СПРАВЕДЛИВИЙ ДОКІР І ПРОБАЧЕННЯ ЗЛА

“Нехай карає мене праведник: це – милість; нехай викриває мене: це – кращий єлей, котрий не пошкодить голові моїй” (Псалом 141: 5, Гиж.).
У Святому Письмі слово “праведний” вживається в подвійному значенні. В одному значенні згадується абсолютна праведність, як про це читаємо: “Нема праведного ані одного”. У вірші, який ми розглядаємо, натяк є на те, що наш Господь Ісус є тим Праведником, який карає. У цьому значенні, зрозуміло, покарання приходить від нашого Господа, а особа, яка підлягає каранню, приймає його з подякою, знаючи, що до такого докору має відношення Мудрість, Справедливість та Любов Бога. Та є ще додаткове використання слова “праведний” у стосунку до людства. Про різних осіб у Святому Письмі згадується як про праведних не тому, що вони досконалі, а тому що в них були праведні наміри, праведна воля і вони показували у своїй поведінці Дух Бога, дух праведності.
При такому вживанні слова “праведний” цей вірш, мабуть, означає, що весь Господній народ повинен вміти давати докір та виправляти у праведності так, щоб це допомогло особам, яких виправляють, було для їхнього добра; повинен вміти виправляти так, щоб це приносило якусь міру утіхи, благословення та підкріплення; повинен вміти виправляти так, щоб це було немов чудовий, запашний єлей, аромат якого зберігається годинами. Закарбувавши це у розумі, ми здобуваємо цінний урок. Перш за все, ми повинні бути тими, хто приймає виправлення від Господа, хто радий виправити помилку, якщо помиляється в якійсь справі. По-друге, ми повинні бути тими, хто розуміє, що правильний докір не шкодить, а додає духа, піднімає й підбадьорює.
Щоб досягти цього, докір повинен бути зі співчуттям. Ми повинні пам’ятати, що весь Господній народ упалий за плоттю, але є Новими Створіннями в Христі. А той, хто є Новим Створінням у Христі, повинен мати розум Господа і бажання прославляти Його. Кожен з братів, хто докоряє з такого погляду, буде розуміти, що особа, яка отримує докір, не мала поганих намірів і розповість якомога лагідніше та доброзичливо про справжні факти. Такого роду докір не треба давати раптово, а особа, яка докоряє, повинна вважати покарання, його час і т. д. як дане від Господа. Так повинен робити кожний праведний, який дає докір іншому. Це треба робити тільки після дбайливого обдумування та молитви, прийшовши до висновку, що це найкращий з можливих способів допомогти брату чи сестрі. Коли б усі докори робили за таких умов, можемо бути певні, що це було б набагато кориснішим, ніж звичайний докір.

ГРУБИЙ ДОКІР – НЕСПРАВЕДЛИВИЙ

Вираз “не пошкодить моїй голові” означає, що такий докір не буде згубним, не буде грубим, а буде єлеєм, благословенням. Пошкодити голові означає вбити особу. Праведні є у світі не для того, щоб кривдити інших або шкодити їм, а щоб робити добро. Хто кривдить інших, той настільки ж є неправедним. Той, хто вживає свою критику чи докір і т. п. з наміром досягти нищівного впливу на того, кого він докоряє, не є праведний. Він повинен навчитися правильно критикувати. Він повинен навчитися, що слова апостола “докоряти”, “картати” тощо були звернені не до всього Божого народу, а до Тимофія, який був старшим. Тільки тих можна обирати старшими, які є поміркованими, які розвиваються, які навчилися контролювати своє життя і свій язик, щоб не трощити, але давати докір, який би був корисним і мав би на меті наблизити особу до Господа і в цілому підбадьорити та допомогти.

“СТАРШОГО НЕ ДОКОРЯЙ”

