ПЕРЕСТОРОГА СВ. ПЕТРА ДЛЯ СТАРШИХ

«Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив» (1 Петра 5: 6).
Прийнявши Божественну благодать та знання Божественного наміру, Господній народ має певні амбіції – властиві та правильні, які треба як слід вжити, врегулювати та які треба спрямовувати. Ніхто не повинен бути без амбіцій, гідних похвали. Ми не можемо собі уявити Бога без амбіцій. Ті, котрі мають мало амбіцій, або не мають жодних, живуть ілюзорним життям, зробивши дуже мало для себе чи інших, і, як правило, зазнають невдачі у всьому, за що беруться.
Проте існують шляхетні та ганебні амбіції. Деякі люди мають амбіції стати великими, шанованими; інші мають амбіції керувати; ще інші – здобути багатство, громадське становище або титули і почесті в людей. Все це самолюбні амбіції, однак вони становлять рушійну силу, яка рухає світ сьогодення – в громадських, політичних, бізнес і навіть релігійних колах. Це погані амбіції. І навіть якщо не всі вони виллються в зло, всі вони самолюбні і ведуть до зла. Багато-хто є зваблений самолюбними амбіціями робити речі, які їхнє сумління не схвалює.
Християнин поставив перед собою найшляхетніше зі всіх прагнень. Бог кличе зі світу народ для Свого Імені. Для таких Він висуває найвеличніші прагнення. Вони запрошені статися співспадкоємцями з Ісусом Христом нашим Господом. Це – амбіція, яка надихає їх розвивати найвищі якості розуму та характеру, щоб приготуватися бути в одній громаді, товаристві та спільності з Небесним Отцем і Господом. Маймо цю величну амбіцію завжди перед собою як стимул до найбільш наполегливого намагання слухатися Слова Господа.
Хто обирає цей шлях, той дуже до вподоби Отцю. Йому треба виконати велику працю, і Він шукає людей для її виконання. Ісус Христос є на чолі цієї великої праці, і Його Царство має керувати світом і благословити його, щоб в грядущих віках Бог міг показати надзвичайне багатство Своєї благодаті в Своїй доброті до нас (Еф. 2: 7). Хто оцінює це високе покликання, той прагне бути там, куди Бог запросив його. Хто не дбає про те, що Бог запропонував, або хто не бажає підкоритися умовам, не повинен починати бігти за нагородою.
Ті, котрі мають небесні прагнення, не повинні забувати, що вони мають цей скарб нової природи в земних посудинах. Для цього класу є похвальним прагнення служити один одному і будуватися взаємно в найсвятішій вірі. Наречена має себе приготувати (Об. 19: 7). Тож вони повинні приготувати себе і допомогти іншим з дорогої Божої сім’ї.

НЕБЕЗПЕКА, ЯКА КРИЄТЬСЯ В СТАРШИНСТВІ

Прагнути становища єпископа, пастиря, це – хороша амбіція (1 Тим. 3: 1). Якщо хтось належним чином береться за те, щоб пасти стадо, він не матиме часу для інших занять. Кого покликано до становища старшинства серед Господнього народу, той повинен вважати це за честь і привілей від Господа. Потрібно дуже вважати, щоб прагнути цього не заради брудного зиску, а зі щирого серця (1 Петр. 5: 1-4). Але, прагнучи цього становища, нехай кожен пам’ятає, що існує небезпека розвитку пихи та бажання захопити владу.
Ті, котрі мають високий привілей служити в якості Братів Старших, повинні стежити за собою, щоб вони не панували над Господнім спадком. Їм слід пам’ятати, що вони не є Головним Пастирем, а лише пастирями-помічниками. Якби хтось мав запанувати над стадом, він приніс би кривду не тільки собі, але й Церкві, бо, роблячи так, він розвивав би духа пихи.
Св. Петро говорить нам, що «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (1 Петр. 5: 5). Тому, якщо хтось в Господній службі є покірним, то його шлях не лише йде на користь зібранню, але є єдиним шляхом, яким хтось може здобути становище в Царстві. Старшинство є почесним становищем, яке не тільки містить в собі пов’язані з цим великі привілеї, але й несе велику спокусу та велику небезпеку. Св. Яків каже: «Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо» (Як. 3: 1).
Апостол закликає тих, які є старшими, робити те, що слід робити. «Тож покоріться під міцну Божу руку». Все діється могутньою силою Бога, якою Він дозволяє всім речам співпрацювати для добра. Ми не можемо стати на перешкоді Божественній волі. Ми можемо лише дозволити гордості або марнославству шкодити нашому поступу, але не можемо завдати шкоди Божому Плану.
Ми всі прагнемо обрати найкращий шлях служити іншим і при цьому здобути велику нагороду. Св. Петро показує нам цей шлях: «Покоріться». Як виразився поет:
«Боюсь торкатися того,
Що так багато значить...».
Цей дух зробить нас дуже обачливими, щоб не розвинути в собі гордості, пихатості або бажання панувати над іншими. Отже, впокорюймось і пам’ятаймо, що Бог особливо благословитиме тих, хто більш скромний, більше довіряє Господу, і у властивому часі підвищить їх – в Другому Приході нашого Господа.
Щоправда, інколи тих з Господнього народу, в кого покірний розум, менш поважають в Церкві, аніж декого, в кого недостає такої важливої якості характеру. Серед людства є загальна тенденція поводитися пихато. Люди радше готові мати того, хто їздитиме їм по голові, аніж лагідного та стриманого. Тому ми навряд чи сподобаємось їм. Але шукаймо те найкраще, що вони хотіли б бачити в нас. Пам’ятаймо, що ми маємо служити Господу Його способом, і наша головна відповідальність перед Господом є за нас самих. Ми повинні впокоритися під могутню руку Бога, щоб Він міг підняти нас у властивому часі.

