ЯК СВ. ПЕТРО БУВ ПОКАРАНИЙ ЗА ТЕ, ЩО ВІДРІКСЯ ГОСПОДА
“Си?моне, сину Івана, чи ти любиш Мене більше, ніж це?” (Івана 21: 15-17, WTB).
Контекст показує, що цими словами Відкупитель звернувся до св. Петра під час третього з’явлення учням після Свого воскресіння. Це, правдоподібно, відбулося через три або чотири тижні після воскресіння Учителя з мертвих. Його з’явлення жінкам на ранок воскресіння і Його пізніше з’явлення двом учням по дорозі до Еммаус, очевидно, не враховані. Тому з’явлення того ж вечора в горішній кімнаті, коли всі учні, за винятком Хоми та Юди, були присутні, вважається першим, натомість з’явлення через тиждень, у присутності Хоми, – другим.
Зволікання з третім з’явленням мало, очевидно, на меті випробувати віру апостолів і привести їх до висновку щодо майбутнього шляху, який Ісус збирався відкоригувати. Наскільки ми здатні зрозуміти опис, минуло щонайменше дві неділі без будь-яких з’явлень Ісуса Своїм учням, після чого вони, втративши надію, вирішили повернутися до заняття рибальством, що і зробили. Подорож до Галілеї і поновлення заняття, мабуть, зайняло ще один тиждень.
Стан розуму апостолів та інших учнів під час цих тридцяти днів легше уявити собі, ніж описати. Вони були розгублені, хоча при цьому мали докази воскресіння Учителя. Перед ними були Писання, які переконували, що саме так мало бути і що Бог влаштував це наперед. Вони сподівалися ще порозмовляти з Ісусом і сподівалися почути від Нього, що робити далі.
Замість того, залишені самі, учні впали на дусі. Вони покинули все, щоб йти за Ним і розповідати людям, що Він – Божий Син, віддавна обіцяний Месія, що скоро Він встановить Своє Царство, яке принесе благословення передусім Ізраїлю, а потім через Ізраїль усім поколінням землі на основі Авраамової Угоди. Тепер усі ці надії, здавалося, зазнали краху, не збулися. Як безглуздо, думали вони, намагатися переконувати людей у тому, що чоловік, розп’ятий як злочинець, як богохульник, справді був Месією! Як безглуздо розповідати про Його воскресіння! Здавалося, не залишилось нічого іншого, як покинути це служіння як марну річ. Тож повернення до рибальства здавалося їм логічним.
ВАЖКО ПРАЦЮВАЛИ ЦІЛУ НІЧ
Перша ніч принесла розчарування – вони нічого не впіймали. Здавалося, Бог карає їх за шлях, який вони обрали, бувши учнями Ісуса, що все йде не так. Але ж ні – вони тільки вчилися потрібних уроків.
Вранці вони угледіли незнайомця на березі, який підзивав до себе і голосно запитував, чи вони не мають риби на продаж, на що вони відповіли, що нічого не впіймали. Незнайомець порадив закинути сітку з іншого боку човна. І хоча порада здавалася нерозумною, бо і так все безуспішно, все ж вони так зробили, і сітка одразу наповнилася рибою! Як небагато часу треба було, щоб засвоїти урок. Інстинктивно вони здогадалися, що незнайомий чужинець на березі – це ніхто інший, як Учитель. Їм пригадався подібний випадок, коли Він вперше покликав їх залишити сітки і стати ловцями людей.
Досі всі їхні інтереси зосереджувалися на рибальстві, та тепер човни, риба, сітки – все втратило своє значення в очах рибалок. Перед ними був воскреслий Господь, третього з’явлення Якого вони чекали майже три тижні. Побоюючись, що Учитель зникне ще перед тим, як він дістанеться до Нього, св. Петро стрибнув у воду і поплив до берега. На своє здивування він побачив, що незнайомець вже має рибу, до того ж спечену, і запрошує всіх приєднатися до сніданку на березі Галілеї.
