МОЛИТВИ НОВОГО СТВОРІННЯ

Молитва до Бога, спільність із Ним є великим привілеєм і доказом Його милості. Але Бог не дав нам цей привілей для того, щоб ми говорили Йому про свої бажання, бо самі ми недосконалі і наші бажання теж не можуть бути досконалі: “Бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить”, і Він зробить для нас краще, ніж ми можемо думати чи просити. Також Бог не дозволяє нам молитися, щоб ми казали Йому про справи тут, бо Він знає кінець на початку, а також кожний проміжний крок. Але Він встановив молитву для нашої користі, утіхи та повчання.
Ціль молитви – створити зв’язок між серцем та розумом Божої дитини і серцем Бога і дозволити їй якомога повніше збагнути Батьківство Бога, Його любов і глибоке зацікавлення кожним елементом нашого добробуту, щоб у великій скорботі ми могли скинути тягар свого серця на Бога і тим самим звернути увагу на Його любов, опіку та мудрість для свого підбадьорення, а не Його, для свого зміцнення, а не Його, для своєї радості.
Це не є нагода підказати Єгові, як найкраще влаштувати справи, а нагода привести наші серця до сприйняття Його як Осередка мудрості та сили, щоб, скинувши тягар зі свого серця, ми приготувалися слухати Його відповідь та пораду через Його Слово. А той, чиє розуміння молитви обмежується примітивною інформацією, якою він хоче поділитися з Богом завдяки своєму “велемовству”, хто ніколи не навчився чути відповідь на свою молитву з Божого Слова, тільки частково зумів оцінити ціль молитви.
Наполегливість у Божій службі часто вестиме Його дітей до Нього, щоб біля Його ніг усвідомити Його прихильність до них у труднощах, розчаруваннях та життєвих випробуваннях, і просити про Його провід та керівництво в кожній життєвій справі й через Його Слово звертати увагу на Його мудрість, яка дозволить служити Йому прийнятним чином.
У молитві належить просити про речі, які Богу (як Він Сам про це сказав) приємно давати. І хоча ми можемо відкрито звертатися до Нього як до Отця і говорити про те, як ми розуміємо Його Слово, про довір’я і ставлення до його кінцевого виконання, проте ми не тільки повинні уникати говорити Господу про свою волю та свої плани, і про те, чого б ми хотіли, але й уникати такого духа й гнати його від себе геть, повинні визнавати Господню волю та план для досягнення цього й приводити себе до повної згоди з ними. Коли ми збагнемо цю думку, вона частково позбавить нас “довгих молитов”, “велемовства” й “проказування зайвого”, яким дехто намагається повчати Господа, висловлюючи свої побажання в кожній справі під небесами. Це швидко зверне його до Божого Слова, щоб уважно дослідити Божий План і діяти та молитися в згоді з ним.
Запевнивши, що Отець піклується про нас, що Йому приємно, коли ми приходимо до Нього зі щирим серцем, Учитель розповідає про умови, на яких ми можемо сподіватися на відповідь. Він каже: “Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам” (Ів. 15: 7).

“У МЕНІ ПЕРЕБУВАТИ”

