РІЗНИЦЯ МІЖ ДОТРИМАННЯМ ТА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНУ

Питання: “Чи дотримання Угоди Закону вимагало смерті Христа?” – є особливим та дуже глибоким. З одного боку можна було б стверджувати, що смерть Христа була жертовною, що жоден закон не був би справедливим, якщо б вимагав смерті невинної особи, що оскільки Божий Закон є справедливим, він не вимагав смерті невинної людини, а тому не було необхідним для Ісуса вмирати, щоб виконати Закон. Але це є лише одна сторона питання.

Інша сторона аргументу полягає в тому, що наш Господь Ісус, Котрий любив Свого Бога всім Своїм серцем, душею, розумом та силою, і Котрий посвятив Своє життя для того, щоб виконувати волю Отця, мусив виконувати ту волю та уникати всього, що суперечило їй, щоб жити відповідно до Свого посвячення. Тому як тільки Він дізнався, що Божа воля полягає в тому, щоб за Адама та людський рід була заплачена ціна відкуплення досконалого людського життя, Він представив Себе в посвяченні та вірно виконував все, що це посвячення означало, тому що Він любив Бога всім Своїм серцем, душею, розумом та силою.

Також було б логічним припустити, що якщо наш Господь знав, що сотні мільйонів тих, для кого Він став “ближнім”, зробившись людиною, є у великій біді і можуть бути врятовані лише жертвою з Його боку, то Він, якщо любив Свого ближнього, як Самого Себе, бажав зробити щось для їхнього визволення. Це бажання могло спонукати Його вчинити цю жертву.

Якщо до цього ми додамо думку, що Бог не мав дозволити загинути нашому Господу, а повернути Його до життя та слави, і що Ісус пам’ятав обітницю, що не буде залишений у смерті, ми відразу розуміємо, що Він бажав померти за Свого несправедливого ближнього, бо любив Свого ближнього, як Самого Себе.

Цих два погляди, такі прямо протилежні, співпадають, однак, в тому, що наш Господь мав волю бажати того, що Він робитиме. Отець дав Йому можливість і поставив перед Ним велику нагороду; Отець не заманював нашого Господа у справу, з якої Він вже не міг би відступити. Коли ми починаємо бачити цей предмет з такої точки зору, ми усвідомлюємо розумність всього влаштування.

У Своєму посвяченні при хрищенні наш Господь сказав: “Ось, іду чинити волю Твою, Мій Боже” (Євр. 10: 7), Я не уникатиму жодної Твоєї вимоги. Такий послух був би всім тим, що міг би вимагати від когось Закон. З іншого боку, Справедливість не вимагала би жертви, бо Справедливість не могла її вимагати. Готовність чинити все, що вимагала Справедливість, становила Його дотримання Закону. Цей аспект є настільки тонким, що майже неможливо пояснити це словами. Однак нам відомо, що Отець виставив перед Ісусом велику нагороду, і що задля радості, виставленої перед Ним, Він перетерпів хрест і не звертав уваги на сором (Євр. 12: 1, 2).

Божа воля, виражена в образах

Існує різниця між виконанням Закону та дотриманням Закону. Євреї не зробили ні того, ні іншого. Вони частково дотримувалися Закону і намагалися робити ще більше, ніж були здатні. Але вони не могли виконати Закону, бо він є таким великим, що людині не під силу виконати всі його вимоги.

Закон складається з двох різних частин. Однією є правила моральності – обов’язок всіх по відношенню до Бога та ближніх. В цьому значенні Закон захищає справедливість – те, що праведне. Євреї намагалися поступати правильно і таким чином дотримуватись Закону, але вони були нездатні зробити це через успадковані слабкості.

Однак наш Господь Ісус дотримав Закону в цьому значенні. Зробивши це, Він заслужив право на вічне життя на людському рівні. Це світ робитиме у наступному Віці. Він буде в стані дотримувати Закону і отримає вічне життя, нагороду послуху Закону. Але Ісус зробив більше, ніж дотримання Закон Справедливості. Він ще виконав ту частину Закону, яка стосувалася Його, і Він далі виконує Закон.

Інша частина Закону складається з церемоніальних рис, що становлять образи та тіні, згадані Св. Павлом (Євр. 10: 1). Ці пророчі риси Закону представляють Божественну волю стосовно засобів, якими буде відновлене людство зі стану деградації, гріха та смерті до Божественної милості. Це пророче виконання Закону полягало у сповненні у позаобразі однієї важливої риси – Пасхи. Забиття ягняти, кроплення крові та споживання тіла було пророчим – образним.

Ісус виконав Свою частину образу, коли був відданий смерті. Лише завдяки Його цілковитій жертві власної волі для Божественної волі Він був здатний виконати пророцтва, бо вони не були заповідями для основного людства. В них були запропоновані речі, що не були примусовими, але Бог бажав їх виконання у свій час через когось; і через них мало бути досягнуте Відкуплення людського роду та Реституція всього втраченого Адамом.

