ВЕЛИКА МІСІЯ СВ. ПАВЛА

“Бо Христос... послав мене... звіщати Євангелію” (1 Коринтян 1: 17).

Ученість завжди була у великій повазі, і ті, які нею володіють, зазвичай оцінюють цей факт, як і ті, які не володіють. Отож з боку учених і тих, які здаються ними, існує тенденція робити чи казати щось, чи навіть обговорювати теми, які дозволяють їм вирізнятися серед інших.
Св. Павло мав добру освіту. У нього були всі переваги і, відповідно, більша спокуса показувати своє знання. У Посланні до Коринтян він звертався до людей, обізнаних з грецькою філософією, які знали, що світ поважає цю філософію настільки, що особа, яка б показала свою необізнаність з нею, вважалася б неуком.
Апостол розумів, що його велика місія полягає не в тому, щоб показати себе, а в тому, щоб проповідувати Євангеліє – “благовістити... радість велику, що станеться людям усім” (Лк. 2: 10). Як посол Христа, він отримав привілей стати учасником Його страждань у теперішньому віці і майбутньої слави в Христовому Царстві. Він добре бачив, що його повноваження перевищували все інше і розумів, що, з Божественного погляду, ціла решта філософій є безглуздям. Апостол прийшов до мудрого висновку, що не полишить своєї місії заради розмов про ці людські теорії, ані не сперечатиметься з тими, хто їх прийняв.
А так як благословення від почутого Євангелія мали отримати ті, кого Господь хотів зібрати, св. Павло постановив не проповідувати нічого, окрім Христа. Він не єднав учення Христа з ученнями Платона, хоча знав, що, згадавши Платона, а тоді розповівши про Христа як про великого філософа, він привернув би до себе увагу греків, які казали б: “Ось ще один, хто вчить про безсмертя та інші подібні науки”, – а тоді слухали би проповідь св. Павла.
Св. Павло добре розумів, що вчення Христа зовсім протилежне теорії Платона, яка твердить, що людині притаманне безсмертя, і що коли здається, ніби вона померла, вона насправді тільки починає жити. Людина не має нічого, чим могла би похвалитися перед Богом або що могло би дати їй вічне життя. Але якщо вона може прийти до згоди з Богом, вона матиме благословення вічного життя і щастя. Апостол знав, що жодна грішна людина не може здобути таку річ для себе, тому Бог подбав про всіх через викупну ціну, дану на Голгофі, а також через відновлення всього Відкупителем (Дії 3: 19-21).
Яким мудрим був св. Павло! Як шкода, що рання Церква не почерпнула для себе користі з його шляху! Через багато років, коли апостоли поснули, мішанина філософії Платона і Євангелія Христа наробила лиха християнській вірі й збудувала велику анти-християнську систему, по-біблійному звану “Вавилоном”. Св. Павло поводився мудро, коли не обговорював тем, яких зазвичай навчали грецькі філософи, а віддавав увесь свій час представленню філософії Плану Віків. Він проповідував Христа, Який “спасти може до кінця” (Кул.) усіх, хто приходить до Отця через Нього (Євр. 7: 25), хто має вуха, здатні оцінювати, і спроможний у Його Царстві принести всьому людству знання про Божу доброту, відкриваючи глухі вуха людей на прийняття Правди. Він показав, що вся діяльність гріха та нищення з причини смерті, яка відбувалася серед людської сім’ї, остаточно припиниться.

СЛАБКИЙ ПУНКТ СУЧАСНОГО ПРОПОВІДУВАННЯ

Багато слухачів св. Павла були би раді дізнатися про Христа як великого юдейського Учителя і визнати, що Його філософія добра. Вони охоче слухали би, що Христос одного дня зацарює і підніме людство. Та на шляху була велика перешкода. Той, Кого проповідували, не мав доброї репутації. Як твердив Його народ, Його розп’яли як злочинця.
Хтось слабший від св. Павла міг би приховати факт розп’яття Христа. Він міг би сказати, що юдеї не оцінили зробленого Христом, не оцінили того, що Христос був Сином Бога, могутнім Логосом, а тоді міг би якось обминути смерть Христа на хресті. Відповідно, погани вважати б нашого Господа великим Учителем і ніколи б не дізналися про те, як Він помер, доки хтось із юдеїв не розповів би їм, що їхній великий учитель був настільки небезпечним злочинцем, що не заслуговував на життя. І коли б вони запитали св. Павла чи це правда, він би пояснив, що таким був факт, але більшість юдейського народу не погодилася з цим вчинком своїх правителів і не мала до цього ніякого відношення.
Обминути правду – ось що стараються зробити сьогодні зі всіх кафедр християнства. Якщо про смерть нашого Господа все таки згадують, то тільки у формі виправдання. Однак св. Павло проповідував, що смерть Христа була обов’язковою для відкуплення людського роду, і, відповідно до вимог Угоди Закону, Він повинен був померти на хресті, щоб відкупити Ізраїль від прокляття Закону (Гал. 3: 13).
Ось так апостол не соромився звіщати усю Божу раду в найбільш рішучій формі (Дії 20: 27). Розп’яття було єдиним шляхом, щоб смерть нашого Господа мала повну вартість і досягла задуманої цілі. Коли б Він не помер, “Праведний за неправедних”, то не міг би бути Відкупителем всього світу. Це Послання було таким могутнім і настільки відрізнялося від усього іншого у світі, що апостол прийшов до висновку, що в нього немає часу дискутувати на іншу тему.
Можливо, були випадки, коли св. Павло міг говорити про щось інше. Він міг мати нагоду сказати, що взагалі не вірить у філософію Платона, проте він не збирався показувати, що знає щось про світські філософії. Так само з нами. Ми повинні говорити про Правду, а не про неправду. Якщо в нас буде можливість згадати про неправду, то це повинно бути тільки поглядом збоку, щоб висвітлити Правду.
Існує багато тем, в яких є доля істини, – геологія, астрономія і т. п., але проповідувати їх означало б нехтувати не тільки представленням великого головного Послання, що людина грішна і може поєднатися з Богом тільки через смерть Христа, але й можливістю показати, чим є учнівство, якою має бути нагорода за нього і результат прославлення Церкви з Христом. Це Послання Євангелія сьогодні не проповідується. Навпаки, в імені Христа говориться багато нісенітниць, до того ж в церквах, посвячених для служіння Господу. Ми не повинні імітувати цей шлях і прагнути популярності під час проповідування. Ми повинні йти слідами Ісуса та Його учнів.
Спостереження навчило нас, що посвячені особи, які дозволили іншим темам, окрім “цього Євангелія”, поглинути їхній час та увагу, знаходяться у великій небезпеці піти на манівці. Ми радимо їм бути дуже ревними в заощадливому використанні часу та таланту для служіння Євангелію. Полишмо всі інші теми, якими б цікавими вони не були, іншим. У майбутньому, коли ми матимемо все знання, ми зможемо порозмовляти і про них. Якщо хтось із причини, якої можна уникнути, відвертається від служіння правдивому та єдиному Євангелію, він швидко звертає зі шляху або натрапляє на великі перешкоди у своєму бігу “за нагородою високого поклику” (Фил. 3: 14).

R5125 (1912 р.)