БОЖИЙ МИР
“І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі” (Филип’ян 4: 7).
Мир визначається як стану спокою, урівноваженості, свободи від занепокоєння чи збудження, як стан незворушності, відпочинку. Такий стан розуму наш вірш приписує Богу. Його розум урівноважений, спокійний, незворушний, ніколи не схвильований, не стомлений ані не стривожений турботами про Його неосяжні володіння. Однак цей досконалий Божий мир, як показує Святе Письмо, виникає не з того, що в Його просторому володінні відсутній безлад, ані не з якої би то не було стоїчній байдужності до болю чи задоволення, а радше з досконалої рівноваги Його славних прикмет, які роблять Його, Володаря всього всесвіту, Паном становища.
Чи ми не захоплювалися незворушністю та спокійним самовладанням генералів Гранта чи Наполеона посеред безладу та диму військової сутички; або великих державних мужів, таких як Гледстоун чи Бісмарк, під час лих та негараздів у державі; або вправних лікарів та інших людей у критичних хвилях та місцях? Це тільки поодинокі ілюстрації миру від самовладання та впевненості в собі, що ними керується розум Бога. Він ніколи не збентежений, не спантеличений, не розгублений, не занепокоєний чи знесилений, у Нього немає жодних побоювань, що Його плани зазнають невдачі або що Його задуми не будуть втілені, тому що вся сила і мудрість перебуває в Ньому.
Розмах Його могутнього інтелекту сягає найвіддаленіших меж можливого, бачить всі причини і детально усвідомлює всі наслідки. Відповідно, Він знає кінець від самого початку, до того ж не тільки виходячи з філософських принципів, але й інтуїтивно. Як Творець всього і основоположник всіх законів, Він цілковито ознайомлений з усіма прихованими тонкощами фізичного, морального та інтелектуального законів, так що неможлива поява якої-небудь проблеми, яка не була б зрозумілою для Його розуму: “Бог є світло, і немає в Нім жодної темряви” (1 Ів. 1: 5).
Бог – Творець всього і вміло тримає все. У безмовній величі, від віку до віку, весь матеріальний всесвіт виконує Його волю без жодної підозри на безлад або нещасний випадок, і ця Сила є запорукою того, що так триватиме всю вічність.
Ось так з Його багатих, внутрішніх засобів Сили та Мудрості постає Божий мир. Та Божественний мир походить не тільки з цього джерела, бо мир є свого роду похідною внутрішньої доброти. Бог є уособленням всякої чесноти і благодаті і, відповідно, має блаженне задоволення та мир від усвідомлення моральної досконалості, а також наявної Мудрості та Сили.
ЕМОЦІЙНА СУТНІСТЬ БОГА
Однак ми бачимо, що мир Бога співіснує з чималим безладом та горем. Отець виявляє нам, що Він має батьківську любов до всіх Своїх розумних створінь, до “кожного роду на небі й на землі”, бо “з волі Його існує та створене все” (Еф. 3: 14; Об. 4: 11). Він створив їх на власну подобу, з тими ж розумовими та моральними прикметами, щоб мати єдність і спілкуватися з ними як зі синами, а вони – з Ним як з Отцем. Ось так від взаємного спілкування та єдності Творець і твориво можуть мати задоволення, щастя і радість.
Ця подоба Бога містить не тільки ті самі розумові здібності, але й вільне застосування їх у формуванні характеру. Будь-яке створіння, не здатне сформувати характер таким чином, не матиме Божої подоби. Для розвитку характеру створінню потрібно представити альтернативу: добро або зло. Особа обов’язково повинна бачити правильні і неправильні принципи діяльності, і їй потрібно надати свободу самій вибирати в будь-якій справі, щоб вона зрозуміла, що Богу подобається доброчесний характер, який є наслідком вільного вибору праведності.
Оскільки любов Бога до Його нещодавно створених і безневинних істот нагадує (і набагато перевищує) любов земного батька до безневинного немовляти; і це любляче зацікавлення та піклування не холоне з віком, коли істота дорослішає, а пильно наглядає за розвитком принципів та плодів праведності. Зрозуміло, що Бог, як також земний батько, відчуває задоволення чи біль, залежно від того, чи Його вільні, розумні створіння обирають правильний чи хибний шлях. У цьому ми твердо переконані не тільки розмірковуючи про факт його Батьківства, але й на основі всіх тих біблійних віршів, які говорять про огидні, неприємні, ненависні та презирливі для Нього речі, що не приносять Йому жодного задоволення; які кажуть, що Його лють палає проти них, що Його обурення та гнів розпалюються ще більше, доки вони не будуть знищені. Інші біблійні вірші кажуть про насолоду, любов, радість та захоплення від того, що Йому подобається, – від принципів праведності і тих, хто слухняний їм, і навіть від сприйняття позитивних емоцій протилежного характеру, адже біль і задоволення можна властиво вважати різними проявами того ж емоційного стану.