ГОРДІСТЬ ВІД ЗНАННЯ ПРАВДИ Є ШКІДЛИВОЮ

Всі ці речі показують нам, що властивим станом для нас є стан покори. Почуттям нашого серця повинна бути не гордість, але покора, приниження, вірність.
Самолюбство породжує пиху. Самолюбний дух жадібно забирає собі все, що йому здається добрим та вартісним – багатство, вченість, почесті, славу та признання людей. Здобута міра цих скарбів веде самолюбну душу до почуття самовдоволення, незалежності та байдужості до добробуту інших. Цей дух, переростаючи поступово, проте швидко, в зарозумілість та пиху, що відстоює власні інтереси, продовжуватиме дозрівати з кожним спалахом сонячного світла земного достатку. Якщо самолюбство далі буде дозрівати, воно побільшиться до ганебних розмірів і радітиме самозвеличенням, хизуючись уявною значимістю та величчю почестей і звеличення.
Наскільки легшим та мудрішим є шлях покори! Покірний дух не шукає свого, не надимається, не намагається спекулювати надуманими цінностями, не думає про себе більш високо, ніж слід думати, але думає помірковано, уникаючи переоцінювати або недооцінювати власні здобутки та досягнення. Покора прагне завжди вести справи на твердій основі, хоча і законно домагається справжнього оцінення і справжнього торжества Божественної похвали та милості.
Багато-хто схильний хвастатися Правдою, мов би ми дали початок цій Правді. Як це безглуздо! Ми не створили жодної правди. Ми лише позбулися деяких хибних поглядів, які досі засліплювали наші очі. Правда є Божою. Він дозволив нам заглянути з темряви неуцтва та забобонів до Правди Свого Плану. Коли б людина, яка побачила гарну картину, хвалилася мов би вона намалювала її, ми б сказали: «Чоловіче, ти ж не намалював цю картину. Ти лише дивишся на неї. Якщо говорити про неї, тобі немає чим хвалитись».
Ми не створили жодної частини Божого Плану Віків. Коли б ми намагалися це зробити, ми б зазнали невдачі. Отже, напрямок наших думок має бути такий: «Ходи, я тобі покажу, що Бог влаштував, що Він зобразив». Ось так ми прославимо Бога і станемо допомогою іншим; бо до якої міри ми проявляємо пиху або сором’язливість в стосунку до Правди, до такої міри ми шкодимо собі та іншим. Світ скаже: «Ми маємо таких самих здібних докторів теології в своїх віровизнаннях як ви – так само мудрих, щоб вчити нас Правди».
Отже, правильною річчю було б від самого початку дати зрозуміти, що ми маємо правильного духа – покірного, слухняного духа Учителя. Бог дає нам побачити в Його Слові речі, для яких у Нього є властивий час, щоб увімкнути світло. Сама картина існувала весь час, але хмари та темрява робили її невиразною, і ми не могли побачити її красу. Зараз світло ввімкнено і, як висказався поет:
«Дивні речі Біблія являє».
Замість самовпевненості мудрість радить не довіряти собі, пам’ятаючи власні слабкості та вади, і мати більшу пошану до Бога та довіру до Нього, яка, більш ніж щось інше, зміцнить нас і дасть можливість відступитися від зла нашого стану гріхопадіння.
Безперечно, нелегко йти стежкою покори, постійно стримуючи людські прагнення і утримуючи жертву на вівтарі, доки вона не буде повністю спожита. Але, власне, суть у тому, що ми повинні виконувати наше власне спасіння до Божественної природи зі страхом та трепетом, щоб не втратити право на нагороду, обіцяну вірним переможцям, які пильно йдуть слідами нашого блаженного Попередника, Котрий був покірного та скромного серця (Фил. 2: 8, 12).
Якщо ми є покірними та відданими, Господь робить нас Своїми вибраними посудинами, щоб нести Своє ім’я іншим. Отож звільнившись від власного «я» і наповнившись Його Духом та Його Правдою, ми можемо йти далі, міцні в Господі Сил Небесних та в Його потужній Силі виконувати геройську службу як воїни Хреста.
R5185 (1913 р.)