Наведене твердження (обітниця) має дві умови. Першою є перебування в Христі. Але що означає перебувати в Христі? Перебувати в Христі можуть тільки ті, які є в Христі, які увійшли в Нього вірою, покаянням та посвяченням. Перебувати в Ньому означає перебувати у вірі, перебувати у покаянні, у протистоянні гріху, перебувати в посвяченні Господу та Його службі. А це свідчитиме про те, що наша воля цілковито посвячена – поглинута волею Христа.
Інша умова також істотна: “Коли... слова Мої позостануться у вас”. Цілком очевидно, що наш Господь мав на меті утвердити Себе та Своє Слово, Святе Письмо, у розумі, серці та житті всіх, хто справді Його! Вони повинні досліджувати Писання, щоб знати волю Господа, щоб знати, що Він обіцяв, а чого не обіцяв, щоб знати, що вони можуть просити, а чого не можуть. З’ясувавши це, особа, повністю посвячена – цілковито керована волею Бога – не захоче бути чимось, мати щось і робити щось, що не сподобалось би Господу.
Коли хтось досяг стану, де ним керує воля Христа і в ньому перебувають слова Христа, то, як можемо побачити, чого б він не просив (добре поінформований про Божественні обітниці та цілковито слухняний Божественній волі), це будуть речі, які Отець із задоволенням дасть у відповідь на його прохання.
Ці прохання, мабуть, будуть такими ж простими, як звернення Учителя, коли Він молився: “Проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля” (Лк. 22: 42). При такому стані молитва завжди отримує відповідь, але при такому стані молитва завжди буде дуже поміркованою. За таких обставин молитва щораз більше буде вдячністю за благословення, виразом довір’я та упевненості, дорученням своїх доріг Господу, довірливим сприйманням обітниці, що за таких умов усе (навіть те, що здається лихом і негараздами) співдіятиме на добро. Отже, що б не сталося, особа матиме усвідомлення того, що молитва отримала відповідь. Тоді буде ще більше радості, бо особа готова радіти в горі, у достатку і на стежці служіння. У неї не буде бажання чинити опір тому, на що Бог дозволяє, знаючи, що це принесе добро.
Така особа з Господнього народу не може молитися, щоб виконалася її воля, бо в неї немає іншої волі, окрім волі Бога. Хто перебуває в Христі, у кому перебуває Його Слово, той може молитися за своїх ворогів і за тих, хто кривдить його та переслідує, хоча він не може молитися до Бога, щоб очі його ворогів розплющилися негайно, та ще й так, як він цього хоче. Розуміючи з Божої обітниці, яка міститься в Слові, що всі сліпі очі розплющаться на Правду, він може очікувати на Його час. Звертаючись до Бога в молитві, він може сказати, що пробачає своєму кривднику, переймається ним, терпеливо чекає на день, коли “земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває” (океанські глибини), і Його воля буде виконуватися на землі так, як виконується на небі (Іс. 11: 9).

ЧАСТЕ ЗВОЛІКАННЯ З ВІДПОВІДДЮ

Відповідь на нашу молитву не завжди приходить негайно. Та як тільки ми переконалися, що наші прохання є в згоді з обітницями, речі, близькі нашому серцю, стають нашою постійною молитвою, поєднуючись у розумі з усіма життєвими обов’язками та інтересами. Наше серце постійно схиляється до того, чого ми прагнемо від Господа, і при слушній нагоді ми повторюємо Йому прохання. Це і є та молитва, яку Господь радив, кажучи, “що треба молитися завжди, і не занепадати духом” (Лк. 18: 1). Господній народ повинен продовжувати просити про правильні речі достатньо наполегливо, не повинен втомлюватися, проявляти безнадію, невір’я, не повинен занепадати духом.
Звісно, є багато причин, чому Господь не одразу задовольняє всі наші прохання, які є в згоді з Його волею, на основі Його Слова. Ми можемо не знати всіх цих причин, але деякі з них явні. Напевно, однією з причин, чому Господь зволікає з відповіддю нам, часто є випробування сили і глибини наших прагнень добрих речей, про які ми Його просимо.
Наприклад, Він каже, що готовий дати Свій Святий Дух тим, хто про нього просить, більше, ніж земні батьки готові дати добрі речі своїм дітям. Однак надання Його Святого Духа – поступовий процес; і ми здатні прийняти його настільки, наскільки звільняємось від світського, самолюбного духа. Потрібен час, щоб звільнитися і приготуватися до прийняття розуму Христа. Деяким потрібно для цього більше часу, ніж іншим, але всім потрібно звільнитися від нього, щоб на його місце прийняти інший.
Хто шукає, той знаходить, і чим він більше шукає, тим більше знаходить. Тому, хто стукає, відчинять, і чим більше та наполегливіше він стукає, тим більше це показує бажання увійти. І коли двері привілею, двері нагоди поволі відчиняються перед ним, це додає йому відваги та сили скористатися з цього. Ось так благословення у всіх відношеннях є більшим, ніж тоді, коли б Господь відповів на наше звертання спішно.
Ми повинні пам’ятати, що наш Небесний Отець не тільки багатий і милосердний, добрий і лагідний, але й мудрий і повний любові. Ми повинні думати, що Йому приємно дати те, чого бажає наше серце, якщо ці бажання є в згоді з Його планом, який Він побудував на засаді, що той враховує не тільки наші найвищі та найкращі інтереси, але й найвищі та найкращі інтереси всіх Його створінь. Тоді, що б не трапилося, Його добре поінформовані діти можуть отримати все, чого бажає їхнє серце, тому що їхнє серце є в повній згоді з Господом, і вони не хочуть від Господа нічого, окрім тих добрих речей, які Він має намір і обіцяє дати.

