“БОРИСЬ ДОБРОЮ БОРОТЬБОЮ”
“Борись доброю боротьбою віри, держись вічного життя, до котрого й покликано тебе” (1 Тимофія 6: 12, Кул.).
Якщо ми з природи войовничі, то можемо вбачати (або нам здається, що ми вбачаємо) причини для постійної боротьби – від колиски аж до гробу. Маленьке викривлення тверезого мислення може надати цій вдачі релігійного відтінку і ввести особу в оману переконанням, що вона бореться “доброю боротьбою”, тоді як насправді вона просто розвиває в собі сварливу вдачу, несумісну з духом покори та стриманості, який є найістотнішою рисою християнського характеру. Знову ж таки, багато хто, маючи протилежну вдачу, схильний ігнорувати факт, що християнське життя повинно бути боротьбою, і брати до уваги тільки ті вірші Писання, які радять покору, стриманість, терпеливість, лагідність тощо.
Отже, перед нами дві крайності, обох з яких треба остерігатися. Щоб допомогти нам правильно розсудити себе і зберегти рівновагу, апостол радить спостерігати, уважно придивлятися до тих, які ходять пристойно, за правилами, викладеними в Писанні, і радить остерігатися впливу тих, які так не ходять. “Багато бо хто, – каже він, – що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового. Їхній кінець то загибіль, шлунок їхній бог, а слава в їхньому соромі... Вони думають тільки про земне”, яке обіцяли пожертвувати на основі Угоди (Фил. 3: 17-19).
Звернімо увагу на деякі гідні приклади, щоб побачити, як вони бігли по нагороду, і глянути, чи є якесь свідчення того, що вони бігли успішно. По-перше, відзначимо досконалий приклад нашого Господа, нашого Вождя і Предтечі, слідами Якого ми запрошені йти. Дізнаємося, що Його подорож “вузьким шляхом” жертви почалася з повного посвячення волі Бога. Його посвячення відзначалося простотою і щирістю і охоплювало все, що Він мав: “Ось іду,.. щоб волю чинити Твою, Боже!” (Євр. 10: 7).
Він не казав: “Отче, Я дам Тобі десятину з Мого часу, Моєї служби, Моїх засобів, а решту залишу Собі, щоб задовольнити власні амбіції та плани”. Він не казав: “Отче, Я обрав для Себе цю чи оту працю і вірю, що Ти благословиш її”. Він не казав: “Отче, наскільки Я розумію Твою волю, настільки готовий виконувати її”, з тим наміром, що якщо Отець вимагатиме чогось надто суворого або на вигляд нерозсудливого, Він може змінити Свою думку. Ні. Він посвятився просто виконувати волю Отця, якою б вона не виявилася. А тоді Він наполегливо взявся за вивчення Закону та Пророків, щоб знати волю Бога про Себе.
Коли прийшла спокуса змінити шлях, Він відповів: “Але як має збутись Писання, що так статися мусить?” “Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?” (Мт. 26: 54; Ів. 18: 11). Він відклав убік власну волю і впроваджував у чин волю Бога, хоча це спричиняло Йому труднощі на кожному кроці і, врешті, принесло смерть, найбільш жахливу та ганебну. Від цього шляху жертви Він ніколи не відхилився ані на мить.
Наш Господь був величною постаттю для наслідування. “Так, – скаже хтось, – але наш Господь був досконалий і тому міг чинити волю Отця досконало”. Цілком вірно, і ми вдячні та раді за це, бо коли б Він не був досконалий, Він ніколи не відкупив би нас. Однак ми також потребували такого прикладу, бо як би недосконало ми, бувши школярами, не імітували копію, все ж таки нам потрібна досконала копія.
СВ. ПЕТРО – ШЛЯХЕТНИЙ ВОЇН
Хоча Христос був для нас більш ніж досконалим прикладом для наслідування, який при нинішніх недоліках ми не можемо повністю відтворити, ми знаходимо інші приклади серед братів, які мали схожі недоліки. Згадаймо їх і побачмо, як вони йшли слідом за Учителем.
