НАЙБІЛЬША РІЧ У ВСЕСВІТІ

«Тож дбайте ревно про ліпші дари, а я вам покажу путь іще кращу» (1 Кор. 12: 31).

Апостол Яків заявив, що кожний добрий і досконалий дар походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни. Отже кожний дар від Бога має бути благословенням. Навіть про тих, на кому Бог виконає вирок другої смерті, можна сказати, що вони отримають те, що насправді не шкодить їхнім найкращим інтересам.

Роздумуючи над цими різноманітними Божими дарами, Апостол Павло перелічує деякі з тих, що були дані церкві на початку цього Євангельського віку. Ми читаємо в Псалмах: «Ти... узяв дари ради людини, – і відступники мешкати будуть у Господа Бога також» (Пс. 68: 19). Деякі з тих дарів були дані людям, які стали послідовниками Господа Ісуса. Після того, як Ісус піднявся на небо, всі Його послідовники мали особливо чекати, доки Він пошле їм, від Отця, силу і благословення святого Духа, якого мав отримати кожний щирий віруючий, і який мав супроводжуватися дарами – певним видимим даром чи виявом, корисним і використовуваним.

У нашому контексті Апостол перелічує деякі з тих дарів: апостоли, пророки, євангелисти, вчителі, пастори; інші отримали дари мов, зцілення, силу робити чуда, силу виганяти сатану, силу перекладати мови, силу розпізнавати духів. Хтось отримав один з цих дарів, хтось – інший, а хтось отримав кілька. Святий Павло мав різноманітні дари; він говорив, що розмовляє мовами більше всіх них (1 Кор. 14: 18). Складається враження, що рання церква мала високу думку про дар мов. Вони дуже прагнули, щоб Бог дав їм цей особливий дар.

Але Апостол говорить їм, що Бог має ще цінніші благословення, ніж це володіння мовами, якого вони так палко бажали. Вони мали розглядати різноманітні дари і мали бажати, мали надавати перевагу найкращому – розрізняти розумом, який дар може бути найкращим. Він стверджує, що краще йому сказати п’ять слів знаною мовою, ніж десять тисяч незнаною і не могти пояснити. Він сказав їм, що вони повинні молитися про пояснення – що в них має бути не лише бажання розмовляти невідомими мовами, але й бажання дати пояснення, тобто властиве значення, щоб їх розуміли. В цьому листі до церкви в Коринті (12 та 14 розділи) він виражає думку, що всі ці різноманітні мови та дари були дані з наміром послужити церкві для їхнього загального добра.

Ціль, якій служили дари
Дар мов був даний у той час, аби забезпечити те, чого їм би не вистачало. Рання церква не мала Біблії. Вони були вигнані з синагог і не мали доступу до Старого Заповіту, а Новий Заповіт ще не був написаний. Тож Божий народ без цих дарів мав би дуже мало того, що допомагало би їм – навчало би їх. Жоден не був здатен навчати братів. Лише Божа сила могла дати їм цю здібність навчати. Отже Апостол Павло заохочував їх не занедбувати спільні зібрання. Бачачи наближення великого дня Христа, вони, очевидно, сильно бажали сходитися та обговорювати ці речі Божого плану.

І коли вони збиралися, великим збудуванням для них було те, якщо хтось ставав говорити. І вони могли бажати, чи молитися (в залежності від обставин), щоб Бог послав їм певне пояснення. Ось таким чином церква збиралась разом і трималась разом. Вони не знали, яке послання може прийти таким шляхом від Господа.

Ми не думаємо, що Бог міг таким чином давати якісь дуже глибокі доктринальні знання. Але очевидно, що таким чином Він давав Своєму народу певне молоко Слова, доки не був зібраний Новий Заповіт – написаний і складений у доступній формі. Апостол Павло починав з цих дарів для церкви. Дари мов, однак, були перевищені більшими дарами, певними вищими заходами для них. Ап. Павло радше бажав би, щоб вони були ораторами, публічними промовцями, або мали пояснення незнаної мови. Це означало би більший особистий контакт з Господом. Тому вони повинні надавати перевагу такому дару, ніж менш важливому.

Тоді Апостол каже далі: «А я вам покажу путь іще кращу!» – дещо ще краще, ніж володіння мовами, ніж творення чудес, ніж пояснення. Він продовжує, показуючи, що ці речі проминуть і вже не будуть потрібні для церкви, а він збирається розповісти їм про речі, які ніколи не проминуть. Тож вони повинні розпізнавати і шукати особливо найкращий дар. Вони повинні не лише розглядати ці дари і вибирати найкращий, але повинні прагнути до більшого – до розвинутого стану серця, який був би особливо приємний Господу і привів би їх до ближчої спільності з Ним.

Далі він починає пояснювати, що це є любов. Вони можуть мати дар пророкування, творення чудес, зцілення, володіння мовами, тлумачення, а все ж не зможуть ніколи отримати найвище благословення Господа, якщо вони не втілюватимуть у своєму житті цю кращу річ – ЛЮБОВ. Немає значення, наскільки здібними вони можуть бути, говорячи мовами або роблячи чудеса і т.д., для них є набагато важливішим мати цю любов. Тоді він перелічує різноманітні риси любові: лагідність, терпеливість, братолюбство і т.д. Сума їх усіх – це любов. Це любов до братів, любов до друзів, любов до ближніх, любов до наших ворогів, яка робила б їм добро і абсолютно не бажала би бачити, як вони зазнають шкоди. Це, тоді, є набагато вища річ.