Такі прояви Божого розуму виразно свідчать про емоційну природу Божественної Істоти, про що можемо також судити на основі розуміння власної емоційної природи, оскільки людина створена на Божий образ. Ні, дорогі друзі, Бог не є незворушно байдужим, нечутливим до емоцій задоволення або болю. Досконала сталість Його прикмет зберігає мирну рівновагу за всіх обставин – чи то в умовах болю, чи задоволення.
ЗОВНІШНІ НЕГАРАЗДИ НЕ МАЮТЬ ВПЛИВУ НА БОЖИЙ МИР
Маючи це на думці, давайте глянемо на обставини, за яких можливо підтримувати Божий Мир. Детально опрацьований План Бога щодо всіх Його творчих діл вимагав довгих віків [aion] для свого виконання. Дивлячись крізь століття, Бог у Своєму задумі бачив славу інтелігентного створіння на Свою подобу, утвердженого в праведності і гідного дару вічного життя. У цьому Він бачив спільне задоволення Творця і Його створіння та з терпеливістю, повною миру, постановив чекати славного завершення.
З бігом часу і в міру розвитку Плану вільний моральний чинник у Його створіннях, хибно використаний деякими, привів до розвитку в них поганого характеру. Таким чином незгода проникла у Його сім’ю – “рід [Бога] на небі й на землі”, поміж усі Його створіння, ангелів та людей. Сім’я поділилася: дехто тримався праведності, а дехто обрав зло. Однак такий інцидент був однією з передбачених невідворотних подій далекосяжного Плану, славний кінець якого, згідно з Божественним задумом, вартував усіх негараздів та втрат, які Він передбачив.
Незгода в сім’ї – жахлива річ! Як часто марнотратний син або свавільна дочка приносять сивину батькові і смуток аж до гробу! Що ж, Небесному Отцеві знайомий такий смуток. Він бачив, як сатана, один з Його синів (Іс. 14: 12), ангел світла, падав мов блискавка з небес (Лк. 10: 18). Вже щонайменше шість тисяч років цей син перебуває у відкритому, зухвалому бунті проти Бога, провокуючи енергійно та з усією люттю ще більший бунт та зло. Він бачив, як численні ангели залишили свій початковий стан (Юди 1: 6) і стали союзниками сатани, а потім бачив як весь людський рід потрапив у гріх. Чи хтось із людських батьків колись зіткнувся з такою злісною та ненависною змовою у своїй сім’ї? Напевно ні!
Тоді Бог побачив, що потрібно виконати неприємний обов’язок, щоб навести лад. У Своїй Справедливості Він був змушений відректись від невірних синів і поводитися з ними як з ворогами. Хоча весь цей час Його батьківська Любов готувалася благословити обманених та деградованих, коли цілі, пов’язані з відкупленням, будуть досягнені у наверненні тих, хто кається, до Його милості, вона мусила ховатися, тоді як видимою залишалася тільки строга, невблаганна Справедливість. Цей обов’язок не давав радості, так само як не принесла Йому радості поведінка грішника.
Подумаймо про Любов, проти якої згрішили ці відступники. Хоча від Бога походить всякий добрий і досконалий дар, до милості Бога поставилися з погордою, Його любов відштовхнули, проти Його праведної влади влаштували змову та кинули їй виклик, Його характер очорнили, перекрутили, представили огидним, ненависним, нечестивим і навіть жалюгідним. При цьому Божий мир триває далі, і впродовж шести тисяч років Він переніс протистояння з боку грішників. Тож гляньмо на Його дивну благодать! Яка багата Його любов! Написано, що Він полюбив світ тоді, коли люди ще були грішними, дав Свого Однородженого Сина, щоб Той помер за них; що через Нього суд (випробування) має поширитися на ангелів, які згрішили, за винятком сатани – вождя та ініціатора всієї змови, батька брехні (Ів. 3: 16; 1 Кор. 6: 3; Юди 1: 6; Євр. 2: 14; Об. 20: 10, 14).