БАЖАННЯ ВИМОВНІ АБО НЕВИМОВНІ

Якщо так розглядати молитву – не як випрошування, ані як нагоду інформувати Господа про нашу волю, але як пору єдності та спільності серця з Отцем, коли ми можемо дати полегшення нашому обтяженому та збентеженому серцю та відчути Божественне співчуття, приводячи на розум Божественні обітниці, переглядаючи Божественну опіку та виражаючи нашу довіру до численних Божих обітниць (ще раз звертаючись до цих обітниць, маючи їх на серці, немовби Бог тільки зараз голосно сказав їх до наших вух), – то бачимо, якою важливою є молитва для справжньої Божої дитини! Вона не може жити без неї. Позбавити її такої спільності – це наче позбавити дерево листя. Його втрата затримає дерево в рості й перешкодить розвитку.
Та уявити собі, що християнське життя залежить виключно від молитви без наполегливого вивчення Божого Слова, це так, немовби уявити собі, що дерево може пишно рости без листя, коріння та ґрунту. Потрібно усе. Як добрий ґрунт та коріння сприяють росту листя та плодів, так обітниці Божого Слова, засвоєні нами, природним чином ведуть до добрих вчинків та до спільності з Богом у молитві, без чого плоди Духа швидко в’януть та никнуть.
Не дивно, що Ісус наказував повчаннями та прикладом, говорячи: “Пильнуйте й моліться” (Мт. 26: 41), об’єднавши умови, потрібні для нашого розвитку. Дехто молиться, але занедбує пильнувати; інші пильнують, але занедбують молитися. Обидві ці помилки серйозні, і нам неможливо сказати, яка з них є більш серйозним нехтуванням, бо кожна несе катастрофічну втрату великої “нагороди”, по яку ми біжимо.
Про молитву ніде не мовиться як про обов’язок, хоча стверджується про потребу в ній. Отець бажає Собі таких поклонників, які б поклонялися Йому в дусі та в правді (Ів. 4: 23), і називати молитву обов’язком і встановлювати для неї час, місце чи якийсь визначений спосіб суперечило б цьому принципу. Наполегливість служіння та особливість обставин регулюватимуть те, як часто і про що молитися.
Жодна форма молитви не наведена у Святому Письмі. Навіть Учитель, коли учні попросили Його поради, дав не форму, яку треба повторяти, а лише ідею, приклад того, як будувати свої молитви до Бога. Він не казав “моліться цією молитвою”, а “моліться отак [на зразок цього]”. Отже, наші молитви повинні бути на зразок цієї – не набором екстравагантних вимог, а простим виразом щирого серця: по-перше, визнанням і вшануванням Бога як нашого Отця, Всемогутнього і Святого; по-друге, виразом наших сподівань та довіри, що за обітницею надходить Його Царство, нашого сподівання на нього і на час, коли Його воля буде виконуватися на землі, як на небі; по-третє, нашу надію на “хліб щоденний” від Нього, який Він обіцяв; по-четверте, визнанням, що наші дороги не є досконалі і ми сподіваємося на Його милість (даровану через Ісуса Христа) для прощення, а також готовністю пробачати нашим боржникам, які провинилися перед нами.