Хоч елементи любові є розвинутими рисами і тому властиво можуть бути названі плодами, їх також можна називати дарами. З яблуні ми беремо дари яблук; з персикового дерева ми отримуємо дари персиків; з грушевого дерева ми беремо дари груш і т.д. Оскільки ми маємо справу з розвитком цих рис Духа, вони названі плодами Духа. І вони є набагато кращими, і їх треба набагато більше прагнути, ніж просто механічних дарів, котрі на початку були дані всьому Божому народу з огляду на їхню особливу потребу, але багато з них проминули незадовго після того, як померли апостоли.

Любов різноманітного роду
Природно і властиво виникає запитання: що таке любов? Біблія відповідає: «Бог є любов». Так само, як неможливо повністю описати Бога у Його величі, так і здається неможливим повністю описати все, що вміщається у слові любов. Любов – це наймогутніша річ у світі. Тому любов найточніше представляє Бога, тому що Він є Верховним, Всемогутнім. Ми можемо сказати, що Бог не є цим, не є тим, не є іншим. І так само з любов’ю – ми можемо описати її, говорячи, чим вона не є. Ніщо не може бути добрим, якщо воно не узгоджується з любов’ю, так само як ніщо не може бути добрим, якщо воно не є у згоді з Богом. Описуючи любов, Апостол говорить, що вона не думає лихого, не вихваляється, не має схильності надиматися, не є легкою на гнів, не знаходить задоволення у беззаконні і т.д.

Можемо, звичайно, згадати, що наше слово любов вживають для опису різноманітних почуттів. Наприклад, любов квочки до своїх курчат, її піклування про них. Тоді любов включає цей інтерес до всього, що є під чиєюсь опікою. Бог має цю рису прихильності, що спонукає Його дбати про весь всесвіт – всіх живих істот, всіх, що мають життя. Любов зобов’язує Його дбати про них усіх.

У людській любові – фізичній любові – ми бачимо прихильність як дуже сильну рису. Далі ми відчуваємо більше, ніж прихильність любов – ми маємо повагу, цінування якоїсь гідної захоплення риси. Ми говоримо, що любимо певні особливості у характері якоїсь особи. Далі ми відчуваємо дещо більше, ніж просто симпатію і повагу, – нас наповнює почуття любові. Це дуже реальна і глибока зацікавленість у кожній справі того, кого ми любимо – глибока, прихильна любов, яка перед нічим не зупиниться, – навіть якщо це земна любов. Єдина річ, яка може стояти вище неї, – це наша любов до Всевишнього, яка повинна домінувати в нас як вища від цього почуття любові.

Далі іде духовна любов до Господнього народу, яка намагається уникати всіх тілесних переваг, намагаючись жити лише як нові створіння і пильнувати про благо нового створіння. Роблячи так, ми тісно прив’язуємось до Божих речей і до всіх, хто є разом з нами у праці цього Євангельського віку. Це найвищий рід любові на будь-якому рівні існування це те, у що ми ввійшли. Бог є любов. Чим більше ми зростаємо у цій властивій духовній любові, тим більше ми зростаємо у подобі характеру нашого Отця, про Якого ми читаємо: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5: 48).

Ця любов не зупиняється лише на тих, що цінують її, але поширюється і на тих, що не цінують її, знаючи, що щось заважає їм якось оцінювати цю любов. Тому любов є Божою подобою, тим, що треба найбільше цінувати, тим, без чого все інше у житті є марним. Не мати любові означає не мати Божої подоби. Тому Апостол переходить до перелічення характерних рис цієї любові: лагідність, добрість, довготерпіння, братолюбство, побожність [Божа подоба] – любов. Всі вони є лише частинами чи струмками любові, що течуть з невичерпного Джерела. Всі ці риси походять з любові і є сильними в залежності від того, наскільки є сильною наша любов.

Справедливість – основа любові
Далі нас цікавить шлях, яким любов виконує божественний закон. Божественний закон не потрібний для стримування від добрих діл. Немає потреби, щоб закон говорив: «Не будеш робити забагато для свого брата або давати йому забагато грошей». Жоден закон не потрібен в цьому відношенні. Але божественний закон втручається і говорить: «Ти мусиш відповідати певній нормі». Тож закон закликає лише до справедливості.

Апостол Павло показує, що оскільки закон закликає до справедливості, то ми не вбиватимемо нашого ближнього ні вчинком, ані нашим язиком. Ми повинні бути досконало справедливі у всьому, що стосується нашого ближнього. Кожна думка нашого розуму мусить бути справедлива, абсолютно справедлива. Такий ось критерій божественного закону. Ми порушуємо цей закон, якщо даємо комусь менше, ніж справедливість. Тому закон, даний юдеям, говорив, чого їм не треба робити. Хто любить свого брата, не бажатиме вкрасти в нього чи то його власність, чи його добре ім’я. Тому любов виконує все, що закон може вимагати.

Любов не має обмежень у своїй об’ємності. Наприклад Божа співчутлива любов була виявлена до людства після того, як Він виніс вирок смерті. Той вирок смерті мусить залишатися, однак
«О так, любов проклала шлях,
Щоб неслухняний люд спасти.
У Божім плані кожен крок
Вона освітлює завжди».