Незнайомець не мав одягу, по якому вони могли б упізнати свого Господа, ані знаків від цвяхів на руках та ногах, які б Його видавали. Це було зовсім інше з’явлення. Та вони знали Його, як і ті, з ким Він ішов до Еммаус, і які впізнали Його, коли Він благословив хліб, а не за Його рисами, одягом чи ранами. Вони розуміли, що ніхто інший не міг би зробити такого чуда. Вони не питали, хто Він, відчуваючи ніяковість, як написано: “Ніхто не наважився спитати Його: Хто Ти такий? Бо знали вони, що Господь то”.
“ЛЮБИШ МЕНЕ БІЛЬШЕ, НІЖ ЦЕ?”
Незнайомець звернувся безпосередньо до св. Петра, кажучи: “Чи ти любиш Мене більше, ніж це?” – човни і сітки, якими вони ловили рибу. Св. Петро відповів: “Так, Господи, ти знаєш, що я Тебе дуже люблю”. Він вжив слово, яке виражає палку любов. Ісус відповів: “Годуй Моїх ягнят”.
Те саме запитання прозвучало вдруге: “Си?моне, сину Івана, ти любиш Мене?”. Св. Петро відчув, як щось важке притисло його. Чому Учитель так випитується про його любов? Чому із цим запитанням Він звернувся до нього, а не до інших? Може тому, що він першим з учнів запропонував повернутися до рибальства? Хіба за це треба дорікати? Та він відказав: “Так, Господи, Ти ж знаєш, що я Тебе дуже люблю”. Цього разу Ісус сказав у відповідь: “Паси Моїх овечок”. Утретє Ісус промовив до св. Петра: “Си?моне, сину Івана, чи ти дуже любиш Мене?”. Тут Ісус вжив те саме слово, яке св. Петро сказав перед тим, немовби упевняючись в силі та глибині любові св. Петра. За третім разом у думках св. Петра, мабуть, пригадалася сцена зі суддівської зали в домі Кайяфи, коли він відрікся Учителя втретє, та ще й поклявшись. І ось Ісус утретє запитав про його любов – чи він справді дуже любить! Св. Петру перехопило подих: “Господи, Ти ж знаєш усе, і знаєш, що я Тебе дуже люблю”. На те Господь відповів: “Годуй Моїх овечок”.
Із цих слів Учителя до св. Петра бачимо, що головною працею Його послідовників було служіння потребам духовно зачатих овечок. Повністю погоджуючись із цим, св. Павло, звертаючись до старших з Ефесу, порадив: “Пильнуйте себе та всієї отари, адже святий дух призначив вас у ній наглядачами, аби ви пасли збір Бога, який він придбав кров’ю власного Сина” (WTB). Власне, тут є щось, що, здається, дуже часто випускають з уваги. Коли б усі Господні послідовники зрозуміли, що звернення до св. Петра є тим самим, як звернення до всіх нас, це, можливо, змінило би більшість нашого проповідування.
НАШІ ПОМИЛКОВІ МЕТОДИ
Хіба християни загально не випустили з уваги цей важливий урок, а саме, що головна праця служителів та підпастирів Господнього стада в цьому Віці – “годувати стадо”? Хіба не правда, що сьогодні годують зовсім мало? Навпаки, новонаверненим, як правило, прищеплюють думку: “Тепер ти спасенний, іди, євангелізуй і приводь інших до Христа, і, перш за все, їхні гроші, бо якщо їх буде вдосталь, ми з ними зможемо навернути світ. Працюй для Ісуса, випрошуючи кошти на церковні витрати, розповсюдження і т. д. і т. п.”