Таким був св. Петро з його запальною, імпульсивною вдачею, завжди люблячий, однак хиткий. Гляньмо, як він захищав свого Учителя, піддаючись небезпеці, а потім заперечував і відмовлявся від Нього; як хоробро він боровся за віру і як поступався юдейським упередженням, викликаючи справедливий та заслужений докір з боку св. Павла. Добре навчений цим докором і напоумленням, прагнучи кермувати собою, його християнський характер дозрівав і гарнішав з року в рік, як про це свідчать його величні та шляхетні Послання до Церкви, написані з натхненням, що передавалися з покоління в покоління дев’ятнадцять століть; і в нього було багато очевидних доказів повного любові схвалення від Господа.
Перш ніж св. Петро наважився вибачитися словами за те, що зрікся Господа, він отримав запевнення, що має прощення і милість годувати Господні вівці. Господь бачив щирість його любові і розумів, що він згрішив через слабкість та страх. Зверніть також увагу на ставлення св. Петра до свого “улюбленого брата Павла” (2 Петр. 3: 15, 16), який відверто зганив його і докорив, і до Господа, Який сказав: “Відступися від Мене, сатано [противнику], ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!” (Мт. 16: 23). Бідний св. Петро! Його чекав важкий шлях, але він, здається, бачив і розумів свої слабості і рішуче взявся до роботи, щоб зі ще більш енергійним зусиллям здолати нахили своєї старої природи і виховати благодаті християнського характеру.
Чи він остаточно переміг? Чи він прийнятий як один з тієї славної громади, яка становитиме Наречену Христа? Так, звичайно. Сам воскреслий Господь сказав, що його ім’я записане з іншими з числа дванадцятьох апостолів у самій основі Небесного Міста, Нового Єрусалима, Божого Царства (Об. 21: 14). Гляньте, що здобув бідний, слабкий св. Петро за свою покору і терпеливість у болісних випробуваннях!
ІНШІ ДОБЛЕСНІ ВОЇНИ
Св. Павло мав сильніший характер з природи. Він, очевидно, поставив собі за мету навчитися керувати собою, хоча зроду був рішучим і вольовим. Коли Правда досягла його, він одразу здобув велику перевагу (через природну вдачу і раннє виховання), тому міг йти більш твердо і наполегливо. Використовуючи всю свою енергію в цьому напрямку, він дає нам для наслідування шляхетний приклад стійкості та витривалості, невтомного запалу і найщирішої відданості. Гляньмо на це і зважмо добре (2 Кор. 11: 23-33; 12: 10, 15).
Св. Іван був з природи люблячим, лагідним і покірним, і саме через цю вдачу йому було важко розірвати численні людські узи приязні, які ця вдача завжди створює довкола себе. Однак, не дивлячись на ці узи, він був вірним своєму Учителю. Він був терпеливим, вірним учителем доктрин Христа і з готовністю пішов на заслання на відлюдний острів Патмос за своє вірне свідчення Правді.
Схожим був шлях усіх апостолів. Вони були сміливими, вірними захисниками Правди, були прикладами її сили цілковито освячувати в міру зростання в благодаті і підкорення її перетворюючому впливу. Вони мали схожу вдачу, однак були різними, як і ми. Дивіться на тих, хто так біжить, і робіть так само. Бог стежив за ними, дбайливо нотував їхній шлях, судив їх на основі їхніх мотивів та намагань, і Він показує, що їхній шлях, який підлягав такому суду (при тому, що всі їхні недосконалості були вкриті приписаною праведністю їхнього Вождя), був прийнятним для Нього. Вони залишили все і пішли за Христом. Вони мали небагато – принаймні, не більше, ніж нам доводиться залишати, але це було всім, що вони мали, і воно було прийнятним.
