ОСТЕРІГАЙТЕСЬ ПИХИ В СЕРЦІ 

“Огида для Господа всякий бундючний” (Приказки Соломона 16: 5).
Пиха – надзвичайно зрадницька і часто приодягається в покору. А через те, що ми недосконалі, то для нас добре було б не робитися суддями інших, а лише обмежуватися тим, що ми бачимо зовні. Господь каже: “Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх” (Мт. 7: 20). Ми повинні судити про когось тільки по зовнішній поведінці і не можемо піти далі і сказати, що знаходиться в чиємусь серці. Помилки в судженні не є огидою для Господа. Він здатен дивитися на помилки милостивим оком. Люди не є відповідальними за ті риси, які прийшли до них по спадковості. Та навіть не судячи когось, ми можемо натрапити на чиюсь поведінку, яка може здатися нам гордою, хоча вона такою не є.
Ми зустрічали людей, які не відзначалися надто великою самоповагою, надто великим марнославством, але любили, щоб їх похвалили. Вони не стільки думають про себе, скільки про те, що інші думають про них. Вони кажуть: “Коли б люди знали мене, як я знаю себе, то у світі мене б вважали за ніщо”. В цьому є доля істини. Люди, в яких мало почуття власної гідності, часто можуть здатися гордими, хоча насправді так не є. Намагаючись вдавати, що вони є кимсь, вони поводяться так, немовби вони були усім.
Такі особи просто змагаються з несприятливими обставинами, в яких вони народилися. Ми навіть не припускаємо, що Господь відчуватиме до них відразу. Дуже часто вони є малими у власних очах і дуже покірними перед Господом. Однак вони намагаються виглядати зовні більш привабливо. Слід признати, що в цьому є певний сенс. Але для них було би мудро подолати цю слабкість природи в собі. Вони повинні намагатися думати про себе помірковано (мати тверезий розум) і не перебільшувати. Їм треба поводитися з покорою, а також мати покірні почуття та думки.
Є ще інший клас, який має велику міру самоповаги, але думає при цьому так: “Я не хочу, щоб інші знали, якої високої думки я про себе, тому я приховаю її. Буду намагатися говорити дуже покірно. Святе Письмо каже, що ми повинні бути покірні, тому, говорячи щось, я буду намагатися говорити саме з такої точки зору.” Такі люди дуже часто мають тільки зовнішній глянець покори. Але декому справді здається, що така поведінка є правильною. Якщо вони щирі в своїй поведінці, то ми не можемо припускати, що Господь відчуватиме до них відразу.
На нашу думку “бундючний [серцем]” – це зарозуміла людина, яка відчуває свою вищість над іншими і не співчуває їм, яка думає про себе більш високо, ніж повинна думати, яка нехтує іншими. Це не є серце, яке міг би любити Бог або хтось інший. Воно є огидою в Господніх очах. 

ЧОМУ ПИХА Є ГАНЕБНОЮ РИСОЮ

Огидна річ – це щось дуже неприємне, відразливе, що не хочеться брати до рук, що не слід брати, чого треба бридитися. Мабуть, є причина, чому Бог каже, що Він противиться гордості. Ми розуміємо, що ніхто насправді не має нічого, чим міг би гордитися. Як натякає апостол в одному місці (1 Кор. 4: 7): “Що ти маєш, чого б ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв?” Що ми маємо, чого б не взяли від Господа? Якщо ж ми взяли щось як дар, то яке право ми маємо чванитися? Очевидно це дуже поганий стан розуму – пишатися тим, що не наше, не від нас, що дане нам як дар.
Тож ніхто не має причини пишатися. Кожен має багато причин бути вдячним Великому Дарувальнику всього того, що добре. Якщо це правда в нашому випадку, то правда і у випадку ангелів. Отже, у всьому Всесвіті ніхто з Божих створінь не має чим пишатися. В яких би умовах вони не були, ці умови не від них. Очевидно, що Бог так влаштував умови для покори, щоб не було жодної підстави для гордості.
Гордість – це ніщо інше як самолюбство, самовихваляння, а самолюбство є іншою назвою гріха. Отже гріх і самолюбство протистоять Божественному Характеру і Божественному Плану – перебувають в повній опозиції до них. Тому цілком зрозуміло і правильно, що Бог має сильну відразу до гордих. Не вміючи правильно розпоряджатися Його благословеннями, вони не можуть мати Його прихильності. І річ не в тому, чим люди пишаються: своїми розумовими досягненнями, фізичною силою, багатством, походженням або тим, що їхні “предки були мавпами”. Однаково все це – пиха і огида для Господа.