Любов зробила це, подбавши про задоволення закону в справі Адама, щоб він міг бути звільнений від вироку закону. Справедливість не могла покласти це зобов’язання на Логоса; тож Бог не міг звеліти Йому. Єдине, що Він міг зробити, це запропонувати Ісусу певні перспективи. Бог запропонував Йому радість стати Спасителем людей та додаткову радість високого возвеличення в Божій любові та ласці, як і до славних привілеїв царства. Тож любов може використовувати різноманітні стимули.

Наша любов також мусить бути справедливою. Ми ніколи не можемо брати те, що належить одному, і віддавати його іншому. Там може мати місце симпатія, але любов не може діяти, порушуючи Справедливість. В цьому є перевага, яку мають ті християни, що є дослідниками Божого Слова. Біблія дає нам правдиве розуміння того, чим є справедливість. Вона дає нам рівновагу здорового розуму. Небесний Отець має співчуття і любов, але він застосовує ці риси згідно з принципами справедливості. Ми не обмежені рамками справедливості. Це не наш закон осудив нашого брата, а Божий закон справедливості. Тому ми вільні втілювати свою любов поза межами простої справедливості.

Ісус дав приклад одного чоловіка, який заборгував своєму господарю велику суму грошей. І коли він не міг її виплатити, господар пробачив йому. Тоді той чоловік пішов до одного, хто заборгував йому дрібну суму, а оскільки той не міг заплатити негайно, почав добиватися покарання. Ми самі не можемо ставитися з досконалою справедливістю і не можемо правомірно вимагати її від інших. Бог, Який є досконалим і справедливим, має право вимагати справедливості.

Зла підозра – не від любові
Ми переконалися, що любов є тією великою та величною рисою, яка краще від усіх інших рис представляє нашого Небесного Отця. Любов включає дуже багато речей – не лише великодушність та прив’язаність. Здається, вона містить у собі кожну добру рису – речі, які можуть бути оцінені за межами справедливості.

Вислів Апостола: «Любов не думає лихого», – не слід розуміти в значенні, що Любов сліпа до злого або що ті, хто має духа любові, сліпі до злого. Аж ніяк, бо Любов щоденно зазнає болю через контакт зі злими впливами, і Любов не може не знати, що це зла річ завдає болю. Тож Любов не повинна бути сліпою і говорити, що немає нічого злого – нічого такого як гріх, самолюбство та підлість. Всі ці речі існують. Любов перебуває у суперництві зі всіма цими неприємними речами.

Любов «думає», що існує лихе, і наша цитата зі слів Апостола не заперечує цього. Недосконалість у перекладі часом може стати причиною видимої проблеми. «Любов не підозрює лихого» – ось, ймовірно, властива думка. Що означає підозрювати лихе? Відповідаємо, що в нас є багато шляхів для того, щоб робити висновки. Ми бачимо певні речі. Ми здобуваємо знання різноманітними способами, прямими чи непрямими. І коли Любов має знання про зло, – це не є погано. Але підозрювати лихе – видумувати лихе, коли ми не маємо знання – це погано. Любов не підозрює лихого.

Коли ми побачили, що хтось робить злий вчинок, або дізналися якимсь чином, що було зроблено щось лихе, і це увійшло в поле нашої компетенції, Любов не має стримувати нас від покарання винної особи. Та уявіть, що справа є лише чуткою та не дуже обґрунтованою звісткою, – тоді Любов має негайно сказати: «Я не знаю, чи це так. Мені потрібні докази». Любов бажала б думати добре про кожні обставини, кожні умови. Якби ми побачили, що було скоєне вбивство, в нас не було би підстав підозрювати, хто зробив це. Ми могли б поміркувати, хто найвірогідніше був тією особою, щоб провести розслідування. Ми згадали би про осіб, котрі мали найменше любові, але нам не слід похапки вирішувати, хто вбивця, просто тому, що він або вона мають прикрий, неприємний характер. Ми повинні повністю довіряти йому за відсутності доказів. Ми повинні розслідити.

Здається, що деякі з най серйозніших лих були скоєні через підозру в лихому. Людей підозрювали у злі без тіні доказу. Не нам говорити, що хтось абсолютно зіпсований. Дуже мало таких, що абсолютно зіпсовані. Але коли хтось підозрює лихе, навіть трішки, той показує, що йому не вистачає риси Любові. Хто має велике підозріння у злому, той показує, що в нього дуже малий степінь Любові. Підозра у злому змушує плакати незлічені тисячі людей. Підозра інших у злому причинила більше страждання у світі, ніж усі битви разом узяті!

Господній народ навчається від Бога, а тому вчиться все більше і більше контролювати свої думки, слова і вчинки. Наші думки повинні бути добрі! Наші думки повинні бути великодушні! Наші думки повинні бути справедливі! Ми не повинні дозволити злій підозрі засісти у нашому розумі проти когось. Звичайний людський закон не дозволяє виносити жодного вироку нікому, доки не буде надано доказів проти нього. Ті, що зробили найбільше зла і створили найбільше клопоту, це ті, хто підозрював інших у злому. Тому краще, якщо ми навчимося цього як заповіді з Господнього Слова, і блаженні ми, якщо бачимо деградуючу силу злослов’я та злого підозріння і повністю стримуємося від цього.

«Любіть ворогів ваших»
Підстава цієї вказівки (щоб ми любили наших ворогів) – це, напевне, те, щоб наші характери могли розвинутися. Відплата є природнім елементом розуму, а особливо зіпсованого розуму – тілесного розуму. Чим більше ми самолюбні, тим більше ми схильні віддавати злом за зло, обмовою за обмову, ударом за удар.