Св. Петро залишив своє рибальство і друзів заради того, щоб подорожувати з Учителем, щоб вчитися і навчати Правди. Так він відмовився від власної волі та тогочасних інтересів задля виконання волі Бога. Коли він промовив до Господа: “От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом” (Мр. 10: 28), наш Господь не сказав, що те мале, що було у св. Петра, не варто згадувати, але визнав його і підбадьорив св. Петра далі жертвувати усім, запевнивши, що у властивому часі той матиме нагороду (Мр. 10: 29, 30). Так само з усіма нами, якщо ми не ослабнемо, бо вірний Той, Хто нас покликав, Він і повищить нас у своєму часі (1 Сол. 5: 24; 1 Петр. 5: 6).
Коли ми дивимося на шлях вірних осіб, то бачимо, що їхня боротьба була переважно зі самими собою. Виконуючи Божественну волю, вони намагалися тримати підкореною власну людську волю. Навіть у випадку нашого Господа, де людська воля була досконалою, це важко було робити, як виникає з Його слів: “Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене... Та проте, не як Я хочу, а як Ти...” (Мт. 26: 39).
БОРОТЬБА ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ
Та є ще інший бік цієї боротьби, який ми не згадували і який не повинні випускати з уваги, якщо хочемо бути вірними переможцями. Сьогодні Правда має ворогів, як за днів апостолів, і ми стаємо на захист Правди. Тому сили, з якими ми повинні боротися, є не тільки всередині, але й назовні. Бути в’ялими і байдужими в оточуючих умовах є очевидним доказом того, що ми не боремося доброю боротьбою віри.
Боротися доброю боротьбою віри означає, перш за все, мати віру, за яку треба боротися. Ніхто не може боротися цією доброю боротьбою, не досягши певного знання Правди, – знання, достатнього, щоб збудити почуття і задіяти енергію в її розповсюдженні та захисті.
А тепер гляньте на боротьбу з цього погляду і зауважте, як вірні воїни хреста з початку віку і дотепер боролися за віру, передану святим (Юди 1: 3). Невже вони мовчки і зручно відпочивали в розкішних достатках, задовольняючись тим, що дізналися про Правду, промовчуючи там, де це може викликати хвилю опозиції, а тоді тішили себе думкою, що їхня лінива, бездіяльна урівноваженість є доказом зростання в благодаті? Аж ніяк!
Святі терпіли труднощі як добрі воїни заради Правди. Вони проповідували її сміливо, за що отримували насмішки та докори від натовпу, втрачали земних друзів, жертвували земними інтересами та перспективами, і все це супроводжувалося побоями, ув’язненнями, лихами на кожному кроці, а в багатьох випадках їх спіткала насильницька смерть. Їх не тільки підбадьорювала славна перспектива майбутнього блаженства, але вони для здобуття цього прикладали всі можливі зусилля, щоб виконався Божий План. Коли б вони робили по-іншому, то не заслуговували б на високі почесті, до яких були покликані. Так було впродовж всього віку і триває далі.
Коли велика Таємниця Беззаконня, тобто папська система, досягла висот своєї влади і самого дна свого зіпсуття, коли очі небагатьох вірних Божих дітей розплющилися і побачили її істинний характер, шляхетні реформатори виступили вперед і сміливо заявили про свої переконання перед лицем найбільш лютих переслідувань. Підбадьорені їхнім прикладом, численні шляхетні душі кинули виклик тим самим небезпекам і перенесли великі труднощі у боротьбі за Правду. Тим самим вони дали доказ запалу та посвячення через свою вірність аж до смерті від рук насильників, зазнаючи переслідувань та катувань найбільш огидного і диявольського характеру.
ВИРІШАЛЬНА БИТВА ЩЕ ПОПЕРЕДУ
Було би добре частіше згадувати такі приклади, щоб вони спонукали наш запал і ми терпеливіше приймали порівняно легкі скорботи, які покликані зараз зносити в наших зусиллях поширювати і захищати Правду сьогодні. Ми не маємо кривавих переслідувань, хоча й надалі слушним залишається твердження, що ті, хто житиме побожно, зазнають переслідувань (2 Тим. 3: 12). “Жити побожно”, тим не менше, означає наполегливість і відповідну активність у Божій службі.
