ПЕРЕМОЖНИЙ ХРИСТОС НА ЧОЛІ ПРОЦЕСІЇ

“Піднявся на висоту, полонив полонених” (Ефесян 4: 8, Дерк.).

Цей величний опис славного наслідку праці Спасителя є цитатою апостола Павла з Псалму (68: 18). Образ, представлений очам нашого розуму, показує великого Завойовника і проголошення Його перемоги. У римлян, знаємо, був звичай святкувати “Тріумф” після повернення генералів із війни – проводити тріумфальну ходу, щоб люди мали відчутний доказ їхньої перемоги.
Так, наприклад, Тит, повертаючись із війни з юдеями у 70 році н. е., привів зі собою знатних осіб, а також приніс Золотий Свічник із Храму, і все це було представлене очам народу після проходження завойовника. Згодом уся ця подія була скульптурно вирізьблена на Арці Тита, яка все ще стоїть у Римі. Очевидно, цей звичай був давнім вже за днів римлян, оскільки його пророчо навів Давид.
Гляньмо пильно очима свого розуму на сцену, представлену в нашому вірші. Ісус, виконуючи Божественний Задум, залишив небесний стан і зійшов на землю, прийняв вигляд і природу слуги, щоб “за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх” (Євр. 2: 9), щоб врятувати Адама та його рід від умирання та стану смерті, в якому вони перебували під Божественним вироком та під владою сатани.
Тому Відкупитель не дорожив Своїм життям, а з готовністю віддав Себе за наші провини і помер, “Справедливий за несправедливих”, щоби привести людство назад до згоди з Богом. Його упокорення закінчилося смертю, натомість Його тріумф почався тоді, коли, як написано, Бог підняв Його з мертвих Своєю силою і посадив праворуч Своєї Величності, “вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване”, “щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно”.

ТОЙ, ЯКИЙ ПІДНЯВСЯ, СПЕРШУ ЗІЙШОВ

Пророцтво нічого не каже про сходження від небесної слави до земної природи, але св. Павло доповнює цю річ, кажучи: “А те, що піднявся був, що то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі?” (вірш 9). Так апостол стверджує, що Той, Хто зійшов, є Тим, Хто піднявся вище усіх висот, щоб усе могло виконатися через Нього.
Важлива думка, на яку варто звернути увагу, полягає в тому, що наш Господь не тільки залишив небесну славу, але й повернувся до ще величнішої слави, не зазнав згубної втрати небесної природи від того, що слухняно взяв людську природу. І як Він залишив небесну природу, щоб узяти людську, так Він, повертаючись, залишив людську природу, щоб піднятися знову до тієї, яку мав попередньо, але вже з додатковою славою божественної природи.

ПРОВАДЯЧИ В’ЯЗНІВ

У давні часи більшість полонених ставала рабами своїх завойовників. Та не таким буде наслідок перемоги Ісуса. Він веде на волю і до вічного життя тих, які були рабами гріха та смерті. Колона його полонених справді довга; ця процесія вже триває вісімнадцять століть, а ще має бути велика праця тисячі років Месіанського царювання!
Перш за все в цій процесії є святі – “Церква первороджених, на небі написаних”. У передніх рядах ми бачимо дванадцятьох апостолів, серед яких св. Павло, який зайняв місце Юди. Апостоли мають бути царями і царюватимуть із Христом, займаючи найвищі становища. Слідом за ними є інші зі святої громади царів – разом “Мала Черідка”.
Тоді йде інша громада, більш чисельна, та менш геройська – “Велика Громада”, без вінців, та з “пальмовим віттям”, не позаобразні священики, а позаобразні левити, спільники та слуги Царського Священства, Нареченої. Далі будуть (Євр. 11: 38-40) інші вірні минулого, Стародавні Гідні. Пророк каже також про “тих, що опір чинять” (Гиж.). Згадані класи не чинили опору, але радо та з готовністю покинули все, щоб виконувати волю Отця і здобути свободу Божих синів як перші плоди Тріумфу Агнця.
Натомість під час тисячі років Свого царювання Христос поведе “тих, що опір чинять” (Гиж.) – світ людства, та, віримо, не всіх, бо деякі, судячи з переконливого твердження Святого Письма, помруть Другою Смертю. Збагнувши своє визволення, вони полюблять гріх і тому будуть знищені як вороги праведності. Блаженна річ знати, що багато чужих, захожих, далеких від Бога сьогодні через злі вчинки чинять опір не зумисне, не свідомо, але внаслідок незнання та слабості, яка дісталася їм спадково, під пануванням гріха та смерті.
Знаменною рисою великого Тріумфу Еммануїла буде розплющення всіх очей та відкриття всіх вух, щоб “пізнанням Господньої слави наповнена була земля” під час Його славного царювання праведності. Хіба нам не сказано виразно про прийдешній час, коли всі охочі та слухняні отримають Святий Дух, що буде виллятий на “кожне тіло”, так само як сьогодні, в цьому Євангельському віці, він виллятий тільки на Божих “рабів та невільниць” (Йоіл. 3: 1)?
Так, це буде славний Тріумф великого Відкупителя! За словами Біблії, “Він через муки Своєї душі буде бачити плід, та й насититься” (Іс. 53: 11). Який славний плід! Це буде не тільки Його власне звеличення, не тільки звеличення класу Його вірної Нареченої, але й звеличення “дівчат, подруг її,.. проваджених за нею”, а також Авраама, Ісака, Якова та всіх пророків, і, врешті, визволення до людської досконалості всього стогнучого створіння, охочого прийняти її на Божественних умовах відданості Богу та принципам Його правління, коли вони будуть їм знані.