БОЖИЙ МИР СУМІСНИЙ ЗІ СМУТКОМ
Цей дар Божественної Любові був ще одним свідченням того, скільки коштував нашому Небесному Отцю Його великий і дивовижний План. Він бачив не тільки гріхопадіння великої частини Своєї сім’ї, але й відновлення її коштом жертви найдорожчого скарбу Свого серця, бачив підкорення Свого Улюбленого найбільш відвертому приниженню, безчестю, стражданням та смерті. Ця ілюстрація батьківської любов дозволяє нам ще раз збагнути ціну прояву Любові Єгови. З якими ніжними та тужливими почуттями Любові Він віддавав на жертву Свого улюбленого Сина, у якому мав уподобання! Окрім всіх цих благодатей характеру, проявлених від зарання існування Логоса, тепер долучилася ще одна благодать повного підкорення Божественній волі, навіть якщо стежка, визначена наперед, передбачала упокорення та біль.
Хіба Отець доручив Йому цю працю благодаті без жодного скорботного відчуття? Хіба Він не відчув мук батьківської любові, коли стріли смерті прошили серце Його улюбленого Сина? Чи ж слова нашого дорогого Господа “Обгорнена сумом смертельним душа Моя” та “Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, нехай станеться воля Твоя”, не торкнулось найбільш чулих струн серця Передвічного? Справді, неудавана любов Отця зі співчуттям ділила смуток Господа (Мт. 26: 38, 39).
Принцип Божественного Слова, що справжня любов плаче з тими, хто плаче, і радіє з тими, хто радіє, знайшов своє відображення також в Божественному характері. Безсмертний Єгова не міг померти за нас. Його Божественна природа захищена від смерті. І навіть коли б Він міг померти, не було би вищої сили, щоб підняти Його з мертвих. Тоді все створіння залишилося б навіки без Правителя, що принесло б тільки лихо та руїну. Та Бог великим коштом для Своєї люблячої, батьківської природи міг пожертвувати і пожертвував найдорожчим скарбом Свого серця і цим показав (1 Ів. 4: 9) велику Любов, якою Він полюбив Свої обманені та деградовані створіння. Коли б ця жертва не коштувала Йому нічого, коли б для Його розуму було неможливим мати болісні відчуття за таких обставин, дар Його Сина не був би проявом Його любові, бо те, що не коштує нічого, ні про що не свідчить.
Наш Господь Ісус також виявив велике співчуття Отцю за все те хибне висвітлення Його характеру, яке Він терпеливо зносив упродовж століть. Намаганням Його життя було прославити Отця і виправити між людьми фальшиві уявлення про Його славний характер, показати людям Його доброту, прихильність, любов, благодать і спонукати їх любити милосердного Бога, Який полюбив їх ще тоді, коли вони були грішними, знайшов і запланував їх вічне спасіння.
БОЖИЙ МИР, ЗОСЕРЕДЖЕНИЙ НА СОБІ
Так у поділеній сім’ї Бога постав великий заколот, який, за словами Господа, не приносив Йому жодного задоволення (Пс. 5: 4). Однак Божий мир ніколи не зазнав збентеження. Усвідомлюючи повною мірою власну моральну досконалість, власну безпомилкову Мудрість, власну могутню Силу, цілковито оцінюючи Справедливість та найбільш пристрасну і палку любов до краси святості, Він упродовж шести тисяч років терпеливо, спокійно і навіть із радістю стерпів посеред цього горя перекір проти Себе від грішників.
Але під час сьомого тисячоліття наш Господь Ісус, виходячи з Божественного задуму, буде мати щасливий привілей показати всім створінням на небі та на землі славний характер Отця. Тоді Отець радітиме з величі Своєї закінченої праці, а також із вічного миру та щастя Своєї сім’ї на небі та на землі, “об’єднаної в Христі” (Еф. 1: 10).
Однак цього блаженного завершення не вдасться досягти, доки непоправні, грішні сини Бога, позбавлені приязні та спадщини за свою любов до неправедності і небажання розкаятися, не будуть відтяті. Це останній неприємний обов’язок Творця, Отця всіх, Який твердо заявляє, що хоча це прикрий обов’язок, однак у Нього буде мужність виконати його в інтересах загальної праведності та миру. Послухаймо Його слів: “Як живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерті несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити! Наверніться, наверніться з ваших злих доріг, і нащо вам умирати?” (Єз. 33: 11).
