СЛУЖБА БРАТАМ ЯК ВЛАСТИВИЙ ВИЯВ ЗАПАЛУ
“Бо ревність до дому Твойого з’їдає мене” (Псалом 69: 10).

Ці слова за днів Давида могли здатися надто поетичними, перебільшеними. Щоправда Давид мав ревність до Господнього Дому – спочатку до Намету, а згодом до Храму, який прагнув збудувати, та який Господь не дозволив Йому звести. Давид мав справжню ревність до цього Дому.
Ми маємо ключ до пророцтва, виходячи з його застосування в Новому Завіті до нашого Господа. Коли Ісус зробив бич із коротких шнурків і повиганяв міняльників із Храму, Його учні згадали і, можливо, процитували уривок: “Ревність до дому Твойого з’їдає мене” (Ів. 2: 17). Господнім Домом у цьому випадку був Храм, і ревність нашого Господа в очищенні Храму від усілякої торгівлі дехто вважає дуже доречною, тоді коли інші сприймають її як крайність.
Та про ще глибше значення свідчить вислів, що Церква є Його Домом – Божим Домом. Апостоли, говорячи про Церкву, кажуть, що ми є Храмом Святого Духа (1 Кор. 6: 19). Ще сказано, що ми будуємось разом як живе каміння (1 Петр. 2: 4, 5). Тому бачимо, що істинним Божим Домом, до якого Ісус мав ревніть, був Дім Синів. Юдеї були Домом Слуг під проводом Мойсея, тоді як Христос був Сином над Своїм Домом – Домом Синів, “а дім Його ми, коли тільки відвагу й похвалу надії додержимо певними аж до кінця”, бо “вірний Той, Хто вас кличе” (Євр. 3: 5, 6; 1 Сол. 5: 24).

ДУХ ХРИСТА – ДУХ СЛУЖБИ

Маючи перед очима цей погляд на Дім, ми можемо бачити, яким чином ревність Ісуса до Божого Дому з’їдала Його – поглинала. Ми вживаємо вирази “з’їдала”, “поглинала” в тому ж значенні, у якому вживаємо вираз “іржа” щодо заліза. Ревність це щось пристрасне, палке, гаряче. Дивлячись таким чином на Учителя та Його Дім, яким Він був зацікавлений, бачимо, що Його ревність, Його енергійна діяльність для нього спонукала, вела до того, щоб класти Своє життя за тих, які стануть Божим Домом, Божими синами, Божим народом. Ця ревність до Господнього Дому, до Господнього народу – щоб допомагати йому – поглинала Його час та сили.
Протягом Євангельського віку Господь пропонує Церкві бути поглинутою так, як Він. Однак єдиними членами Божого Дому, тобто Божими синами, є зачаті Святим Духом, як про це виразно говорить апостол. Тож якщо ми маємо Дух Христа, то це буде дух служби. Це буде ревність, запал, активність, що спонукує нас служити в Церкві. Відповідно, це означатиме, що ми будемо поглинуті так, як був поглинутий Учитель, у службі Його Церкві, яка є Його Тілом (Мт. 20: 28; 1 Ів. 3: 16).

ПРИГОТУВАННЯ ДО БОЖЕСТВЕННОЇ ПРИРОДИ

На небесному рівні є Божі сини, яким ніколи не було дано можливості проявити таку ревність. Їм ніколи не було запропоновано приєднатися до перевиховання людства. Цей привілей був даний Логосу, Єдинородному. Він отримав можливість покласти Своє життя: “Але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної... Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я” (Фил. 2: 7-9).
Ревність нашого Господа не коштувала Йому Його небесного дому, Його небесного стану. Натомість Бог, навпаки, високо возвеличив Його – до вищого становища. Вираз “з’їдає Мене” стосувався Його земного життя, яке Він поклав за світ. Отець дав Йому ще вищу природу, ніж ту, яку Він мав попередньо – Божественну. І ця ревність, яка з’їдала Його, приготувала Його до високої нагороди Божественної природи.
Св. Петро каже, що Господь дав нам “цінні й превеликі обітниці, щоб ними [через їхню діяльність в нас] ми стали учасниками Божої природи” (2 Петр. 1: 4, Хом.). Апостол Павло говорить, що коли ми страждаємо з Христом, то будемо царювати з Ним; а коли ми мертві з Ним, то будемо жити з Ним (2 Тим. 2: 11, 12). Коли наша земна природа буде поглинута, ми здобудемо Божественну природу: “Всі перемінимось, раптом, як оком змигнути” (1 Кор. 15: 51, 52).
Отже, нагода показати повноту ревності в службі Богу не була дана напередодні Євангельського віку ані Адамові, ані комусь із людської сім’ї. Ця нагода також не дістанеться Божим синам у наступному віці. У той час жертвування прийде до завершення; більше не буде гріха, смутку, болю, зітхання, плачу або вмирання! (Іс. 35: 10; 51: 11; Об. 21: 4).

R5250 (1913 р.)