ПРИЙНЯТНЕ І НЕПРИЙНЯТНЕ ПОКЛОНІННЯ

“Бог – Дух. Ті, що Йому поклоняються, повинні у Дусі й Правді поклонятися” (Івана 4: 24, Гиж.).
Поклоніння є зовнішнім проявом пошани до святих речей, які подобаються Богу, зроблене належним чином і з правильних мотивів. Щоправда, можна прийняти позу поклоніння, та не поклонятися так, як це прийнятне для Бога. У Своїй розмові зі самарянкою наш Господь каже про спосіб поклоніння, який Отець прийме. Хтось може поклонятися та кланятися, та при цьому не подобатися Отцю. Тому Господь наголошує, що прийнятним є поклоніння, принесене Богу в Дусі та Правді.
Наш Господь робить різницю між поклонінням в Дусі і поклонінням в Правді. Ми можемо мати Правду і знати багато про Господа, та якщо ми не приходимо до Нього в Дусі, в належному стані серця, наше поклоніння не буде прийнятним, не дивлячись на те, скільки ми можемо знати. З іншого боку, людина може бути язичником і при цьому мати велику міру Духа поклоніння, та вона не може віддати прийнятного поклоніння, якщо не має Правди. Візьміть для прикладу сотника Корнилія. Він часто молився і давав щедру милостиню вбогим, але був поганином. У нього були справжні намагання серця наблизитися до Бога, та Бог не приймав його в той час. Чому? Бо він не мав Правди і не міг її прийняти до відповідного часу для  поган. Та, бачимо, коли настав властивий час, цей поганин перший прийняв від Бога знання Правди і міг поклонятися не тільки в Дусі, але й в Правді. Він отримав запевнення, що тепер його молитви прийняті Богом.
Правда, послана Корнилію, є істотною річчю, яку ми всі повинні мати, щоб наблизитися до Бога і бути прийнятними. Правдою, обов’язковою для Корнилія було те, що він грішний, що Бог подбав про Відкупителя в особі Ісуса, що є відшкодування за гріх. Він дізнався, що, стаючи послідовником Ісуса і намагаючись виконувати Божу волю, він, як пояснив Ісус, буде в згоді з Божою постановою. У цьому полягала велика Правда, про яку дізнався Корнилій. Він отримав Святий Дух і увійшов у сім’ю Бога.
Цей самий принцип справджується сьогодні. В язичницьких землях є люди, які мають Дух поклоніння, але без правди про Ісуса. А людина повинна знати цю Правду, перш ніж може поклонятися Богу у властивому значенні.
Так було з самарянами, до однієї з яких були звернені слова нашого вірша. Самаряни були поганами, які поклонялися Богу на горі Гарізім, горі Самарії. Вони відчували радість від того, що Бог є їхнім Богом. Коли жінка самарянка запитала Ісуса, вона сказала: “Ми поклоняємося Богу на горі Самарії, а ви, юдеї, кажете, що єдине місце для поклоніння Богу знаходиться в Єрусалимі”.
Ісус пояснив їй, кажучи, по суті, так: “Ви поклоняєтесь самі не знаєте чому, а ми, юдеї, знаємо Правду про дану річ, знаємо, чому поклоняємося. Ми, юдеї, можемо поклонятися Богу під Божественно Угодою, укладеною з нашим народом; ми маємо привілей приходити до Бога в молитві, і Бог чує наші молитви і відповідає на них. Ми поклоняємося так, як Бог навчив”. Він міг би додати: “Багато з вас мають дух поклоніння, але ви не маєте Правди”. Самаряни могли стати юдеями-прозелітами, та вони не бачили такої потреби. Тому вони не ставали ними.
Під час Євангельського віку ми маємо привілей через Христа стати співспадкоємцями з Ним. Деякі вже увійшли в Божу сім’ю. Якщо ж ми будемо приходити з Правдою, та без властивого Духа, наші молитви не піднімуться вище нашої голови. Тільки ті, які прийшли до належної спільності з Богом як діти Отця через Ісуса Христа, нашого Господа, можуть поклонятися в Дусі та Правді. Вони і тільки вони здобудуть виконання надзвичайно великих і цінних обітниць.

R5321 (1913 р.)