Божого Дому. Природний Ізраїль також був з Божого Дому, але вони були слугами. Звичайно, слуги є частиною Дому, але не в тому особливому значенні, в якому є діти. Ми маємо слова, що Мойсей як слуга був вірний над своїм Домом, натомість Церква Христа є Домом Синів, і Христос є Головою цього Дому. Саме Дім Синів може наближатися до Бога. Повнота, з якою вони можуть наближатися, залежить від певних умов, на які тут звернено увагу. У них має бути вірне серце і не повинно бути двоєдушності. Серце мусить бути цілковито відданим. Вони повинні повною мірою показати, що в той час, коли віддавали життя Богу, говорили те, що мали на думці. Тоді вони можуть приходити до Господа зі святою відвагою, у повноті віри. Усі кроки справжнього Божого народу є кроками віри, усвідомленням Його опіки. Але повноту віри можна протиставити меншій вірі. Часткова віра приведе нас досить близько до Бога, але сильна віра приведе ще ближче. Натомість повна віра – це віра, яка, якщо її зберегти, зробить нас “більш ніж переможцями” і, остаточно, повними членами Царського Священства – у славі.

Таку повноту віри неможливо здобути за один день. Вона вимагає досить багато знань. І Бог подбав про ці знання, навчаючи нас у Своєму Слові про те, що Христос зробив для нас і що Він хоче зробити, чому Він помер за нас і т. п. Все це дається нам як основа для віри. Далі, щоб зміцнити нашу віру, ми маємо надзвичайно великі та цінні обітниці і Його щоденне провидіння над нами. З цієї причини повністю посвячений клас може наблизитися і мати цілковите запевнення, що він може досягти всіх славних речей, до яких Бог нас запросив – бути спадкоємцями Бога і співспадкоємцями з Ісусом Христом, нашим Господом, “на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу”.

ПОВНОТА ВІРИ ПОТРІБНА ДЛЯ БОЖОГО СХВАЛЕННЯ

Апостол дає зрозуміти, що без такої повноти віри Божа дитина не може наблизитися до Нього. Тільки ті, які довіряють Отцю, як мала дитина своєму земному батькові, можуть сподіватися зробити поступ на вузькому шляху і мати відвагу та довіру, яка є привілеєм всіх тих, хто Його, і без якої ми не можемо мати досконалий мир та обіцяний відпочинок серця. “Нехай станеться вам згідно з вашою вірою” – ось обітниця. У нашому серці повинно бути бажання знаходитися якомога ближче до Бога, інакше ми не зможемо йти вперед і здобути наш привілей у Христі. Таке бажання є проявом того, що ми голодні і спрагнені праведності, яку Господь сподівається бачити, перш ніж Він виконає Свою обіцянку, що такі будуть нагодовані.

У Слові є чіткі умови, обов’язкові, щоб чинити поступ у цьому напрямку. Ми можемо наблизитися до Господа тільки завдяки повноті віри, а ця повнота можлива тільки тоді, коли наше серце буде “окроплене від сумління лукавого”, тобто від свідомого лукавства. Тому апостол додає: “Бо коли винуватить нас серце, то Бог більший від нашого серця та відає все” (1 Ів. 3: 20). Можемо бути певні, що коли наш шлях як Нових Створінь у Христі натрапляє на осуд нашого сумління, то тим більше його осуджує Бог.

Тому, якщо Божа дитина хоче бути дуже близько Нього і мати постійне блаженне усвідомлення схвальної посмішки Отця, вона повинна намагатися мати сумління, вільне від провини перед Богом і людьми – сумління, яке може з довір’ям сказати: “Я намагаюся робити те, що подобається Господу, що повністю відповідає моїй Угоді Жертви, і намагаюся робити те, що справедливо матиме схвалення праведних людей”. Ті, які посвятилися бути членами Царського Священства, жертвувати своїм життям у Господній службі, щоб царювати з Ним, не мають права на щось інше.