“ЛЮДЯМ ДАВ ДАРИ”

У древні часи було звичаєм царя, який отримував повноваження та владу, давати дари зі свого багатства. Йому були потрібні управителі та князі, тому він роздавав почесті цих посад тим, хто був вірний у службі йому, хто віддано захищав його інтереси. Так і в пророчому застосуванні цього до підняття нашого Господа сказано, що Він не тільки поведе натовп полонених, даючи їм свободу, волю, благословення, але й дасть деякі дари.
Ми могли б потратити цінний час, розмірковуючи над природою цих дарів, які великий Відкупитель буде роздавати, але така трата часу зайва, оскільки далі апостол пояснює справу і розповідає, які дари він має тут на увазі: “І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів”.
Із цим виразом пов’язана захоплююча думка: апостоли не призначали себе самі; у них не було наступників; праця євангелізації, тобто розповсюдження “доброї новини”, і пастирська праця та праця навчання серед віруючих – все це перебуває під наглядом Голови Церкви, великого Переможця, Який відкупив нас Своєю кров’ю і пропонує вести спочатку клас Нареченої, а потім всіх охочих та слухняних.
Варто зауважити, що апостол не каже, що Ісус дав одним методизм, іншим – пресвітеріанство, ще іншим – римський католицизм і т. д. Ні, якщо свого часу ми трималися таких думок, то це було наслідком того чи іншого нерозуміння: ми, по-перше, не бачили, що існує лише одна Церква Живого Бога, “на небі написана”, і, по-друге, що ця Церква не складається з різних сект та груп, а містить святих із них усіх, бо “Господь знає тих, хто Його”.

ДАНІ НЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ НАВЕРТАТИ СВІТ

Пильно придивляючись до аргументу апостола, пов’язаного з нашим віршем, ми усвідомлюємо, що Учитель не давав ці дари, щоб навертати світ. Він точно визначає, для чого вони були, а саме: “для вдосконалення святих, для справи служіння, для зміцнення Тіла Христового” (Гиж.) – Церкви, класу Нареченої. А може апостол помилився в цьому вислові і факт зовсім протилежний – ці дари були дані для навернення світу, натомість апостоли цілком неправильно зрозуміли річ і вирішили, що дари дані для вдосконалення святих, для збудування Тіла Христа? Ні! Вчімось від апостола і будьмо певні, що тут немає жодної помилки, що в його висловлюванні немає жодного огріху.
Зверніть увагу на переконливість виразу “для вдосконалення святих”. Для віруючих недостатньо мати трохи знання, трохи віри, якусь міру освячення чи відданості Господу, бо навіть отримавши і здобувши все це, вони далі потребуватимуть настанов апостолів, служителів, пастирів та учителів, яких великий Голова Церкви дав для їхнього вдосконалення. Гляньте, яка сила і глибина значення міститься в слові “вдосконалення”. Пам’ятаємо, що про нашого Голову написано: “Він... навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння”. Так і Його послідовники вдосконалюються через страждання.
Щоправда, вдосконалення Учителя трохи відрізнялося від нашого, однак між ними є певна схожість. Він був досконалим перед тим, як упокоритися; Він був досконалим як Людина Ісус Христос, Який віддав Себе. Але в результаті Свого посвячення Він отримав зачаття від Святого Духа до божественної природи, і Його розвиток як Нового Створіння вимагав вірного виконання обіту, тобто угоди жертви, у виконанні волі Небесного Отця. Завдяки цій вірності Він удосконалився на божественному рівні, тобто довів на основі угоди, що Він гідний: “Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу,.. і міць, і честь, і славу” (Об. 5: 12).
Схоже послідовники Ісуса повинні брати участь із Ним у стражданнях теперішнього часу і в славі, яка настане, бо “коли терпимо [з Ним], то будемо разом також царювати” (2 Тим. 2: 12). Хоча ми тілесно недосконалі, а Він був досконалий, Одежа Його праведності, заслуга Його жертви вкриває всі наші вади і робить нас, Його послідовників, святими та прийнятними перед Отцем як учасників жертви з Ісусом.
Зачаття від Святого Духа започатковує в нас божественне життя. Ми повинні вдосконалитися в дусі, а не в плоті. Про нашу досконалість та про те, що Отець прийняв нас, свідчитиме наша відданість усім серцем та повнота і старанність, з якою ми підкорюємо все Божественній волі, намагаючись прославляти Бога в нашому тілі та дусі, які є Його (1 Кор. 6: 20). Наше виправдання ми отримуємо як нагороду за віру, осторонь учинків, однак наше прославлення прийде як нагорода за вірність.