Пам’ятаймо також, що апостол згадує ці останні дні віку, як найбільш лихі часи зі всіх. Чому? Тому що неправди і спокуси цього дня приходять у більш вишуканій формі, ніж досі. Це однозначно Вік Розуму, – Вік поступу майже в кожному напрямку; багато хто бігає туди й сюди, і знання зростає щодо кожної речі.
З іншого боку, людські фантазії і припущення набагато випереджають знання. Розум, не керований Божественним Об’явленням, потрапляє в численні безглузді та шкідливі блукання, що стають загальноприйнятими серед тих, які вважають себе Божими дітьми, але введені в оману цими неправдами і відпадають від “віри, раз даної святим”. Велика вавилонська система, падаючи, руйнується, але численні неправди, набагато шкідливіші, ніж формалізм та дрімота Вавилону, діють, щоб збудувати на її руїнах інші системи беззаконня, в яких навіть для фундаментальних принципів християнства не знаходиться жодного місця.
Нечисленні вірні, озброєні Правдою, зобов’язані протистояти цим неправдам, адже інші не можуть викрити їх і завдати їм поразки. Озброєні Мечем Духа, яким є Боже Слово, вони повинні показати своїм проникливим ходом думок різницю між Правдою і неправдою і довести, що Божий План, як того хоче Бог, є вищим від усіх планів та шляхів, які задумала людина.
Щоб не потрапити в ці неправди, щоб не бути зведеними їхньою вишуканою софістикою і удаваною відданістю Богу з боку обдурених облудників, які її просувають, Божі діти повинні триматися близько Слова Отця, наповнятися Його Духом; і коли вони бачать Правду, то повинні бути сміливими і безстрашними в її захисті, незважаючи на всі наслідки.
Ось що означає боротися доброю боротьбою віри, незалежно від того, чи вас при цьому сильно поранили в сутичці, чи ні. Ті, які, жертвуючи домашнім затишком і т. д., поширюють Правду через друковані видання, які (після прочитання і обдумування тими, хто їх прийняв) дають світло і розсіюють темряву, боряться доброю боротьбою віри так, немовби вони словом уст переконували зустрічних. Часом вони це роблять навіть ефективніше. Вони так само одержать свою нагороду і вхопляться вічного життя, як св. Петро та св. Павло й інші вірні воїни хреста, якщо не ослабнуть.
ПРИГОТУВАННЯ ДО БИТВИ
Це маленьке військо вірних воїнів, як сказано, є лише жменькою, Малою Черідкою. Хоча чисельно вони настільки незначні, що полчища противників Правди не дуже бояться їхніх старань, кінцева перемога буде на їхньому боці, і Божа сила прославиться і проявиться в них ще більше.
Як три сотні зібраних Гедеоном чоловіків, що не побоялися мужньо зустріти ватаги мідіян, тому що Господь був із ними, так і ці повинні виступити, сильні вірою, сурмлячи в сурми Правди і розбиваючи свої земні посудини (жертвуючи своєю людською природою), щоб засяяло блаженне світло Божого Духа. І у властивому часі полчища ворога налякаються і втечуть. Системи неправди, нові й старі, перетворяться на руїну і, як у випадку з мідіянами, кожен підніметься проти іншого, щоб довершити працю знищення.
Щоб мати привілей боротися цією доброю боротьбою віри і бути Господніми обранцями для великої праці, яка зараз має бути виконана, Божі діти, немов військо Гедеона, повинні спочатку бути випробувані – пройти тест. На початку з Гедеоном була юрба з тридцяти двох тисяч, та коли всім боязким було запропоновано повернутися додому, залишилося тільки десять тисяч. А після того як Бог випробував їх, залишилося тільки три сотні. Мідіянам, і навіть самим собі, вони здалися маленькою, мізерною громадкою. Однак Божа сила ще більше проявилася в тому, що їх було мало і вони були слабкі (Суд. 7: 3, 7, 22).