“ОТЧЕ НАШ, ЩО ЄСИ НА НЕБЕСАХ”

Вираз “Отче наш” особливо близький нам. Почуття вірного батька до своєї дитини є одним з найцінніших у світі й вживається для ілюстрації відносин посвячених Господніх членів і Творця. Потрібен деякий час у Школі Христа, щоб ми, учні, вихованці, були здатні правильно оцінити значення слова “Отець” у стосунку до Бога. Та чим більше ми дізнаємося про любов Бога, яка перевищує всіляке розуміння, і більше в змозі наблизитися до Нього через віру та слухняність, тим ціннішим стає цей вираз “Отець”.
“Нехай святиться Ім’я Твоє” виражає поклоніння, оцінення Божественної доброти та величі, а також належну пошану. Звертаючи наші просьби до Господа, першою думкою має бути не бажання чогось свого, ані інтереси інших, близьких нам осіб. Першим у всіх наших думках, цілях та обрахунках має бути Бог. Ми не повинні молитися про щось, що не віддавало би честь Імені нашого Небесного Отця. У нас не повинно бути жодного бажання для себе чи для рідних, яке б Він не схвалював і про яке б не наказував молитися.
Мабуть, жодна риса серця сьогодні не є в більшій небезпеці запропаститися у тих, які називають себе християнами, аніж думка про пошану до Бога. Скільки б ми не зростали в знанні, скільки б ми не позбувалися забобонів та неправд, наскільки б вищим не було сьогодні становище християнина порівняно з тим, що було століття тому, боїмося, що пошана зникає – не тільки в номінальній церкві, але й у багатьох членів “Церкви первороджених, на небі написаних” (Євр. 12: 23). Кожна втрата пошани є явно не на користь як Церкві, так і світу, прокладаючи шлях для різних лих і остаточно для анархії.
Якщо Бог і Його слава та честь повинні бути на першому місці в розумі Його дітей, то їхні наступні думки повинні бути про близьке славне Царство, яке, як Він обіцяв, благословить світ. Скільки б наші особисті справи та інтереси не тиснули на нас і скільки б ми не мали бажання отримати в них Господнє благословення та керівництво, у нашій оцінці вони не повинні бути важливішими від Його милосердних задумів, які Він так виразно обіцяв у Своєму Слові. Ми повинні пам’ятати, що Царство, коли воно прийде, буде панацеєю від усіх нещасть та клопотів не тільки для нас, але й для всіх людей. Тому ми не повинні дозволити, щоб наші особисті потреби були надто істотними, а пам’ятали, що все створіння зітхає і стогне в болях, чекаючи на це славне Царство і на благословення всіх племен землі, які, як обіцяв наш Небесний Отець, прийдуть через Насіння Авраама.
Ця думка про Царство, про його необхідність і про благословення, які воно принесе, дозволить тримати в розумі, перш за все, наш Високий Поклик до співспадкоємства з нашим Господом у цьому Царстві. І наскільки ця надія є виразною в нашому розумі, настільки вона буде, як пояснює апостол, “неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу” (Євр. 6: 19, Хом.).
Цей якір надії на майбутнє, на Царство дозволить нам безпечно і досить спокійно перейти крізь випробування, бурі та труднощі теперішнього злого світу. Більше того, наші думки про Царство будуть нагадувати нам, що якщо ми хочемо бути спадкоємцями цього Царства, нам потрібна належна дисципліна та виховання вже зараз. Це, у свою чергу, дозволить нам сприймати всі страждання та випробування теперішнього часу як легкі страждання, бо ми знаємо, що вони достачають для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги. Тож вже саме звернення з молитвою у правильному порядку принесе нам трохи полегшення від наших збентежень, випробувань та розчарувань, перш ніж прийде слушна мить згадати про них перед Престолом благодаті.

“НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ... НА ЗЕМЛІ”

Це прохання, принесене від серця, означає, що той, хто приносить його, цілковито посвятив свою волю, своє серце Господу. Якщо він надіється, що незабаром прийде Царство і підкорить усіляку несправедливість та запровадить Божественну волю від моря до моря і від полюса до полюса, то як прохач, перебуваючи в згоді з Господньою волею і бажаючи, щоб вона панувала скрізь, він буде прагнути, щоб ця воля керувала його власним серцем, щоб у його власних справах Божа воля виконалася відповідно до його спроможності в земних умовах, так само як він надіється на її вдосконалення в Царстві, яке скоро буде встановлене.
Ніхто не може розсудливо і щиро звертатися з цим проханням, якщо не бажає і не прикладає зусиль, щоб Господня воля виконувалася в ньому ще тут на землі. Ось так благословення дістається тому, хто звертається з цим проханням ще перше, ніж він попросить про якесь особливе благословення для себе чи для інших. Уже сама думка про цей Божественний порядок приносить благословення, мир, спокій і задоволення для серця.

“ХЛІБА НАШОГО НАСУЩНОГО ДАЙ НАМ СЬОГОДНІ”

Це прохання, здається, має на увазі постійну, щоденну залежність від Господа в потрібних нам речах – прийняття щоденної Господньої провіденційної опіки й ведення наших справ. Під щоденним хлібом треба розуміти в широкому значенні їжу та одяг – потрібні речі. Господній народ, який вважає Його своїм Отцем, повинен довіряти Йому, мов діти, при цьому намагаючись використовувати різні знаряддя та нагоди, які є в межах досяжності. Він повинен подбати для себе про потрібні речі, однак визнати Божественне постачання та опіку, які влаштували справи наперед, щоб уможливити теперішні умови та благословення.
Агностицизм та Вища Критика загалом можуть, якщо хочуть, заперечувати Божественне провидіння в постачанні зерна та інших запасів для людських потреб. Та очі віри бачать за цим постачанням Любов, Мудрість та Силу Бога, які приготували для людських потреб і дають потрібне так, як це буде для користі людства – в поті чола і т. д.

“І ПРОСТИ НАМ НАШІ ГРІХИ”

Звернення до Господа про прощення гріхів означає, що ми в серці опираємося гріху, що будь-які вчинені нами гріхи не були добровільними, що Господь, на основі Своєї Угоди благодаті з нами, згоден прийняти наміри нашого серця замість дійсної, повної, цілковитої, досконалої слухняності Божественним вимогам у думці, слові та вчинку. Отже, це звернення означає визнання того, що на дарованій нам Одежі Христової праведності з’явилися плями або бруд, що ми прагнемо її чистоти, щоб знову бути без “плями чи вади, чи чогось такого”. Це не може стосуватися добровільних гріхів, адже, як пояснює апостол, “як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви”, тобто основи для прощення, і кінцем добровільного гріха є Друга Смерть (Євр. 10: 26). Однак варто згадати, що є так звані мішані гріхи – гріхи, в яких є певна міра добровільності, поєднана з певною мірою незнання або успадкованих слабостей.
У випадку таких гріхів Господь виражає Свою готовність анулювати погану річ, якщо в її скоєнні особа негайно розкається. Але Він залишає за Собою право відшмагати, тобто дати покарання, заслужене й потрібне Його дитині як повчання в праведності, виправлення вади тощо.
Щасливі ті, хто бачить, що зі зростанням у благодаті та знанні їхнє серце є настільки в згоді з принципами Божественного порядку, що вони ніколи не прогрішать хоч якоюсь мірою свідомо. Але щасливі й ті, які, збагнувши, що вони до певної міри свідомо відійшли від Божественного правила, сприймають це з болем і, як каже апостол, накладають на себе покарання і виправляють себе, щоб ще швидше засвоїти уроки і привести тіло під повне підпорядкування новому розуму: “Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним”. “Бо коли б ми самі судили себе, то засуджені ми не були б” (1 Кор. 9: 27; 11: 31).