Наш Господь навчав абсолютно протилежного духа. Ми маємо любити навіть наших ворогів, роблячи їм добро у відповідь на їхню ненависть, і завжди співчувати їхньому стану, бажаючи їм благословення від Господа, тоді як вони відчувають цілком протилежне до нас, про що свідчать переслідування, які вони скеровують на нас. Господь говорить, що ми повинні це робити, щоб бути дітьми нашого Отця, що на Небі. Ми були зачаті Святим Духом, і поступаючи таким чином, ми стаємо все більше подібні до Нього в характері.

Можливо, на початку нашого досвіду ми можемо не розуміти, чому нам слід це робити. Нам треба вправлятися у цьому напрямку, щоб розвинути Його характер. Хтось може запитати: – Чи ж Бог не покарає Своїх ворогів? – Так! «Безбожних усіх Бог понищить». Чи ж не покарає Бог тих, хто грішить? Так, усі, хто грішить, постраждають. Тоді чому нам не слід діяти подібним чином? Тому що ми ще не маємо права так робити. Свого часу ми будемо суддями людей, але ми не будемо готові до цього, доки спочатку не засвоїмо урок любові. Ми були б занадто суворі і не були б схильні робити для них усе те добро, яке Бог хотів би, щоб ми для них зробили.

Чи Бог вимагає від нас любити там, де Він не любить? О ні! «Бог так полюбив світ», коли вони були ще грішниками! Тож чи Бог не має любові до людства? Так, Він має певну любов до всього людства. Він подбає, щоб кожний праведний вчинок мав справедливу винагороду. І Він дасть розумну поблажку для всіх, з ким Він має справу. Він має широку, співчутливу любов і бажає ставитися поблажливо до них тим способом, який вважає за найкращий для них.

Коли ми практикуємо цю любов до наших ворогів, ми розвиваємо ту сторону нашого характеру, яка найбільше незбалансована. Якщо ми досягнемо рівноваги з цього боку, то інший бік також буде врівноважений. Природно нам хочеться побачити, що все погане є покаране, а все добре – нагороджене. Іншими словами, справедливість стоїть до нас ближче у нашому недосконалому стані, ніж любов. Тож аби Бог прийняв нашу службу, ми мусимо розвинути цю рису любові. Ми бачимо, чому Бог співчуває людству. Для всіх злих Він є вогнем поглинаючим, тобто Він протистоїть усьому, що нечисте, і воно буде знищене рано чи пізно. Саме тому, що Господь бачить у нашій людській родині, людському роді, певні елементи Богоподібності, Він має з ними справу взагалі. Можемо бути в цьому певні. Якби з Божої точки зору Він бачив, що люди є лише злі, постійно злі, можемо не сумніватися, що Він не вживав би жодних заходів для Реституції у наступному Віці. Саме тому, що Бог бачить, що деякі з людського роду більше хотіли би бути добрими, ніж поганими, Він взявся за цю справу Відкуплення, що зайняла весь цей час і т.п., аби дати їм вічне життя. Тим часом Він надає цей тогочасний досвід, який буде корисним для них впродовж усієї вічності.

Наше властиве ставлення до ворогів
Ми не думаємо, що Бог має любов до сатани, хоча спочатку Він мав любов до нього. Та оскільки сатана зараз є злою, жорстокою істотою, то було б неправильним, якби Бог мав любов до нього, і було б неправильним, якби ми мали її до нього. Ми не повинні любити навіть світового стану. Ми не можемо служити Богові й мамоні. Ми не можемо любити Бога і мамону, тому що вони протилежні один одному. Але щодо сатани, то не нам обмовляти його чи виливати образу на нього. Він є Божим ворогом, і Бог спроможний подбати про цю справу набагато краще від нас. Тож ми не повинні ані осуджувати сатану, ані ображати його. Ми читаємо, що навіть Михаїл не висував зневажливі звинувачення проти нього, бо Він сказав: «Хай Господь докорить тобі» (Юд. 9).

Ми повинні робити все можливе добро і бути наскільки можливо корисними. Ми не маємо права ганити, судити. Тож ми зобов’язані бути повністю підкореними, і у властивий час Господь виявить принципи праведності на противагу принципам зла. Він винесе Свій справедливий вирок у належний час через Свій призначений Шлях.

Стосовно тих, хто, ймовірно, несвідомо є противниками Церкви в теперішньому часі, то ми повинні мати співчутливу любов – не братню любов. Бог відмовляється приймати будь-кого з цих осіб як Своїх дітей. Він лише має до них співчутливу любов. Він не бажає заподіяти їм ніякої шкоди. Він, радше, готується допомагати їм. Згодом Він забезпечить їх усім потрібним для того, щоб вивести їх з того грішного стану. Ми більше схильні вважати, що весь людський рід є таким, як він є, через гріхопадіння, а не через свідому любов до гріха. Займати будь-яку іншу позицію означало б осудження, а ми не маємо права бути суддями зараз.

Дивлячись з такої точки зору, ми усвідомлюємо, що дехто з людства впав більше в одному напрямку, а дехто більше в інших напрямках, і що «всі згрішили і позбавлені Божої слави» – славного мірила, яке Бог встановив. Ми самі потребуємо Божественного співчуття, і ми маємо з радістю виявляти співчуття іншим.