Бачимо, що Божий Мир сумісний з великим сум’яттям, смутком та усяким болем, бо залежить не від зовнішніх обставин, а від властивої рівноваги розуму та стану досконалого серця. Такий мир – Божий Мир – мав наш Господь Ісус посеред усієї метушні та безладдя, що супроводжували Його земне життя, багате на події. Це веде нас до вивчення Господньої спадщини для Своїх учнів, коли Він залишав світ, як це виражено в Його словах: “Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається” (Ів. 14: 27).
ОСТАННЯ ВОЛЯ І ЗАПОВІТ НАШОГО ГОСПОДА
Ось так наш Господь, повний співчуття та ніжних почуттів, в останню ніч Свого земного життя передав улюбленим учням Своє прощальне благословення, Свою спадщину Миру. Це була найбагатша спадщина, яку належало передати, спадщина неоціненної вартості. Це була обітниця такого ж спокою, миру та відпочинку розуму, яким володів Він сам – Божого Миру. Це був той самий мир, яким завжди володів Отець навіть посеред всього сум’яття, яке приніс дозвіл на зло, однак цей мир не походив із того самого джерела. В Єгові цей мир зосереджувався на Ньому. Він усвідомлював власну всемогутність Сили та Мудрості, тоді як мир Христа зосереджувався не на Ньому самому, а на Богові через віру в Його Мудрість, Силу та Благодать. Так само, якщо б ми хотіли мати Божий Мир, мир Христів, “Мій мир”, то цей мир повинен, як і Його мир, зосереджуватися на Богу через віру.
Дійсно, мир Христа був безцінною спадщиною. Та як швидко бурхливі хмари утиску, які вже в той час ставали темнішими, з усією люттю спустилися на голови тих самих учнів, до яких ці слова були звернені безпосередньо. Все це прийшло майже одразу після ласкавої обітниці спадщини і викликало переляк, збентеження, сум’яття в їхніх серцях, похитнуло віру як у середині, так і назовні. А де був мир? Ще тоді, коли Господь промовляв ці слова, мерзенний зрадник, Юда, кинувся втілювати свій злочинний задум. Потім була агонія в Гефсиманії, страх і відчай учнів, коли вони почали розуміти долю свого улюбленого Господа. Незабаром тривожне очікування, яке майже перехоплювало подих, перетворилося на ще жахливіші передчуття, коли Господа поставили самітного перед безжалісними обвинувачами та гонителями в залі Пилата та в палаці Ірода, а самі учні були безсилі захистити Його. Тоді прийшло трагічне завершення – жахи розп’яття.
КУДИ ПОДІВСЯ МИР?
Де у такому випадку був обіцяний мир, коли вони, охоплені тривогою та переляком, покинули Його і повтікали; коли св. Петро, готовий захищати Його, настільки переповнився перестрахом, що тричі відрікся свого Господа і під клятвою визнав, що ніколи Його не знав? Зрозуміло, що мир ще не прийшов. Апостол Павло говорить нам: “Бо, де є заповіт, там необхідно, щоб настала смерть заповідача, Тому що Заповіт чинний після померлих; він не має сили, коли заповідач живий” (Євр. 9: 16, 17, Гиж.). І як тільки трагічна сцена дійшла до кінця, і до вух вражених споглядачів долетіло “Звершилось!”, стало помітно, як не дивно визнати, що спокій почав крадькома проникати в їхні зажурені серця. Темні небеса, тремтяча земля, розщеплені скелі, розірвана завіса у Храмі – все це принесло заспокоєння, якого світ не міг отримати.
Для світу (юдеїв та поган, які брали участь у злочині) ці події говорили про Божественний гнів та обурення проти нього. Тож коли на людей напав страх, коли поволі почав вщухати галас та неспокій цього жахливого дня, люди били себе в груди і поверталися до своїх домівок. Римський сотник і ті, які були з ним, теж налякалися і говорили: “Він був справді Син Божий!”
Та до учнів Господа ці події промовили зовсім іншою мовою. Справа їхнього блаженного Учителя була їхньою справою, а разом це була Божа справа. Для них надприродні прояви були доказами, що для Бога це не малозначна річ, і хоча крізь завісу темряви вони не могли читати Його яскраві задуми, для них у цих подіях був промінь надії.