Так само тепер. Ніхто не повинен братися до цієї служби з примусу чи намови. Усі боязкі, чия віра в здатність і намір Бога виконати Свій План, недостатньо міцна, щоб зробити їх хоробрими та безстрашними, щоб негайно виступати вперед, охочими сурмити в сурми Правди і готовими розбити свої земні посудини (пожертвувати собою) в службі, мають можливість полишити поле бою. Звичайно, вони не матимуть жодної частки в почестях перемоги з Вождем, більшим, ніж Гедеон.
ВОЮЮЧІ СТОРОНИ
За кого ми воюємо? за Бога? за Христа? Ні, – відповідаємо ми. Ми воюємо за себе. Багато хто робить велику помилку, уявляючи собі, що боротися доброю боротьбою віри означає робити щось для Бога, що заслуговувало б на Його вдячність і нагороду. Всемогутній Бог не вимагає, щоб ми воювали за Нього. Він всесильний і цілком здатний подбати про Себе та Свою справу. Він не потребує наших кволих зусиль. Бог воює за нас і допомагає нам та підбадьорює боротися доброю боротьбою віри за себе. Було би добре, щоб ми виразно розуміли цей бік справи.
Проти кого ми боремося? Відповідаємо, що наш бій не є проти наших ближніх, ані ми не воюємо тілесною зброєю. По суті ми можемо досить поспівчувати навіть нашим найбільш безжалісним ворогам, які, виходячи з можливостей сучасної цивілізації, готові й охочі “кривдити і переслідувати нас” (Дерк.) та наговорювати всяке слово лихе (Мт. 5: 11). Ми добре розуміємо, що вони значною мірою засліплені чи то власними упередженнями та пристрастями, чи облудними вченнями й забобонами великого противника. Тому наша боротьба не спрямована навіть проти наших ворогів. Коли в нас є нагода, ми повинні намагатися робити їм добро, “з лагідністю наставляючи тих, хто налаштований недоброзичливо” (2 Тим. 2: 25, WTB).
Отже, наш Вождь наказав нам, щоб ми, маючи з ними справу, не воювали і не віддавали злом за зло, а віддавали добром за зло, лагідністю за лють, добротою за непоштивість; щоб ми намагалися робити добре тим, хто нас лихословить і переслідує, щоб їм розплющилися очі розуміння, щоб дати їм змогу побачити, що існує така річ як дух Любові, ввічливості, доброти, тоді як вони думали, що всі керуються тим самим злобним духом самолюбства, який заволодів ними.
Наша боротьба повинна бути проти Гріха – великого рабовласника, який полонив наш рід в особі батька Адама і тримав за рабів відтоді й дотепер. Людство вже шість тисяч років постійно відчуває на собі жахливий вирок смерті з усіма похідними у вигляді хвороб, болю, смутку та утиску. Так, це і є ворог, проти якого треба вести боротьбу.
Посередньо сатана є і нашим ворогом, бо саме через його вплив батько Адам на початку став рабом Гріха, і сатана з того часу продовжував йти тим самим шляхом і навіть сьогодні намагається завести нас назад під панування Гріха і втримати там. Однак ми не повинні забувати, що наш бій не є безпосередньо зі сатаною, ані ми не повинні “винести суду зневажливого” проти нього (Юди 1: 9). Радше ми повинні сказати разом із Михаїлом: “Хай Господь докорить тобі!”, і повинні чекати на те, як Господь у Своєму часі і Своїм шляхом докорить сатані. Тим не менше, ми повинні чинити йому опір, повинні протидіяти його впливу, облудам та намаганням ввести нас в оману та в гріх.