Філософія доброзичливого ставлення
«А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив». «Коли ж не прощаєте ви, то й Отець ваш Небесний не простить вам прогріхів ваших». Це означає, що коли ми наполягатимемо, щоб інші смиренно визнавали все, що не так зробили, і коли ми будемо доводити цю справу судження до крайності, то це свідчитиме, що наше власне серце є в поганому стані. А тоді найкраще, що для нас міг би зробити Господь, – це дати нам трохи наших власних ліків. Цим Він навчить нас виправної лекції, щоб таким чином ми могли стати доброзичливими до інших.
Отже, ця справа прощення і доброзичливості до світу є тим, до чого Бог схиляє і зобов’язує Своїх дітей після того, як вони увійшли в Його родину. А все це для того, щоб нас навчити. «Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари... то ви... не сини» (Євр. 12: 7, 8). Ці повчання стають вагомішими для нас, коли ми зростаємо в благодаті і знанні.
Із зростом нашого знання ми бачимо, як всі впали через непослух одного чоловіка. І це дає нам підставу для доброзичливості. Наша доброзичливість зростає в міру того, як ми стаємо дорослішими дітьми Бога. Бог бажає, щоб у час, коли ми будемо готові закінчити навчання, ми були дуже услужливими. Бути доброзичливими до наших ворогів, як би вони до нас не ставилися, – це має бути задоволенням нашого серця. Ми знаємо, що вони роблять усе це через вплив противника на них. І в нас має бути бажання благословляти їх і робити їм всяке добро, яке нам під силу. Те, що вони зробили для нас зло, не повинно змінювати нашого ставлення до них – робімо добро для всіх людей при нагоді, молячись за тих, котрі зневажають нас і переслідують.
Суть полягає не в тому, щоб спеціально присвячувати наші молитви нашим ворогам і гонителям, а, радше, в тому, щоб ми молилися за них, а не протиних. Хтось незрілий у духовних речах міг би подумати: «Я молитимусь до Бога, щоб Він покарав їх». Але Ісус говорить, що ми не повинні цього робити. «Моліться за тих», хто є вашими ворогами. Що ж ми попросимо для них? Він не каже нам цього. Найкраще, що ми можемо попросити для них, це те, щоб ми могли бути використані, чи корисні, якщо можливо, у зруйнуванні цього упередження, яке вони мають, щоб очі їхнього розуміння могли відкритись. Це найкраще, що ми могли би попросити для них. Ми можемо молитися за них у цьому відношенні, і Бог благословить нас. І якщо буде можливість, щоб ми допомогли їм, Бог покаже нам, як це зробити.

Спочатку справедливість, потім любов
Бог є дуже великим. Ми є дуже малими. Це дивовижна річ знати, що Бог любить нас! Поганські релігії не визнають нічого подібного. Думка, яка спонукає їхніх послідовників, – це те, що їхніх богів треба умиротворяти, інакше вони завдадуть їм шкоди. А що ж до Бога любові – то ця думка притаманна вченням Біблії, і ця риса Його характеру не є виразно викладена в Старозаповітних Писаннях – у Його стосунках з ізраїльтянами. Бог дуже виразно показав Свою Справедливість і дозволив, щоб покарання було накладене на грішника. Ми впевнені, що Він любить ангелів. Але осуду та покаранню Він піддав людину. І рік за роком та століття за століттям те покарання виконувалося.
Тоді Господь запропонував Ізраїлю можливість повернутися до Його ласки, якщо він виконуватиме Закон, і це знову здавалося доброю нагодою для них. Але Ізраїль зазнав невдачі. Коли людина деградувала, стала хворою, вмираючою, людство втратило свою красу в Божих очах. Людина втратила дещо цінне – подібні риси, що робили її приємною Богові. «Всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Рим. 3: 23).
Ми переходимо до Новозаповітних часів і знаходимо нову річ – подвійне свідоцтво, – що Бог полюбив увесь світ, навіть тоді, коли всі були грішниками, а також свідоцтво, що Він любить Церкву. «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, а мав життя вічне» (Ів. 3: 16).

Покаранням для людства було гинути як нездатні для того, щоб жити і втішатися Божим благословенням. Бог відчував співчутливу любов до всіх Його створінь, котрі були під таким осудом. Як була показана ця любов? Ми запитуємо і знаходимо відповідь, що першим виявом Його любові було те, що Він дав Свого Сина, щоб Він помер за світ. Тут Він лише почав показувати нам, яким великим Він є і якою великою є Його Любов.

Основа Божої Любові
Писання запевнює нас, що великою проблемою людства є те, що воно слабке, деградоване, несвідоме, опутане забобонами і обмануте противником. Оскільки Бог бачив, що насправді серця людей не є в такому плачевному стані навмисне чи добровільно, Він передбачив вихід з цього. Якби ми були свідомо, навмисне злими, тоді Господь не мав би до нас взагалі ніякого співчуття. Коли Бог дивиться на нас як на людський рід, Він бачить, що тільки одиниці щось знають про Нього і Його характер Справедливості, Мудрості, Милосердя і Любові, а також про принципи Його правління. А тому Бог сказав: – Я подивлюсь, що можна зробити для цих створінь. Я складу План, у якому кожен з них може бути відновлений через дар Мого улюбленого Сина, Логоса. Вони будуть підняті з гріха та деградації, і це буде єдиним уроком про надзвичайну гріховність гріха, який вони потребуватимуть протягом вічності. Передбачене Мною буде достатньо широким, щоб включати Адама і весь його рід.