Якщо в того, хто питає, з’являються якісь думки чи відчуття, то чи ж загалом не є так, що наставники не знають, як на них відповісти, кажучи: “Не думай, а йди і працюй”? На жаль, так воно і є! “Ягнят” треба годувати, аж вони стануть “овечками”. “Овечок” треба пасти, дбати про них, вести, навчати, а також годувати більш твердою їжею, ніж та, яку можуть засвоїти ягнята. Св. Павло висловив цю думку, коли одного разу умовляв своїх слухачів прагнути “щирого духовного молока, щоб ним вирости”.
Та небагато хто копіює великого св. Павла у його методах. Небагато хто розуміє і застосовує до себе слова Учителя, звернені до св. Петра: “Годуй моїх ягнят” та “Годуй Моїх овечок”. Як наслідок, Церква Христа є у в’ялому стані. Багато щирих серцем не знають, у що вони вірять. Багато вважають неможливим дотримуватися ради св. Петра: “Завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом” (1 Петр. 3: 15).
ПРИЧИНИ НЕХТУВАННЯ УЧЕННЯМИ ХРИСТА
Є дві причини, які привели до нехтування “ученнями Христовими” (Гиж.) – ученнями Біблії. Ці дві причини повністю пояснюють, чому багато хто каже віруючим: “Не переймайтесь ученнями Христовими, а йдіть і навертайте когось”.
Першою з цих причин є помилкова думка, яка здобула домінуючий вплив у Середньовіччі, а саме, що від П’ятидесятниці до другого приходу Ісуса Небесний Отець призначив час для навернення світу, що таким є повноваження, яке Він дає Своєму народові. І якщо світ не буде навернений, то відповідальність за його вічні муки впаде на Його народ.
Усе це неправда. Святе Письмо ані слова не говорить про те, що Церква мала повноваження навертати світ перед другим приходом Господа. Зовсім навпаки, Писання показує, що при другому приході Господа світ буде ненаверненим. Об’явлення докладно розповідає нам, що коли Господь у Своєму другому приході встановлюватиме Своє Царство, народи розлютяться, і на них прийде Божественний гнів, тим самим приносячи великий “час утиску”, яким, згідно з пророчим Словом, має закінчитися цей Вік.
Ці свідоцтва не означають, що святість загине або що весь Господній народ буде невірним. Ні, вони означають, що світ у цілому не буде Господнім народом, що люди далі будуть ворогами, поганами, ненаверненими. Ми зовсім не наполягаємо, щоб Церква не мала жодної справи зі світом. Зовсім навпаки. Хоча їй не поручена місія навертати світ у теперішньому Віці, а ця праця залишається для виконання у грядущому Віці, бо пов’язана з Господом і Його Царством, тим не менше, вона була уповноважена виконувати працю свідчення в теперішньому Віці. В якості свідчення Церква мала розповідати Послання Божої благодаті тим, хто має вуха, щоб слухати, навіть коли б таких було мало. По-друге, вона мала свідчити світу своєю вірністю принципам праведності, тим самим показуючи чесноти Того, Хто покликав її “із темряви до дивного світла Свого”. Але це свідчення не мало на меті навернути світ, а лише зібрати зі світу число, потрібне для укомплектування Божественно передбаченої вибраної Христової Нареченої.
ДРУГА ПРИЧИНА
Якщо перша помилка стосувалася навернення світу до Господа, то друга – того, що станеться зі світом, якщо він не навернеться до Господа. Не дивно, що разом із визнанням помилкової ідеї – кожен, хто прийме запрошення і не стане членом Нареченої Христа, буде вічно мучитись, – багато добрих людей вдалися до несамовитої люті у своєму хибному розумінні того, що їм робити, щоб спасти свої сім’ї, своїх ближніх та мільйони язичників від уявних вічних мук.
Перед лицем таких уявних крайнощів, тих, які починали вірити в Ісуса, не закликали ані припинити споживати харч, ані покинути намагання рости міцними в Господі, ані перестати вивчати Його Слово. Їх нахиляли до нестямного запалу приводити інших до Господа. Ця нестяма вела до найбезглуздіших учень та вчинків, з яких ми тільки тепер поступово видістаємося, коли усвідомлюємо, яку велику помилку робили.