Господь повчає нас, що “наша битва не супроти крові і плоті, але супроти можновладців, супроти влади, супроти світоправителів пітьми віку цього, супроти духів злоби піднебесних [на високих становищах]” (Еф. 6: 12, Гиж.). Сатана, великий поневолювач, полководець Гріха, має багато спільного з усіма різними впливами, з якими ми зобов’язані воювати. У бою з нами він використовує свою хитрість, свої “підступи” (Гиж.), а оскільки він – духовна істота, набагато розумніша від нас, ця сутичка була би дуже нерівною, коли б не більш могутній Духовний Вождь. Ми не залишені воювати один на один із переважаючою мудрістю та хитрістю. Наш Вождь, Господь Ісус, підкорив Гріх і був прославлений, тож Він є на нашому боці, і ми можемо впевнено сказати, що Більший той, Хто на нашому боці, ніж усі, хто проти нас, – сатана та його когорти злих духів, а також зведені ним його земні представники та слуги. “Коли за нас Бог, то хто проти нас? (Рим. 8: 31).
Св. Іван, мабуть, перераховує знаряддя, якими наш великий поневолювач, Гріх, намагається тримати нас за рабів або, після того як ми стали вільними, повернути свій вплив над нами: світ, плоть, диявол. Ми вже бачили могутній вплив диявола, великого полководця Гріха. Ми вже збагнули, в якому значенні світ є нашим опонентом і в якому значенні ми повинні воювати з ним.
Ми вже зрозуміли, що не повинні воювати тілесною зброєю, ані в жодному значенні слова не воювати, тобто боротися, з нашими ближніми, коли бачимо, що вони засліплені противником і насправді мало відповідальні (якщо взагалі відповідальні) за свою поведінку. Ми не воюємо з ними. Ми повинні воювати з “духом світу”, його впливом. З ним треба боротися і йому чинити опір. Світська вдача, світський розум, світські амбіції, мотиви, які спонукають світ, життєва пиха і омана багатства – ось речі, ось хибні погляди на справи зі світського погляду, яким ми повинні протистояти, з якими повинні боротися. І це – щоденний бій.
Врешті, наш бій є з плоттю – нашою власною плоттю. Відколи Гріх полонив наш рід в особі батька Адама, це рабство сприяє розумовій, моральній та фізичній деградації. Його тенденція є тільки в напрямку зла, до того ж безперервно. І тільки тоді, коли ми позбуваємося осліплюючих впливів, спотворених смаків, потягів, амбіцій, сподівань та принад, які плекає гріх, ми починаємо в такій самій мірі бачити речі у правильному світлі і можемо хоч трохи глянути на наш деградований стан. Але наш великий Вождь, який є також Первосвящеником нашого ісповідання, відкупив нас від цього рабства Гріха Своєю дорогоцінною кров’ю. Він змилувався над нами, і коли ми усвідомлюємо свій жалюгідний стан і приймаємо Його допомогу, Він визволяє нас від ярма рабства Гріха.
Та в нашому тілі далі є потяг до гріха – тенденція грішити, яка після довгого періоду рабства (приблизно в шість тисяч років) стає майже другою нашою природою. І хоча ми тепер вільні і розумом служимо Закону Христа та прийняті до Його війська як воїни хреста, щоб воювати на боці праведності, Правди, добра та чистості, ми, все-таки, бачимо, що наше нове “я” атакують старі розбещені смаки та нахили власної плоті, щоб служити старому рабовласнику. Тому наша боротьба, як Нових Створінь у Христі Ісусі, не в останню чергу є боротьбою з цими спотвореними тенденціями в нашій плоті, і цей бій ми ведемо щоденно. Разом з апостолом Павлом, одним із великих воїнів нашої війни, ми повинні сказати: “Але стримую і приборкую тіло моє [свою плоть і її бажання, підкорюючи її своїй новій волі, новому “я”], щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися недостойним” (1 Кор. 9: 27, Дерк.).
