РІЗНІ КРОКИ ВИПРАВДАННЯ
Бог до певної міри мав справу з деким з людського роду навіть перед приходом Христа в світ. Він мав справу з Адамом, говорячи йому про покарання за гріх і обіцяючи, що насіння жінки повинно якогось дня стерти голову змія. Він мав справу також з Енохом, з Ноєм, з Авраамом, Ісаком, Яковом та іншими багато століть до народження Ісуса. Однак Бог не мав справи з цими людьми в такому особливому і своєрідному сенсі, в якому Він має справу з Євангельською церквою, котра є привілейована бути названою "дітьми Божими" (Івана 1: 12).
Святе Письмо стверджує, що Авраам повірив Богу, і його віра була порахована йому за праведність (1 М. 15: 6). Бог мусив мати справу з Авраамом перш ніж той повірив, інакше для Авраама не було б нічого, у що вірити. Очевидно, Бог мав якийсь зв’язок з ним, перш ніж віра і довір’я могли привести його до стану безмовного виправдання.
Авраам старався бути якомога більше досконалим у поведінці і робити те, що приємне Богу. Після того, як він виявив своє бажання бути слухняним, Бог сказав: "Якщо ти докажеш свою віру, полишивши свій рідний край і наважившись втратити своє теперішнє земне благополуччя і дім свого дитинства, Я укладу з тобою угоду". Авраам повірив Богу.
Як тільки була дана нагода, Авраам покинув Халдею і вирушив в подорож до Ханаану. Пізніше Бог дав йому деякі обітниці, при умові, що він піде в край Ханаан. Після того, як він ввійшов у Ханаан, Бог сказав: "Всю цю землю, яку бачиш, Я її дам навіки тобі та потомству твоєму" (1 М. 13: 15). Авраам був названий другом Бога (Якова 2: 23). Св. Павло говорить нам, що Бог провістив Євангелію Аврааму, говорячи: "Благословляться в тобі всі народи" (Галат 3: 8; 1 М. 12: 3).
ВІРА В БОГА – СУТЬ ПРАВЕДНОСТІ
Отож ми бачимо, що була певна діяльність з святими гідними перед приходом Христа – перш ніж настало яке-небудь справжнє виправдання до життя. Ніхто не міг бути так виправданим, доки не було дане життя як відповідна ціна за втрачене життя Адама. Тому обітниця Бога, наскільки це стосувалося їх, була лише надією. Вони розуміли, що якимось чином Він має намір щось зробити для їхнього звільнення, але не знали, як Бог, Котрий колись засудив їх на смерть, міг дати їм вічне життя. Однак вони мали віру в обітницю, і це Бог рахував за праведність, бо віра в Бога є суттю всієї праведності. Через цю віру вони були виправдані до спільності з Богом.
Коли Авраам, Ісак, Яків і всі пророки проявили свою віру в Бога, вони довели свою сердечну відданість, так що через багато років після їхньої смерті Він міг сказати: "Я Бог Авраама, Ісака і Якова". Вони вірили, що якогось дня вони будуть підняті з мертвих. Якщо б не було ніякого воскресіння, Бог не міг би сказати їм, як Він сказав: "Бог же не є мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть" (Луки 20: 37, 38). Це аргумент, який Ісус протиставив наукам саддукеїв, що не буде ніякого воскресіння мертвих. Але він не був даний як доказ, що патріархи на той час були в небі, бо Ісус чітко сказав нам, що на час, коли Він говорив, ніхто з людей не зійшов на небо (Івана 3: 13).
Тож бачимо, що Авраам мав деяку міру споріднення з Богом, але не раніше, ніж виявив свою віру. Бог, однак, діяв з ним перед цим проявом сердечної відданості, і ця діяльність полягала в наданні йому знання про те, як стати другом Бога.
В Своєму часі Бог покаже членам людського роду, що Він охочий прийняти їх на умовах, на яких Він буде їхнім Богом, а вони будуть Його народом, але вони мусять довести це своєю вірою, ходячи перед ним якомога краще. Це те найбільше, що Бог робить для кожного – просто дати йому знання про кроки, які він мусить зробити, щоб мати повне виправдання. Він говорить: "Дай Мені, сину Мій, своє серце" (Пр. 23: 26). По цьому принципу Бог говорив до Господа Ісуса Христа і продовжує говорити до всіх, хто хоче прийти до Отця через Нього.