“КОЖНОМУ БОРЖНИКОВІ НАШОМУ”

Ми є недосконалі і не можемо виконувати Божественний Закон. Так само інші є недосконалі. Як ступінь відхилення від Божественного Закону відрізняється залежно від ступеня гріхопадіння, так ми повинні сподіватися, що наші провини та провини інших (один перед одним) будуть відрізнятися відповідно до природного темпераменту, недоліків і т. д. Зрозумівши, що ми здобули Божественне співчуття та милосердя в справі наших недоліків і потребуємо його далі, ми бачимо, що Господь навчає, що ми повинні проявляти таку ж прихильність до наших ближніх у Церкві і поза нею.
В іншому місці він викладає це правило беззаперечно: якщо ми зі свого серця не пробачаємо винуватцям нашим, то і наш Небесний Отець не простить нам наші провини. Ось так Господь виховує у Своєму посвяченому народі дух Отця, як Він про це навчав нас, кажучи: “Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мт. 5: 48).
Досконалість повинна бути критерієм. Скільки б нам її не вистачало, ми не можемо мати нижчого критерію. І наскільки ми намагаємося досягти цього критерію, розуміючи власні слабості та недоліки, настільки в нас буде співчуття до ближніх та їхніх провин перед нами. Це і є любов, симпатія, співчуття, і хто не досяг цього ступеня любові, яка співчуває іншим та їхнім слабостям і готова та рада пробачити, тому не вистачає любові. Хто не досяг у цьому успіху настільки, щоб любити своїх ворогів (і навіть молитися за них), той не зумів досягти позначки характеру, якої Господь вимагає, і може бути певний, що його відхилення від досконалого мірила не залишиться поза увагою, адже йому не вистачає такої важливої риси як любов, яка покриває безліч усіляких гріхів. Відомо, що ніхто не здобуде місця в класі Царства, у класі Нареченої, у кого немає цієї прикмети пробачати, прикмети любові.

“І НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ” (Хом.)

Треба пам’ятати слова апостола (Як. 1: 13), що Бог нікого не спокушує, і застосувати цю думку до нашої молитви. Отже, наша молитва не означає, що ми боїмося, що Бог буде нас спокушувати. Ні, ми благаємо Його, щоб Він керував нашими кроками і тим, чим ми переймаємось у житті, щоб жодна спокуса, жодне випробування не прийшло на нас, яке було б занадто суворе; щоб Він провадив нас шляхом, на якому ми б не мали спокус понад нашу спроможність, і запропонував вихід, коли нам важко. Апостол дає запевнення, що такою є Божественна воля, і така молитва буде в згоді з нею. Він каже, що Бог не дозволить нам бути спокушуваними над силу, але з кожною спокусою дасть також вихід. Спокуси є від противника і від нашої деградованої природи – через нашу власну плоть і через слабості інших. Бог не відповідальний за них, але може спрямувати шлях Свого народу так, щоб його не здолали ні природні труднощі, слабості, перепони, ні хитрощі противника.

“ВИЗВОЛИ НАС ВІД ЛУКАВОГО”

Ще ніколи не було більшої потреби в цьому зверненні, ніж сьогодні. Лукавий у даний час усіляко намагається заманити й піймати у пастку Господній народ, і Святе Письмо інформує, що Бог дозволяє на це і тим самим посилає дію омани на світ та на номінальну церкву. Наш Отець дозволяє на це, бо прийшов час завершити відокремлення “пшениці” від “куколю”. Однак Він обіцяв, що справжній клас “пшениці” (освячені в Ісусі Христі, які намагаються ходити Його слідами) не спіткнеться, ніколи не впаде, але йому відкриється щедрий вхід у вічне Царство. Отже, справа полягає у відданості серця Господу.
Випробування цього дня “виявить діло кожного [в Церкві],.. яке воно є”. Це випробування буде таке суворе, що звело б, коли можна, і “вибраних”. Але це неможливо, бо Господь особливо дбатиме про них. Тим не менше, Господній народ буде розпитувати Його про речі, які Він обіцяв, і коли молитиметься “визволи нас від лукавого”, то прикладатиме зусилля в тому ж напрямку. Ми сподіваємося, що зовсім скоро сили зла стануть ще більш енергійними, ніж зараз, “з усякою обманою неправди”. Тим часом Господь стримує ворожі сили, щоб Його справжній народ міг одягти Божу зброю і стояти, коли прийде злий день.

R4983 (1912 р.)