Як дивно, що ми не зупинилися, щоб замислитися над безглуздістю нашого становища і того, як воно представляло Небесного Отця у так фальшивому світлі! Як дивно, що комусь могла прийти в голову думка, що Небесний Отець, пославши поклик до тих, хто має вуха, щоб слухати, аби вони стали спадкоємцями Ісуса Христа, їх Господа, міг призначити на вічні муки всякого, хто відмовиться прийняти відверто суворі правила та умови цього “поклику” – “вузький шлях” послідовників Ісуса, самовідречення і т. п.!
Правду каже Святе Письмо, що святі “мають боротьбу [не тільки] проти крові та тіла”, але й “проти піднебесних [впливових] духів злоби” (Еф. 6: 12). Дійсно, як говорить апостол, бог цього Віку засліпив розуми невіруючих і не дає цьому світлу сяяти на них (2 Кор. 4: 4). Тепер ми бачимо, як у Середньовіччі він ставив світло на місце темряви і темряву на місце світла.
ЩЕ ІНША ЛЕКЦІЯ, ЯКОЇ МОЖЕМО НАВЧИТИСЯ
Ми не можемо полишити цей вірш, не згадавши чудової повчальної лекції про те, як картати й докоряти наших братів, коли це справді потрібно. Як показує опис, три запитання, які наш Господь поставив св. Петру про його любов до Нього, були єдиними докорами, коли-небудь даними йому як відплата, як покарання за ганебне відречення Учителя тієї ночі, коли Його зрадили.
Багато з нас, опинившись на місці Учителя, вважали б обов’язком змусити св. Петра покірно вибачитися, перш ніж вирішити, що з ним далі робити. Ми були б схильні говорити про його слабість, про його невдячність, про те, що він знав, і т. д. Наше почуття справедливості в багатьох випадках цілковито заслонило би наше почуття милосердя та співчуття. Не так зробив Учитель. Він знав відданість серця св. Петра. Він знав, що той вибіг і гірко плакав над усім, що сталося. Він знав, як йому соромно і скільки відваги потрібно, щоб наважитися хоча б побачитися з Учителем, Якого він відрікся.
Саме прихильність до св. Петра і усвідомлення, що це привело його до повного відчаю, дало привід Господу вранці, коли Він воскрес, згадати св. Петра як першого серед апостолів, говорячи Марії, якій Він з’явився першій: “Але йдіть, скажіть учням Його та Петрові”. Нехай Петро не думає, що його відкинули. Нехай він знає, що Я пам’ятаю про нього, люблю його, співчуваю і пробачив йому, бо знаю, що він це зробив у скруті.
МИ ПОВИННІ КОПІЮВАТИ МЕТОДИ УЧИТЕЛЯ
І якщо наш Господь і Учитель дав нам такий приклад доброзичливості та пробачення без прохання про це, то чого ми вчимося з цієї лекції? Наскільки ми пробачаємо іншим їхні провини, наскільки ми готові на півдорозі дати їм знати, що не затаїли на них жодного почуття образи? Наскільки ми посилаємо їм запевнення, що думаємо про них доброзичливо, великодушно? І коли прийде відповідний час і треба буде щось сказати, чи візьмемо ми урок з повної любові доброзичливості та лагідності Відкупителя, коли Він всього лиш запитав винного, чи той має належне почуття любові? І коли той признається в такій особливій любові, чи ми запитаємо його, чи він насправді має таку особливу любов?
Безперечно, наш успіх як слуг Учителя в годуванні братів (черідки) і допомоги їм, а не перешкоджання, відповідатиме тому, наскільки ми пам’ятаємо і копіюємо Його манеру та методи. Тому, годуючи Його черідку, маймо постійно перед собою приклад великого Пастиря щодо того, як поводитися з цією черідкою.
R5052 (1912 р.)