ТИМЧАСОВЕ ВИПРАВДАННЯ НЕ Є ПОСВЯЧЕННЯМ
Очевидно, тепер речі дещо відрізняються від тих, що були в часи Авраама. Авраам не став сином Бога, тому що він жив перед відкриттям дороги до життя, і те, що Бог рахував вірою, яка виправдовує, не могло принести йому відкуплення. Наш Господь ще не відрив цієї живої дороги. Незважаючи на факт, що відкуплення ще не було, Авраам мав Божу обітницю, що у належному часі він і його насіння повинно благословити світ.
Послання, що лунає тепер, полягає в тому, що Бог охочий знову прийняти тих, котрі колись були Його синами, але котрі втратили своє синівство через непослух Адама. Тому істинне знання про Божий план є пропозицією спасіння для кожного, хто може чути про цей план. Бог, по суті, говорить: "Якщо ти бажаєш стати Моїм сином, то ось дорога: "Дай Мені, сину Мій, своє серце". Після того, як ти вчиниш повне посвячення, Я відкрию тобі глибокі речі Мого Слова".
Ми повинні зробити чітку різницю між тим, що Бог зробив, і тим, що Він має намір зробити. Бог вважав Авраама і всіх вірних минулих часів класом слуг (Євр. 3: 5). Але з вірними Євангельського віку є інакше. Св. Іван говорить нам, що "всім, що Його прийняли, їм владу дав дітьми Божими стати" (Івана 1: 12). Лише від П’ятидесятниці була дана нагода стати синами. Тому до того часу ніхто не міг стати "спадкоємцем Божим і співспадкоємцем Христовим" – спадкоємцем обітниці Авраама (Рим. 8: 17).
Тим, хто прийшов до Христа від дня П’ятидесятниці, дане запевнення, що вони будуть вчинені співспадкоємцями з Господом, якщо вони залишаться вірними до кінця, що якщо вони страждають з Ним, то будуть також прославлені разом з Ним (Рим. 8: 17). Повне споріднення з Богом мають лише посвячені, котрі отримали повне виправдання до життя, якого не має ніхто інший в світі.
Так як Бог діяв у минулому з тими, хто діяв з Ним, і як Він підбадьорював їх і керував ними Своїм голосом, так тепер Він дає тим, хто діє з Ним, особливі вказівки щодо Своєї волі через Сина і через віру в кров нашого Господа Ісуса. Кожен, хто таким чином рушає в путь тепер, починає приходити до стану виправдання, і кожний крок поступу, який він робить, приводить його ближче до посвячення.
ВІД ЗНАННЯ ДО ТИМЧАСОВОГО ВИПРАВДАННЯ
Першим кроком, який веде до виправдання, є отримання невеликого знання, бо жодна людина не може бути виправдана в незнанні. Це знання веде до деякого кроку віри. З кожним успіхом в вірі, заснованим на цьому знанні, приходить більша нагода для зростання в знанні і вірі. Таким чином ми вчимося ходити краще вірою, ніж видінням.
Однак кожен з цих кроків веде до повного і досконалого виправдання. Спочатку ми приходимо до віри в Бога, вірячи, що є великий Творець, що ми є Його створіннями, і що Він має милостиві наміри щодо нас. Пізніше інший крок веде нас до розуміння, що Бог вчинив приготування, щоб прийняти нас назад до спільності з Собою через Господа Ісуса Христа і Його працю милості. Ми бачимо, що "Христос був умер ради наших гріхів за Писанням" (1 Кор. 15: 3). Це крок більшого знання і веде він до іншого кроку послуху. Таким чином ми притягуємося ближче до Бога. Як говорить св. Яків: "Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас" (Яків 4: 8). Кожен крок робить нас здатними бачити, що ми підходимо ближче до благословення.