НАЙБІЛЬШ ОГИДНА ФОРМА ПИХИ

Та, мабуть, найбільш огидною формою пихи є пиха в Церкві – немовби ми самі створили План і тепер можемо хвалитися ним! Напевно будь-хто, створивши такий План, міг би справедливо пишатися ним. Але коли ми пригадаємо собі, що жоден з нас не створив такий План, але тільки має привілей дивитися на нього, ми повинні щораз більше наповнятися покорою і з дня на день краще прославляти Його Ім’я за благословення, які Він передбачив для всього світу.
Неможливо собі уявити, щоб якась гордість була більш огидною в Божих очах, ніж пишання Правдою. Якщо хтось поводиться таким чином, то це, вочевидь, відведе його від світла. Бачимо, як цей принцип був проілюстрований у випадку сатани. Шляхетний і величний, він дозволив гордості проникнути до свого серця і сказав: “Я піднімуся над іншими; я створю власну імперію”. Ця гордість зробила його суперником Бога (Іс. 14: 12-17). Тож він знаний нам зі Святого Письма як противник, сатана, диявол.
Хто має дух гордості, той не може зрозуміти, що “усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил” (Як. 1: 17). Така особа має дух противника замість Духа Бога. Якщо йому дозволяти зростати і приносити плоди, він остаточно приведе до другої смерті. Природа спокус, що приходять на Божий народ, є огидною. Але ми не повинні судити серце, щоб визначити, чи це пиха серця чи ні, бо нам може так тільки здатися. І навіть якщо хтось втратить “високий поклик”, то може ще отримати місце в “великій громаді”. Тому, якщо ми бачимо чиюсь поведінку, що вона не є в повній згоді з тим, чого ми повинні сподіватися від особи, благословенної Правдою, це повинно спонукати нас розглянути власне серце, щоб побачити, чи в нас немає такої ж риси гордості.
Мабуть, ніде ця прикмета гордості не виявляється в такій мірі, як в тих, котрі є в Правді досить багато часу. Інколи її проявляють сестри. Буває, що вони дуже пишаються тим, що вони знають, і не допускають заперечень, мабуть, думаючи, що вони знають все. Часом це проявляється з боку братів, в котрих з’являється дух пихи. Їх вибирають старшими, і їм здається, що вони у всьому праві, а інші – помиляються. Це може привести до намагання нехтувати свободами зібрання і тримати владу в своїх руках.

“НЕ БАГАТО ХТО СТАВАЙТЕ УЧИТЕЛЯМИ”

Не завжди наша справа говорити про таку річ. Це, мабуть, справа зібрання. Але, як зауважив недавно один брат пілігрим: “Брате Рассел, я часом думаю собі, що якщо ми перейдемо за завісу, то будемо вражені, як мало з тих, котрі займали провідне становище в Церкві, буде серед вибраних”. Це змушує нас, зайнятих Господньою працею, пильно стежити за собою, щоб у випадку, якщо ми зауважимо хоч найменший потяг до гордості, ми побороли її як заразну хворобу, знаючи, які наслідки вона має на інших. Ми повинні співчувати тим, кого вона опанувала, але не їхнім труднощам. Пригадуються слова апостола: “Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо”. Хто має ясне бачення Правди і таланти та можливості, той буде мати з цього боку суворіше випробування.
Недавно ми чули про певні випробування, пов’язані з відвідуванням інших зібрань. Такі можливості відвідувати в кількох випадках виявились не на користь. Деякі особи, які є високої думки про себе, вирішили, що вони обов’язково повинні бути зайняті такою працею і говорити зібранню, що воно має робити. Інколи так поводяться навіть добрі брати, шляхетні брати, але, на нашу думку, вони не поступають розумно.
Як ми вже казали на початку, не наша справа судити серце. Кожен має привілей проповідувати в міру можливостей. Він може подорожувати за власний кошт і робити це тоді, коли має можливість. Він може проповідувати так, як здатен. Так завжди робили добрі особи. В Святому Письмі немає нічого, що б це забороняло. Але примушувати зібрання – переконувати зібрання, з одного боку, та ігнорувати зібрання, з іншого боку, – недобре. Якщо зібрання виразило Божественну волю, то окремі особи повинні мовчки пристати на те, що вирішило зібрання.

R5000 (1912 р.)