У принесенні жертв Дня Примирення кров вносили у Святая Святих і вона образно чинила спокутування за гріх. Ісус виконав частину цієї праці. З того часу Він піднявся на Висоту і вчинив спокутування за нас, клас Церкви, завдяки котрому ми можемо іти Його слідами через посвячення (Євр. 9: 24). Протягом всього Євангельського Віку Він приймає цей клас і в кінцевому результаті довершить його жертву. Це було представлено забиттям Господнього козла.

Ми бачимо, що Ісус виконує Закон протягом цих вісімнадцяти століть, як і протягом Його місії. Ця праця не буде закінчена до тих пір, поки не закінчиться цей Вік. Ісус сказав, що Він не прийшов знищити, але виконати речі Закону (Мт. 5: 17), і Він продовжуватиме виконання образів закону протягом тисячі років, доки все не виконається в кінці Тисячолітнього Віку. Деякі з цих речей належать до майбутнього: наприклад, кроплення кров’ю позаобразного Господнього козла, відсилання позаобразного козла відпущення та з’явлення позаобразного Первосвященика, щоб благословляти народ. Буде потрібна ціла тисяча років Христового царювання, щоб повернути все, що втрачене через непослух Адама і що має бути повернуте людству через заслугу Христа.

Та риса Закону виконана смертю Христа

Моральний Закон – Десять Заповідей – та Заповіт, частиною котрого він є, обіцяв життя для тих, що дотримуватимуть його вимоги. Ісус міг мати таке вічне життя, роблячи все, що вимагав Закон, бо Закон вимагає лише справедливості. Він міг слухатися кожної заповіді Закону, не жертвуючи Своїх прав. Але пророчі риси Закону не були б виконані, якщо б хтось не пожертвував своїм життям, а той, хто вчинив би це, мусів бути еквівалентом того, хто згрішив. Оскільки той, хто згрішив, був досконалим, образом Бога, то той, хто мав бути відповідною ціною, щоб виконати Закон і принести всі ті благословення для світу, про які пророкує Закон, мусив бути тим, котрий міг повністю виконати Закон. Тільки така особа могла повноправно скласти жертву і таким чином виконати пророчі риси Закону.

Ця вимога була повністю задоволена Ісусом, Котрий був “святий, незлобливий, невинний та відділений від грішників” – все, що могла вимагати Справедливість. Він охоче дотримував Закон і робив навіть більше. Він мав намір робити все, записане в Книзі, бо сказав: “Ось іду... щоб волю чинити Твою, Боже” (Пс. 40: 8) – все, що було написане. Його посвячення вийшло за межі морального Закону і обійняло все, що Бог пророчо написав. Все це Він виконав. В результаті Він є Спасителем, Котрий “може завжди спасати” всіх, що приходять до Отця через Нього (Євр. 7: 25).

Ми не можемо думати, що хтось образив би Бога, якщо виконав би вимоги Закону, але не пішов би далі. Оскільки Бог сказав: “Якщо хтось дотримає весь цей Закон, Я виконаю належне Мені і дам йому вічне життя”, – то Справедливість не могла вимагати більшого. Якщо б такий чоловік не пішов далі до жертви, то Справедливість не могла би бути порушена, бо вона не могла би вимагати, щоб він так вчинив.

Фактично, Отець не вимагає, щоб праведні цього Віку жертвували, як і не вимагатиме від світу робити це на шляху до рівня людської досконалості. Але якщо Бог дарує комусь з людського роду можливість пожертвувати своїм життям у виконанні Божественної волі, це повинно вважатися привілеєм. Однак Отець не прирече на смерть того, хто не зможе цього зробити. Та кожний, хто любить Господа, повинен думати: “В мене з’явилася нагода показати свою довіру, свою вірність Богу”. В цьому відношенні приклад Ісуса залишатиметься всю вічність для ангелів та для людей, щоб якщо колись Бог навіть натякне на те, якою є Його воля, вони поспішили виконувати ту волю і не вагалися з ніяких приводів.

У цій справі є також урок любові. Ми не повинні задовольнятися словами: “Я не казав неправди, я не крав, я робив для свого ближнього так, як хотів би, щоб робили для мене”. Ми не повинні зупинятися на цьому, як на достатньому. Ніхто не отримає життя на жодному рівні, якщо він зробить лиш це. Ми маємо привілей передбачати Божу волю через слідкування за образами Закону та словами нашого Господа і Голови. Ми повинні вважати все тратою та сміттям у порівнянні з цією можливістю, яку ми маємо. Ніщо інше не може вважатися таким великим привілеєм, як привілей слідування слідами Ісуса.