ТРИВАЛІСТЬ ЦИХ ДАРІВ

Ці дари передбачалися для Церкви не лише на кілька днів чи років, а мали тривати увесь Вік до часу, коли вдосконалена Церква перейде за завісу і навіки буде зі Своїм Відкупителем, щоб ділити Його славу, честь та безсмертя. Господь від часу до часу давав євангелістів, пастирів та вчителів для цієї славної служби приготування “чистої діви”, Церкви, щоб вона була Нареченою в славі. Та апостольська посада, як це представлено у Дванадцятьох, яких Отець передбачив особливим чином, залишилася і не потребує жодної заміни. Ми далі маємо їхні настанови, такі ж повні, як рання Церква, “щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова” (2 Тим. 3: 16, 17).
Апостол розумів, що ця справа стосується не якогось одного дня, а всього Віку, до завершення Церкви, про що виразно свідчить його вислів, що всі ці дари мали бути для збудування Тіла Христа і вдосконалення святих аж до останнього з них, “аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти”.
Чудовий вираз, з якого б боку на нього не дивитись! Чи можна сказати, що він стосується кожного окремого члена Церкви Христа, і кожна окрема особа повинна досягти повної єдності віри, повного пізнання Божого Сина і досконалої зрілості в Христі у міру зросту Христової повноти? А може, ми повинні вважати, що його значення в тому, що вся Церква Христа повинна досягти повного пізнання і як цілість повинна прийти до стану досконалого Мужа, Головою Якого є Христос, а ми – членами, до повного розвитку, тобто до міри зросту Помазанця, Месії, Голови і членів? Віримо, що останнє є думкою апостола.
Тим не менше, не можна заперечити, що вибір цих членів упродовж Віку мусив бути згідно з накресленими тут лініями. Хтось окремо взятий, хто досяг тільки часткового розвитку, не буде придатним до Царства. Той, хто не перебуває в єдності віри, не буде придатний. Той, хто не досяг достатнього розвитку, тобто зросту як християнин, не буде придатний. Що може бути більш виразним, ніж те, що кожен окремо взятий християнин потребує багато повчання, настанов, збудування у святій вірі, випробування, перевірки, обтісування, полірування, припасовування, приготування, перш ніж буде готовий до місця в Царстві.

БОЖИЙ НАРОД БІЛЬШЕ НЕ ПОТРЕБУЄ ПОТРАПЛЯТИ В ОМАНУ

Цю думку підтверджують наступні вірші, в яких апостол розповідає нам, що з їхньою допомогою, тобто з допомогою Божественно передбачених дарів, учителів і т. п., Божий народ більше не повинен бути дітьми, яких кидають хвилі і зводить на манівці людська хитрість та обман. Навпаки, щирі, вони говорять правду в любові, і, зростаючи, досягають членства в Помазанці в усьому – приходять до повної, цілковитої єдності та слухняності під Головою, Христом (вірші 14, 15).
Продовжуючи, апостол каже нам, що всі, визнані членами Тіла Христа, повинні бути міцно з’єднані з Головою на основі відповідного договору, угоди, укладеної свідомо, з повним розумінням. Цей союз обов’язково скріпити, і весь Євангельський вік потрібний для розвитку та завершення членів, щоб усе Тіло Помазанця було одним цілим (симетричним, гарним, взаємопов’язаним), одержуючи приріст у членах та будуючи себе в любові – зростаючи в благодаті, знанні та подобі характеру до Голови (вірш 16).
На завершення нагадаємо, що Вождь нашого Спасіння йшов перед нами; Він прийняв нас як Своїх співспадкоємців, і ми йдемо за Ним, маючи благословення від дарів, які Він дав, коли піднявся на висоту. Ми теж будемо Його дарами для світу людства. Коли ми як священики та царі будемо разом із нашим Господом, ми будемо благословити всі покоління землі славною нагодою знати і бути слухняними, щоб вони, якщо захочуть, здобули вічне життя, “дар Божий... в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим. 6: 23).

R5066 (1912 р.)