ПРИЧИНА НЕДОСТАЧІ ВІРИ І ЛІК ВІД ЦЬОГО

Той, Хто почав добру працю в нас, здібний і готовий завершити її (Фил. 1: 6). Та як мало Божих дітей (відносно мало) має “повноту віри”, яка є нашим славним привілеєм! Як мало може сказати: “Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!” “З Божою благодаттю я остаточно здобуду Небесне Царство і славні речі, які Він обіцяв тим, хто Його любить”. Той, хто може ось так пройнятися почуттями апостола Павла та пророка Давида у їхніх виразах довіри, знаходить у них велику радість, велике благословення, великий відпочинок серця, якого не має ніхто інший.

Тому запитаймо, чому так мало тих, хто входить у відпочинок віри. Які перешкоди мають інші, і як цих перешкод позбутися? Як кожній Божій дитині повною мірою здобути Його блаженну спадщину? Багато хто скаже (а якщо не скаже, то хоча б подумає): “О, коли б я знав, що Божа доброта та милосердя перебуватимуть зі мною до кінця? Коли б я міг позбутися сумнівів, чи здобуду Царство, щоб остаточно стати «більш ніж переможцем»!”

У чому їхня проблема? Чому вони не мають “повноти віри”, впевненості у їхньому прийнятті? Відповідаємо, що їхньою проблемою є недостача довіри до Бога, а така недостача Богу не до вподоби, бо “догодити ж без віри не можна; і той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду” (Євр. 11: 6). Більше того, ця недостача віри є постійною перешкодою, щоб перемагати, бо написано: “А оце перемога, що світ перемогла, ВІРА наша” (1 Ів. 5: 4). Християнин, який не має щита віри, до того ж великого щита, постійно знаходиться у невигідному становищі перед противником та всіма воїнствами зла.

Тому нехай кожен, хто усвідомлює недостачу в цьому напрямку, наполегливо молиться, як колись робили апостоли: “Господи, додай Ти нам віри!” Тоді, поводячись відповідно до цієї молитви, нехай кожен виховує таку віру в собі, у своєму серці. (1) Нехай він постійно відсвіжує у своїй пам’яті дорогоцінні обітниці, які є в Слові, пізнаючи їх краще. (2) Нехай він намагається тримати в розумі, що після укладення Угоди з Господом ці обітниці належать йому; і у своєму серці та своїми устами нехай він визнає їх як свої перед престолом благодаті, з вдячністю. Нехай він звертається до них у своїх думках, а також у розмовах про святі речі з братами.

Коли з’являться випробування та труднощі, він повинен пригадати ці дорогоцінні обітниці, пам’ятаючи, що вони належать йому, оскільки Бог дав ці обітниці тим, хто любить Його, хто уклав з Ним Угоду при жертві (Пс. 50: 5; Мал. 3: 17). Він повинен постановити, що відтепер беззастережно довірятиме Слову Небесного Отця. Коли трапиться щось, на перший погляд, випадкове, нехай він звернеться до обітниці: “Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим. 8: 28). Нехай він переконає себе, що, здавалось, випадкова річ не могла би трапитися, якби Бог не бачив шляху, як зробити її потрібним уроком або благословенням для нього.

Ніколи не забуваймо, що Той, Хто почав у нас добре діло, не змінюється, і якщо ми бережемо свої серця у згоді з Ним, якщо в нас далі є тверда і непохитна віра у велике примирення, вчинене за наші гріхи, якщо ми постійно відновлюємо наше посвячення для Нього, тримаючи все, що маємо, на вівтарі жертви, і дозволяємо Господу спалити це так, як Він вважає за потрібне, шукаючи не власної волі, не власного шляху, а тільки Господнього, ми маємо всі підстави вважати, що в нас є повне переконання, що це добре діло в нас буде завершене, що ми увійдемо з радістю у вічне Царство нашого Господа і почуємо Його блаженні слова схвалення: “Гаразд, рабе добрий і вірний”.

R5424 (1914 р.)