Вияв Божої Любові
Перша риса цього Плану почала виявлятися, коли наш Господь Ісус прийшов у цей світ. Тож Писання говорить, що Христос «вивів на світло життя та нетління Євангелією». Яку радісну вістку Він приніс? Благословення для всіх тих людей, котрі шукатимуть Його щирим і палким серцем! Він приніс радісну вістку, що всі, котрі покажуть свою любов до Нього, матимуть вічне життя, і що особливий клас, котрий покаже особливу любов до Господа, зможе стати спадкоємцями Божими і співспадкоємцями з Ісусом Христом, Його Сином. «Таке велике спасіння...  проповідувалося спочатку від Господа» (2 Тим. 1: 10; Євр. 2: 3).

Не всі можуть слухати це Послання, бо деякі настільки очерствіли через засліплення противником, що не можуть повірити йому. Для них це взагалі не є радісною вісткою, а безглуздям. Біблія говорить, що такі не мають вух для слухання. Інші можуть слухати трохи і говорити, що існує один шанс на мільйон уникнути вічних мук. В інших очі та вуха більше відкриті, і вони здатні щось почути, щось зрозуміти краще, ніж більшість. Апостол говорить нам, що «для невіруючих… бог цього віку засліпив розум» (2 Кор. 4: 4).

Повертаючись до днів Ісуса, ми бачимо, що коли Він проповідував, багато людей із задоволенням слухали Його слова. Вони говорили: «Чоловік ще ніколи так не промовляв, як Оцей Чоловік». Він говорив людям, що Бог любить їх. А люди говорили: – Книжники і фарисеї не хочуть мати з нами нічого спільного, а цей чоловік любить нас і говорить нам, що Бог нас любить, що Бог не зневажає нас, навіть якщо ми бідні нікчемні грішники! О, «чоловік ще ніколи так не промовляв, як Оцей Чоловік!»

Та оскільки їхній розум не був вільним, вони не були здатні зрозуміти всього, що Він говорив. Вони думали, що це Послання, яке Він звіщав їм, може бути вигадкою, і вони не наважувалися вірити йому. Вони питали: – Чи хтось з книжників і фарисеїв повірив і став учнем Ісуса? І коли вони довідувалися, що не багато з них стали, то говорили: – Можливо, ми не неспроможні судити. Вони є нашими керівниками, і ми мусимо слідувати за ними.

Але були й такі, що спромоглися краще зрозуміти суть цього. І їм Ісус сказав: «Очі ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують» (Мт. 13: 16). А тоді до тих, котрі могли бачити і чути, Ісус дав певні особливі лекції, що стосувалися їх – і не тільки їх, а певного подібного товариства чи класу протягом усього Віку. Він сказав їм, що оскільки вони виявили чуйність серця, то є приємні для Нього. Він сказав їм, що чим більше вони наслідуватимуть Його, тим більше вони входитимуть у спільність із Отцем і ставатимуть учасниками Його Любові.

А коли хтось робив цей крок посвячення, Ісус говорив їм: «Сам Отець любить вас» – Він любить вас, бо ви зайняли позицію праведності, бо коли ви побачили ці принципи праведності, ви були готові поступати відповідно до них. І Отець любить вас, тому що ви намагаєтесь іти вузьким шляхом – шляхом, який є важким. Інший шлях є широким і він веде зараз до смерті і знищення. Але цей вузький шлях, на який Я вам вказую, дорогі учні, є шляхом до життя. Це дорого коштуватиме вам бути Моїми учнями, але Отець любить вас і Я любитиму вас, і Ми об’явимо Себе вам. І хоч ви матимете випробування і труднощі, ви будете мати Божий мир, що керуватиме у вашому серці. Тоді учні сказали, що вони залишать усе, щоб іти за Ним.

Як берегти себе у Божій Любові
Апостол Юда радить: «Бережіть себе самих у Божій любові». Тут Апостол звертається до тих, які перейшли від стану світу до цієї особливої Божої любові – до тих, кого Він привів у Свою сім’ю як Своїх дітей через усиновлення, через Ісуса Христа. Бог не любить нас тому, що ми робимо великі та дивовижні речі. Його особлива любов до нас почалася тоді, коли Він зачав нас, з причини посвячення, яке ми вчинили – тому що ми увійшли в Заповіт Жертви. І Отець тішиться всіма тими, хто бажає бути запечатаним Його Духом – хто бажає стати Його дітьми. Він почав так любити нас як дітей у Христі, і Він любить нас, коли ми стаємо сильнішими, і Він любитиме нас до кінця!

Апостол дає зрозуміти, що у нас відбувається зростання. Ми спочатку є немовлятами, а тоді дітьми, а тоді юнаками, а потім більше розвинутими. Коли ми дізнаємося про принципи справедливості, які наповнюють характер Небесного Отця, ми повинні радіти ними і не мати жодних інших критеріїв перед собою. Ми повинні говорити: «Це веління нашого Отця, мірило нашого Отця». Тож ми перемінюємося все більше і більше, і всі інші критерії, що не походять від Небесного Отця, стають все більше неприємними для нас.

Коли ми ідемо нашим шляхом, нам треба берегти себе в Божій любові. Нам треба берегти себе в Його Любові, коли ми є немовлятами; це потрібно, коли ми є дітьми, це потрібно, коли ми є більше розвинуті. Як ми можемо це робити? Виконуючи Його заповіді. Таким чином ми підкорюємо тіло досконалій волі Бога в Христі. Той, хто це робить, бачить, що зростає. День у день ми повинні зростати, збільшуватися і ставати все більше подібними до Бога. Таким чином ми все більше перемінюємося з кожним днем. Ось так ми маємо берегти себе у Його Любові.