Ми стаємо під прапор нашого Вождя, тобто, відколи ми повністю посвятилися для Нього, щоб боротися доброю боротьбою і віддавати наше життя в Його службі, від цієї миті Він вважає нашу плоть мертвою. Наш розум відновлений, живий для Бога у новизні життя; тому спонукання гріха, які ми намагаємося привести в абсолютне підкорення волі Бога в Христі, Господь вважає не волею (спонуканнями) Нового Створіння, зайнятого в Його службі, а частиною загального ворога, Гріха, який переслідує нас і воює з нами, якому ми зобов’язалися протистояти і вести з ним війну, і для перемоги над яким наш Господь обіцяє благодать та своєчасну допомогу (Євр. 4: 16).
ПОТРЕБА В ПОСТІЙНІЙ ПИЛЬНОСТІ
Ці великі вороги в нашій плоті спричиняють нам найбільші труднощі. Їх використовує сатана; він підбадьорює їх у боротьбі з новим духом нашого розуму; через них дух світу найближче добирається до нас і намагається захопити в полон і вести назад як рабів Гріха. Нове Створіння в Христі, так би мовити, обступлене, оточене зі всіх сторін ворогами, які намагаються завдати нам лиха і знову завести в рабство.
Ми повинні воювати, воювати за себе, воювати за свою свободу, воювати за перемогу над своїми слабостями, воювати проти духа світу, воювати проти облуд та пасток противника, якими він намагається представити зло у вигляді добра, а добро представити як небажане. Не дивно, отже, що воїну християнину сказано постійно пильнувати; не дивно, що йому сказано “зодягнутися в повну Божу зброю”; не дивно, що він попереджений про різних хитрих ворогів і, перш за все, про тих, які знаходяться в його плоті.
Дяка Богу за великого Вождя нашого спасіння! Дяка Богу за великий арсенал Його Слова, з якого ми беремо для себе шолом спасіння – інтелектуальне знання для захисту від оман власних спотворених почуттів, від неуцтва і від хитрощів противника! Дяка Богу за броню праведності – заслугу Христа та Його велику жертву, яка компенсує наші недоліки, закриваючи наші вразливі місця і гарантуючи нам життя – вічне життя!
Дяка Богу також за щит віри, довіри, упевненості в Тому, Хто купив нас, розуміючи, що Той, Хто почав цю добру працю в нас, здібний і готовий завершити її! Оскільки Бог так полюбив нас, коли ми ще були рабами гріха, і викупив з рабства дорогоцінною кров’ю Христа, тим більше Він любить нас тепер і готовий ще більше допомагати нам, відколи ми, за Його благодаттю, звільнилися від Гріха і стали слугами праведності! Дяка Богу також за сандалі – готовність терпеливо зносити труднощі, які приносить Правда, захищаючи нас на життєвому шляху і оберігаючи від гострих колючок світу! Дяка Богу також за Меч Духа, Слово Його Правди, як захист, яким ми можемо протистояти противнику і вийти переможцями через Того, Хто полюбив нас і купив!
Перед тим, як дати нечисленним вірним настанову боротися доброю боротьбою віри, св. Павло дає надзвичайно корисну пораду цілковито відкласти убік тягарі колишніх земних турбот і т. п. – пиху, амбіції, незадоволення, грошолюбство і т. п. Ми не можемо нагромаджувати і тримати цьогосвітні скарби і одночасно успішно бігти по небесну нагороду: “Не можете Богові служити й мамоні”; “Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх” (Мт. 6: 24; Як. 1: 8).
Скористаймось порадою св. Павла – утікаймо від цих земних речей, тримаймось праведності, побожності, віри, любові, терпеливості, покори, борімось доброю боротьбою віри, ухопімось вічного життя як співспадкоємці Христа у славі перемоги, яка скоро буде нам дана. Якщо ж після посвячення всього, що ми маємо, Богу ми знову почнемо думати про земні речі, добиватися їх, а також слави, яку вони приносять, ми справді будемо хвалитися своїм соромом; і кінцем такої слави, якщо її триматися до кінця, є знищення. “Отож уважайте, щоб поводитися обережно”, думаючи не про земне, а про небесне, не піддаючись спокусам тих, які поводяться по-іншому. Тоді ви також даватимете іншим приклад, гідний наслідування.
R5108 (1912 р.)