Через три дні, коли з’явилися новини про воскресіння Господа, підтверджені Його появою серед них, надія ожила. Ще через сорок днів ця надія зміцніла, коли Він піднявся на небеса, попередньо даючи прощальну пораду, благословення і обіцянку повернутися, наказуючи чекати в Єрусалимі, доки через декілька днів, у П’ятидесятницю, вони не одержать обітницю від Отця – Утішителя, Святий Дух прийняття. Тоді мир Христа (багата Господня спадщина) почав ставати зрозумілішим, і дні очікування, проведені в молитві та сподіваннях, були днями безперервного миру, який струменів мов річка. Коли в день П’ятидесятниці прийшов обіцяний Утішитель, річка миру знайшла для себе ще глибше русло, і їхня радість не знала меж!
“Божий досконалий мир, як славна річка,
Все перемагає він, коли зростає.
Досконалий, але з кожним днем усе повніший;
Досконалий, та все глибше всюди проникає”.
НАШ БАГАТИЙ СПАДОК МИРУ
Та не тільки до ранньої Церкви перейшов цей спадок миру. Він є блаженною спадщиною усієї Церкви аж до кінця Віку. Господь показав Свій задум для всіх нас у той самий день, коли в молитві промовив: “Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене” (Ів. 17: 20).
Обіцяний мир, бачимо, це не той короткочасний мир, який має світ і яким він радіє малу хвилину, коли усміхається фортуна, коли довкола багато друзів і задовільне здоров’я; але він швидко зникає, коли приходить скрута і геть ідуть друзі, коли підупадає здоров’я і смерть краде скарби нашого серця. “Мій мир”, Божий мир завдяки вірі мав Христос, Який, Хто, хоч був багатий, проте ради нас збіднів, Хто втратив одного за одним друзів, Хто у Свою останню годину був полишений усіма з небагатьох позосталих, Чий мир витерпів втрати, переслідування, глузування та зневагу, і навіть агонію на хресті. Цей мир є чимось, чого не може знищити зрадливість теперішнього життя і чого не може вирвати в нас силою жоден ворог.
Який ще багатший спадок Господь міг залишити Своєму улюбленому народові? Уявімо, що під час Свого земного життя Він спрямовував би власну енергію на накопичення грошей. Роблячи це, Він зібрав би велетенський маєток і залишив би його в руках учнів, щоб просувати вперед велику працю Євангельського віку, коли Він забереться від них. Ці гроші були би для оплати коштів подорожування апостолів, для покриття численних витрат, пов’язаних зі започаткуванням праці в різних місцях, такої як оренда приміщень для лекцій, заробітна плата подорожуючих братів і т. д., і т. п. Як швидко все це вичерпалося б, і якою вбогою була би наша спадщина сьогодні! “Чоловік гріха” (Гиж.) неодмінно перехопив би це, і до кінця Віку від спадку не залишилось би й сліду. Та, слава Богу, Його народ далі має багатий спадок миру.
Щоправда, обіцяний мир зовсім не такий, який світ може усвідомити і оцінити. Той, хто ним володіє, може мати бурхливий шлях, такий який мав Господь та Небесний Отець. Справді, ми виразно попереджені, що саме так повинно бути зі всіма вірними, доки не вдасться досягти мети Бога в дозволі зла. Одночасно ми маємо запевнення, що цей мир перейде крізь всі бурі: “Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте у світі”.
ВІРА – ОСНОВА МИРУ
Якщо ми хочемо знати про основу та запоруку цього тривалого миру, який здатний уціліти в найсуворіших життєвих бурях, достатньо глянути на вчення та приклад Господа та апостолів. Що тримало їх так міцно й давало відпочинок для розуму у стражданнях? Їхня віра – віра в Любов, Силу та Мудрість Бога. Вони вірили, що Бог у змозі виконати те, що обіцяв, що Його праведний та великодушний План не може зазнати невдачі. Устами Своїх пророків Бог сказав: “Мій замір відбудеться, і всяке жадання Своє Я вчиню... Так, Я сказав те й спроваджу, що Я задумав був теє зроблю!”, “Бо врадив Господь Саваот, і хто Його раду відмінить?” (Іс. 46: 9-11; 14: 27). І вони покладалися на Божі запевнення. Їхня віра знаходила у Ньому свій якір, і як би люто не ревіли бурі, і шквал не жбурляв їх у житті, їхній якір міцно тримався Престолу Бога.