Але якщо б в якийсь момент бігу ми вибули і перестали розвивати ці риси, перестали бути слухняними Богові, тоді ми все менше мали б Його Любові, доки остаточно не перестали би перебувати в Його Любові, і прокляття, гнів Божий, пробував би на нас. Тоді ми були би в набагато гіршому стані, ніж спочатку, бо в другому випадку це було би справою знання, тоді як у першому випадку це було справою несвідомості, справою спадковості. В цьому гіршому стані Бог не мав би ніякого співчуття до нас.

Так буде зі світом в майбутньому, коли він буде приведений через Боже провидіння до повного знання і повної можливості, коли він почне розуміти Бога і Його праведність. Якщо вони не прагнутимуть єдності з Ним, то будуть знищені в Другій Смерті (1 Тим. 2: 4; Дії 3: 22, 23).

Наше найвище прагнення
Господь Ісус сказав: «Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого та Ісуса Христа, що послав Ти Його» (Ів. 17: 3). Наша любов до Бога і Божа любов до нас – це, звичайно, дві різні справи. Ми поклоняємося Богові навіть ще до того, як любимо Його. Ми не знаємо достатньо про Нього спочатку, щоб любити Його. Ми знаємо, що маємо самі дуже малу силу, що ми оточені труднощами тут, і що противник чигає на нас зі всіх сторін. Отож це є початок Мудрості, що ми маємо шанобливий страх перед Богом.

Коли ми все більше дізнаємося про Бога, ми бачимо, що Він не бажає заподіяти шкоди жодному створінню. І коли ми зростаємо у нашому знанні Бога, наша любов до Нього зростає відповідно. Ми зростаємо у нашому знанні про те, наскільки Він нас любить. Ми не знали цього спочатку. Бог не бажає відкривати Себе нікому, крім тих, хто має Його Духа. Отже найбільшим стремлінням, яке міг би мати кожен з нас, є те, щоб ми могли знати Його, щоб ми могли знати більше про Його дивовижну Любов, Його дивовижний мир, оскільки володіння цим знанням наближає нас більше до Бога. Як говорить Апостол Юда, ми мусимо продовжувати берегти себе в Божій Любові.

Щоб прийти до повного знання Бога, спочатку треба прийти до зрозуміння Його Слова і слідувати шляхом послуху, що дало би змогу любити Господа і розуміти Його План. І все, діючи разом, – любов, зрозуміння, бажання бути слухняним – веде вперед і вгору до мети, яку Господь поставив перед нами.

Що становить Божу Любов?
Вираз «Боже Слово» часом вживається, коли йдеться про Біблію, а часом – коли говориться про Боже послання. Наша відданість належить Одному, від Кого ми отримали всякий добрий і досконалий дар. Надзвичайна слушність є у думці, що Той, Хто дав нам життя, заслуговує на нашу увагу до Його Слова, наш послух йому. Деякі схильні бути свавільними; деякі схильні рахуватися з людськими словами, людськими догмами. Вони не звертають достатньої уваги на Боже Слово.

Боже Слово є великим Мірилом, яким усі з Його народу повинні регулювати своє життя. Ми можемо мати певну думку стосовно Божественного Плану, або інші можуть подавати нам думки стосовно Божої волі. Але будь–які думки, чи наші власні чи інших, треба піддавати розгляду у світлі Божого Слова. Звичайно, ми спочатку повинні впевнитися, що твердження Біблії, що вона є Божим Словом, підкріплюється справді добрим доказом; тоді ми також повинні простежити, чи різноманітні уривки не є вставками чи додатками, щоб ми мали Боже Слово наскільки можливо чистим. Але відкривши Боже Слово, ми повинні виконувати його у значенні шанування його та послуху йому. Ми маємо намагатися регулювати наше життя і всі наші вчинки тим Словом. Той, хто виконує Боже Слово, в результаті побачить, що Божа Любов вдосконалилася в Ньому (1 Ів. 2: 5).

Тоді виникає питання: що таке Божа Любов, і в якому значенні вона може вдосконалитися в нас? Апостол Іван, очевидно, говорить про ту любов, яка досконало представлена в Богові – ту любов, яка чиста, вільна від всякого самолюбства, від всякої нечистості – Божу Любов, бо вона є праведним принципом, фундаментальним принципом Його характеру. І всі ті, хто дотримується Божого Слова, мусять мати той самий рід любові, яку має Він.

Спочатку ми мали любов з обов’язку. Ми знали, що Бог зробив для нас великі речі, за які ми маємо бути дуже вдячні. Нас у тому відношенні зобов’язував обов’язок. Також ми любили Бога, бо Він сказав, що дасть Свою ласку тим, хто любитиме Його. Отже певний час могла бути якась міра самолюбства в нашій любові. Але ми віримо, що ми можемо мати цю досконалу Божу любов. Якби вимагались досконалі вчинки тіла, ми могли б сумніватися в нашій здатності мати досконалість. Та оскільки це справа серця, то нам можливо досягнути її, бо ми можемо бути чистими в серці. Тож чим більше наші серця звільняються від самолюбства і гріха, тим більше цей властивий, високий критерій Любові буде оцінений нами і вдосконалений в нас. Ця Любов впливатиме на наш розум, і вся наша поведінка, наші думки будуть керуватися нею.