Після того як ми побачили, що Господь Ісус приготував дорогу для прощення гріха, ми довідуємось, що є деякі умови, на яких наші гріхи будуть прощені. Це інший крок знання. Тоді ми приходимо до пункту, де Господь говорить нам через Своє Слово і слова апостолів, що це прощення базується на вірі в Нього і на повному прийнятті Його завершеної праці, що єдиний шлях, яким ми можемо стати учасниками в цій праці, є через посвячення себе і всього, що ми маємо, Отцю, і що ми беремо наш хрест і йдемо за Ісусом. Ми довідуємось також, що, не зробивши цього кроку, ми не можемо осягнути повного виправдання.
ОЗНАЧЕННЯ ТИМЧАСОВОГО ВИПРАВДАННЯ
Коли хтось притягнений до Отця через Його Слово і Його провидіння і прийняв кров Ісуса Христа як єдиний засіб для свого спасіння, він приходить до місця, де мусить вирішити, чи він представить себе Богу, чи чекатиме Тисячолітніх благословень реституції. Що він зробить, невідомо. Він є тимчасово (тобто на якийсь час) виправданий з певною метою – щоб подумати, який крок він зробить. Він все ще є на рівні людини – природної людини.
Отже, тимчасове виправдання є з метою дати певне становище перед Богом, з якого віруючий в викупну жертву нашого Господа як свою єдину надію на спасіння міг би переконатися, чи він має того духа жертви, який вестиме його до повного посвячення. Цей віруючий має свободу вибору, яку дорогу він обере. Він може принести себе в посвяченні або може вирішити не робити цього. Але вирішивши чекати на реституцію, він тим самим доводить, що він не оцінив Божої пропозиції.
Метою проповідування Євангелії протягом цього Євангельського віку – і ніколи більше – є дати нагоду кожному, хто почує, осягнути привілей духовної природи. Кожен, хто чує поклик і нехтує скористатися ним, очевидно, приймає Божу благодать намарно. Він втратить все, з чого міг би мати користь, якщо б прийняв пропозицію. Якщо за виконання якоїсь частини праці є обіцяна нагорода, то той, хто не здатний виконати цю працю, втрачає нагороду, честь, гроші або будь-що обіцяне за цю працю.
Бог не має на меті накладати покарання на тих, хто вирішує не приносити в жертву свою людську природу. Але цей клас не може осягнути нагороди, запропонованої тим, хто робить це. Лише ті, котрі використовують свою нагоду бути мертвими з Христом, житимуть з Ним – стануть учасниками славних речей, які належать Йому. Ті, хто робить цей крок, становлять церкву в теперішньому часі.
Однак ми вважаємо, що інші матимуть нагоди в майбутньому, в Тисячолітньому віці. Ми сподіваємось, що під сприятливими умовами того часу вони поступатимуть краще, ніж в цьому віці. Однак ми думаємо, що особи, котрі прийшли до знання Божої благодаті і мали деяку міру світла щодо неї, але відкинули її, будуть в гіршому становищі, ніж ті, хто ніколи не чув про неї.
Незважаючи на це, ми не бажаємо знеохочувати когось, хто виявляє віру в реституцію, в майбутнє життя, в добрі діла. Ми не знеохочуємо нікого, хто сподівається на земне життя, благословення реституції. Ми віримо, що є дуже багато людей, які живуть шляхетним життям, проте не мають ні віри, ні світла стосовно високого поклику. Вони не будуть з цієї причини вічно страждати, хіба що в тому сенсі, що втратять нагоду осягнути благословення царства.
ОЖИВЛЯЮЧЕ ВИПРАВДАННЯ
Господь говорить, що людина повинна зробити крок посвячення лише після підрахунку коштів (Луки 14: 27-33). Після того як хтось вирішує зробити цей крок, він представляє себе Господу. Якщо його посвячення є прийняте, Господь приписує достатньо Своєї заслуги, щоб вчинити жертву досконалою, тому що ніщо недосконале не може бути представлене Єгові. Саме в мить прийняття його як досконалого через приписану заслугу Христа він є порахований живим в повному сенсі слова; він отримав дійсне виправдання в юридичному сенсі слова. Сказано, що його виправдання повинно бути оживляючим. Іншими словами, як тільки наш Господь Ісус стає його заступником, Бог примирюється з цим грішником і поводиться з ним, як з особою справді досконалою. Повне виправдання означає вчинення повністю праведним в очах Єгови.