Віра нашого Господа промовляла словами: “Отче Праведний! Хоча не пізнав Тебе світ, та пізнав Тебе Я”. Він був з Отцем від самого початку, усвідомлював Його Любов та доброту, бачив Його Силу, помічав Його праведність, люблячу доброту та Отцівське провидіння в усіх Його справах. Тому написано: “Справедливий, Мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох, і їхні гріхи понесе” (Іс. 53: 11). Знання, отримане від Отця, дало Йому міцну основу для віри в Божі наміри щодо майбутнього. Тому Він міг ходити і справді ходив вірою. Ця віра дозволяла Йому перемогти всі перешкоди і здобути перемогу навіть над смертю.
Саме так написано для нашого напучення: “А оце перемога, що світ перемогла, віра наша”, – віра в Бога, побудована, як у нашому випадку, на Господньому свідченні про Отця. Також написано: “Без віри неможливо подобатися Богу” (Хом.). Мир Бога – мир Христа – здатний перебувати з Його народом тільки тоді, коли є стійка, непохитна віра. Доки Господь був з учнями і вони бачили в Ньому відображення Отця, їхня віра була міцною, вони мали мир у Ньому, як Він казав: “Коли з ними на світі Я був, Я беріг їх”. І лише тоді, коли Він їх залишив, їхня віра вхопилася за Бога, мов за якір. Після П’ятидесятниці вони мали той самий мир, який мав Христос – блаженний мир, який походив зі знання про факт, що Бог визнав їх синами та спадкоємцями, співспадкоємцями Христа, якщо тільки вони будуть далі вірно йти за Відкупителем.
РОЗВИТОК НЕПОХИТНОЇ ВІРИ
У цьому також є основа нашого миру. Як люто не атакували б нас життєві бурі, ми ніколи не повинні випустити наш якір і дозволити собі дрейфувати, а завжди повинні пам’ятати, що “стоїть міцна Божа основа”; що “щитом і тарчею буде правда його” (Кул.); що “Він має силу й виконати те, що обіцяв”, якими б не були людські слабості та вади; що ці вади закриті приписаною праведністю Христа, нашого Гаранта та Заступника; що “Отець любить Сам” нас, бо “Він знає, з чого ми зліплені, він пам’ятає, що ми – порох” (Хом.), і тому має співчуття до синів Своєї Любові, дуже до них прихильний та ніжно любить їх. Справді, “не скажеш вже більше, ніж Сам Він сказав”, щоб упевнити нашу віру, щоб утвердити та укріпити наші серця бути терпеливими посеред випробувань та конфліктів на вузькому шляху жертвування.
Ніщо не ставить християнина в більш несприятливе становище перед лицем його ворогів, ніж те, що він може тимчасово випустити з рук якір віри. Нехай він зробить це на якусь мить, і довкола нього неминуче починає густішати темрява. Він не здатний бачити сяєва обличчя свого Отця, тому що “без віри догодити Богові неможливо”. Поки він намагається знову вхопити якір, сили темряви несамовито атакують його сумнівами та страхами, що опираються переважно на його людських вадах, які (як він повинен завжди пам’ятати) вкриті Одежею Христової праведності.
Якщо ми хочемо, щоб Божий мир панував у наших серцях, ми ніколи не повинні випускати з рук наш якір, ані не дозволити, щоб у смертельній сутичці сатана здолав нашу відвагу. Мовою нашого серця завжди повинно бути: “Ось Він убиває мене, та я не перестану надіятись”. З такою вірою Божий мир – мир, який Учитель заповів нам, – ніколи не перестане. Ось так “мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця наші та наші думки у Христі Ісусі”, написано бо: “Твердого духом Ти зберігаєш у досконалому мирі, бо на Тебе він сподівається” (Гиж.).
Нехай посеред християнської битви наші серця будуть бадьорі, а розуми – зосереджені не тільки на запевненнях, що всі Божественні задуми здійсняться, але й на обітницях про особисту прихильність: “Як батько милосердиться над синами, так милосердиться Господь над тими, що його бояться. Він знає, з чого ми зліплені, він пам’ятає, що ми – порох” (Хом.). “Чи забуде жінка грудне дитя своє?.. Та якби навіть вона забула, то Я не забуду тебе; ось, Я накреслив тебе на долонях [Моїх]” (Гиж.). “Бо Отець любить Сам вас”, “бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство”. “Хто в неповинності ходить, Його уподоба”. “Хай Господь буде розкіш твоя, і Він сповнить тобі твого серця бажання” – мати Божий мир навіть посеред бурі та навали.
R5284 (1913 р.)