Отже, вдосконалення цієї Божої Любові в нас свідчило б про те, що ми маємо найвищий ідеал – що ми любимо так, як любить Бог. Ми любимо нашого ближнього – ми усвідомлюємо, що він має певні права, які ми з радістю шануємо. Ми більше хочемо помогти нашим ближнім іти вперед, ніж робити щось, що могло б перешкодити їхньому розвитку якимсь чином. Бог не є заздрісним, ревнивим, ненависним Богом, а Богом Любові. Бог є правдивим Богом, а не тим, хто представлений у віровченнях.

Розуміння Божого Слова дає нам необхідне навчання та керівництво. Всякий гріх є самолюбством, а всяке самолюбство є гріхом. Коли Божа дитина починає бачити Божий характер ясніше, коли бажає навчитися від Бога, вона увійде під вплив Божого Духа. І вона досліджуватиме Слово і почне ясніше його бачити. Ось так ми зростаємо в знанні Бога. Це справа розвитку. Бог бажає, щоб всі Його розумні створіння керувалися духом Його Слова – Любов’ю.

Любов, основана на вірі
Ми бачимо, що описана вище любов не є любов’ю, основаною на незнанні. Навпаки, це любов, основана на ясному знанні Бога, на щирій вірі, вірі, що повністю розуміє те, що Він сказав. Наприклад, хтось міг би мати певну любов до Бога, а згодом ясніше розуміння Божого характеру могло б похитнути той рід любові. Бог хоче, що б людство зрозуміло Його дії цілковито, і якщо тоді вони зрозуміють Його характер, то матимуть щиру віру і любов, яка розуміє всі риси Його Плану.

Ми всі бачимо, що в наших життєвих подіях Бог навчає нас про Себе. Коли ми починаємо знати Його і любити Його, тому що знаємо Його, ми відповідно набуваємо цієї віри в Нього – істинної віри. Це віра, основана на знанні Божого характеру і Плану. Про ангела можна сказати, що він має віру – добре розвинуту віру. «Вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомольців» (Ів. 4: 23). І Бог бажає, щоб всі Його розумні створіння поклонялися Йому на основі цієї істинної віри – віри щирої, віри добре розвинутої, скріпленої, твердої віри. Тож Бог бажає, щоб всі люди пізнали Правду (1 Тим. 2: 4).

Бог влаштував так, щоб ми спочатку використовували ту правду, яку маємо, і таким чином мали більше розуміння; тоді більше знання, а тоді більше розуміння. Добре розвинутим знанням володіє поки що тільки Церква, але ми не маємо повного знання. Але така Божа воля, що ми всі прийдемо до розуміння Правди. Це не має бути просто знанням, а повним заглибленням в нього, щоб ми могли більше його зрозуміти. «Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе», щоб ми могли особисто і близько пізнати Господа. Для цього необхідно пристосувати свої серця до цієї Мудрості, щоб ми зростали в благодаті, зростали в знанні, щоб могли пізнати Його Любов.

Такий метод застосовуватиметься і в наступному Віці. Ціллю Христового Царства буде приведення людства до повного, ясного розуміння Божого характеру. Ті, що досягнуть цього і схвально сприйматимуть Божий характер, зрозуміють принципи Справедливості, Любові і Милосердя, представлені в Ньому. Тільки усвідомивши ці риси у власному серці, можна усвідомити їх у Богові. Тільки ті, що усвідомлять їх, матимуть вічне життя. Навіть якщо такі досягнуть повної тисячі років, вони все ще можуть не належати до класу, якому Бог дасть вічне життя.

Ціль Закону – Любов
Потрібна не тільки віра – навіть якщо це добре розвинута віра. Мусить бути чисте серце. Ми не змогли б отримати добре розвинутої віри, якщо б не мали чистого серця. Чисте серце – це повністю посвячене серце, розум, повністю відданий Господній волі. Такий стан є необхідним, перш ніж ми можемо увійти і розвиватися на Господньому шляху. Бог не прийняв би нас взагалі, якби ми не мали любові та чистоти серця. Та потрібно ще більше від цього. Ми повинні зберігати це із добрим сумлінням. Наше сумління мусить бути здатне говорити: «Я маю не лише добре бажання стосовно праведності, але й добрі намагання». Мало сказати: «Я поступив правильно». Наше сумління має бути здатним сказати: «Я зробив все, що було в моїх силах». Все, що є меншим від цього, не матиме Божого схвалення.

Отже, ціль чи намір Божественного Закону полягає в тому, щоб розвивати в нас цю любов – любов, повністю посвячену Господу, любов, подібну до Його, любов, що відповідатиме доброму сумлінню та істинній вірі – вірі, що міцно вґрунтована на вченнях Божого Слова, вірі, яка щиро прагне знати Божу волю, яка досліджує Писання і радіє в Божому Законі, яка може сказати, як пророчо висловився псалмист: «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу!» Хтось може побачити принцип справедливості і сказати: «Ось критерій, яким треба керуватися». Інший бачить любов і говорить: «Є кращий критерій! Чи ж це не прекрасно? Я бажаю повністю підкорюватися цьому!» Третій усвідомлює, що досконалість є критерієм Божественного Закону і, посвятившись повністю виконувати Божу волю, говорить: «Закон Твій, о Боже, розрада моя». Він радіє в Божій Справедливості, він радіє в Божій Любові. Він бачить більше, ніж просто «будеш робити» і «не будеш робити». Він бачить речі з Божої точки зору. Він бачить принципи Божого характеру, які керують Всесвітом. Тож всі, хто прийде до пізнання вічного життя, мусять навчитися дивитися на справи з точки зору Любові.