Давайте впевнимось, що ми ясно розуміємо цей важливий пункт. Вище згадано, що виправдання буде оживляючим, коли через приписання заслуги Христа особа, котра вчинила повне посвячення, вірою отримує свою частку в викупній праці Христа. Ті, хто отримав оживляюче виправдання, не можуть мати жодної частки в реституції. Оскільки той, хто оживлений, є вчинений живим, то виправдання, яке оживлює, назване виправданням до життя, бо від того, чи втримає особа це виправдання після приписання Господньої заслуги, залежить її майбутнє існування. Виправдання Авраама, навпаки, було не до життя, а лише до спільності з Богом. Христос не помер за днів Авраама, а тому заслуга не могла бути комусь приписана.
За допомогою різних кроків, через які Бог вів нас до Себе, ми доходимо до повноти і завершеності виправдання. Це виправдання є оживляючим через Ісуса, Котрий приписує нам достатньо Своєї заслуги, щоб покрити нашу недостатність. В якийсь момент Бог приймає цю жертву, яка вже була представлена Йому через Заступника. Це прийняття показане через зачаття святим Духом.
Той, хто таким чином покритий приписаною заслугою Христа і зачатий святим Духом, є відтоді новим створінням (2 Кор. 5: 17). Якщо він залишається вірним своєму обіту посвячення, він в кінцевому рахунку буде представлений Отцеві як член класу нареченої. Ті, хто не дотримається свого обіту, будуть переведені через суворі випробування, велике горе, яке в кінці кінців приготує їх до меншого місця, ніж вони хотіли б мати, якщо б зберегли свої шати незаплямленими.
Протягом цього Євангельського віку лише тим, котрі представили свої тіла як живі жертви, є даний святий Дух. Ця сила діє в їхньому житті для їхнього розвитку як нових створінь, щоб привести їх до гармонії з Богом і приготувати їх до членства в Тілі Христа.
ОСВЯЧЕННЯ – ЦЕ ПОСТУПОВИЙ ПРОЦЕС
В ранніх періодах церкви були "дари Духа", необхідні для інавгурації церкви. Однак ці дари Духа припинилися як тільки церква була встановлена і Новий Заповіт був укомплектований. Ми більше не маємо дарів оздоровлення, говоріння мовами і т.д., але ми маємо щось важливіше, ніж дари. Вони були для церкви на ранній стадії розвитку. Замість них сьогодні ми маємо плоди святого Духа, які розвиваються і поступово дозрівають як наслідок праці.
В деяких осіб період дозрівання плоду відповідної величини і смаку є довшим, ніж в інших. Втім, як певним є, що ми отримуємо святого Духа в добре і чесне серце і піддаємося очищанню Великого Виноградаря, так певним є, що ми принесемо великий, соковитий плід у належному часі. Апостол говорить, що плоди Духа є явні, це означає, що їх видно в нашому житті. Ними є покора, самоконтроль, віра, добрість, милосердя, довготерпіння, братерська доброзичливість і любов.
На початку нашого існування як нових створінь плоди святого Духа проростають всередині нас, але вони мусять рости до зрілості. Ми мусимо принести плід. Господь говорить: "Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила" (Івана 15: 2). При очищанні і випробуванні вірності та слухняності є більше чи менше болю, проте кожний прояв слухняності допомагає приготувати нас до членства в класі нареченої.
Праця дійсного виправдання, дійсного освячення і зростання в ласці є поступовою. Повнота буде досягнута лише в першому воскресінні, бо "тіло й кров посісти Божого Царства не можуть" (1 Кор. 15: 50). Ті, котрі становитимуть перше воскресіння, є блаженні – святі, котрі розвинули плоди і милості Духа. Як говорить нам св. Петро: "Докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті – пізнання, а в пізнанні – стримання, а в стриманні – терпеливість, а в терпеливості – благочестя, а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов. Бо коли це в вас є та примножується, то воно зробить вас нелінивими, ані безплідними для пізнання Господа нашого Ісуса Христа" (2 Петра 1: 5-8).