Коли св. Павло повчав Тимофія не докоряти старшого, але вмовляти, немов батька, апостол не мав на увазі старшого громади, а особу старшу, ніж він сам. Не докоряй старшого від себе. Трактуй його як батька, а старших жінок – як матерів, молодших – як братів чи сестер. Іншими словами, старший призначається в Церкві не для того, щоб залякувати або розтоптувати свободи інших. Дух доброзичливості, лагідності і т. д. є Святим Духом. Якщо старший докоряє в іншому дусі, він повинен пам’ятати, що той, кого він докоряє, не є дитиною і з ним не треба поводитися як з дитиною – оголошувати догану або обвинувачувати, або казати: “Це все неправильно!”. Така немудра поведінка у винесенні докору створює багато труднощів.
Було б нерозумно, недоброзичливо та невдячно для молодшого віком втрачати терпеливість до старшого віком, який, на його думку, повинен знати якусь річ, і казати: “Ти повинен це знати. Я тебе навчу”. Такий дух вже наробив біди в різних місцях. Очевидно, зауваження апостола вказує на протилежний спосіб поведінки, радячи ввічливість, доброту, повагу до віку і все, що з цим може бути пов’язане. З різних місць Святого Письма стає очевидним, що в давні часи була повага у сім’ях, прикладів якої ми не бачимо сьогодні, як це видно зі слів апостола: “Старшого не докоряй, але вмовляй, немов батька, а молодших, як братів, старших жінок, немов матірок, молодших, як сестер” (1 Тим. 5: 1, 2).
Нині є звичай бути дуже ввічливим до чужих і дуже неввічливим до своєї сім’ї. Дехто дуже ввічливий до сторонніх і дуже неввічливий до тих, до кого повинен проявляти лагідність, підтримку та співчуття. Та сама думка пов’язана, очевидно, і з нагадуванням любити “як братів”. Але сьогодні, якщо ви хочете знайти щирого, справжнього приятеля, ви навряд чи будете шукати його в тій самій сім’ї. У цьому відношенні наш прогрес напевно не еволюційний. До батька, до матері, до братів та сестер треба відноситися з повагою, з лагідністю, з любов’ю. І цей принцип слід застосовувати до дому віри.

“ЛЮБОВ НЕ ЧИНИТЬ ЗЛА БЛИЖНЬОМУ”

У 2 Тим. 4: 2 апостол, як служитель Божої благодаті, пояснює, що проголошення Євангелія може містити три речі: (1) докір; (2) заборону; (3) переконування. Але варто застерегти весь Господній народ від надто ліберального вживання перших двох речей. Щоб докорити правильно, треба щоб у серці було багато любові та співчуття, інакше докори та заборони будуть гострі й нароблять більше шкоди, ніж добра. Та навіть серце, повне любові, потребує голови, добре врівноваженої, щоб докори та заборони вдалося вжити на користь тих, хто справді їх потребує. І тут Божий народ повинен бути “мудрим, як змії, і невинним, як голубки”. Переконування є тією формою служіння, яку більшість Господнього народу, очевидно, здатна використовувати найкраще. Але навіть ця форма, а також інші зусилля повинні відзначатися терпеливістю, довготерпінням, братньою зичливістю.

КОЛИ ТРЕБА ПРОЩАТИ?

“Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: «Каюся», – вибач йому!” (Лк. 17: 3, 4).
Бог не пробачає наші гріхи, доки ми не визнаємо їх і не попросимо в Нього пробачення. Наш Господь виразно наголошує на істотності визнання тими, хто провинився перед нами, своєї вини, перш ніж ми скажемо, що повністю пробачаємо. Якщо він “звернувся до тебе, говорячи: «Каюся», – вибач йому”.
Ми не повинні приймати тільки одну частину Божественної вказівки та ігнорувати іншу. Ми не повинні казати, що наш Господь мав це на увазі, коли казав: “Вибач йому”, і не мав цього на увазі, коли казав: “Докори йому, а коли він покається, то вибач йому”. Однак більшість людей даремно переконувати у слушності покаяння, хіба що вони провинилися і їхній обов’язок – розкаятися. У своїй більшості люди досить несхильні пробачати, чекаючи аж у них попросять пробачення.

МИ ПОВИННІ БУТИ ПОБЛАЖЛИВИМИ В ДРІБНИЦЯХ

З іншого боку, треба бути обачним. Християнин повинен мати люблячу, доброзичливу вдачу серця, копію вдачі Небесного Отця. У дріб’язкових справах він повинен мати стільки співчуття та любові, щоб не звертати уваги на дрібні хиби, так само як Бог заради Христа поводиться з нами, хіба що вони свідчать про обізнаність та злочинний умисел. Якщо таке правило діятиме між християнами – намагання не вважати проступком те, що не зроблено навмисне або з наміром заподіяти зло, – то воно буде великим благословенням для всіх і правильним шляхом, шляхом Богоподібності.
Провини, про які веде мову наш Господь, не є дріб’язковими справами, речами без наслідків, не є злими підозріннями або припущеннями, не є уявними образами, але виразним злом, завданим нам, доказовим, по відношенню до якого наш обов’язок – лагідно, з любов’ю й мудро дати правильний докір – якийсь натяк, що ми бачимо зло і воно нас засмутило та завдало нам шкоди. Тоді приходить черга на Божественне правило, дане нашим Господом, щодо єдино правильного способу докору (Мт. 18: 15-17), обговорення якого велося не раз у цьому журналі та в інших публікаціях. Наш Господь дає зрозуміти, що неслухняність Його наказам свідчить про недоліки в учнівстві. Хоча Він дав зовсім небагато особливих заповідей, цей наказ, на якому Він так виразно наголосив, як на єдиному шляху для залагодження скарги, цілковито ігнорується багатьма зрілими християнами.

“ЯК І ХРИСТОС ВАМ ПРОСТИВ”

Ми завжди повинні мати схильність пробачати і повинні показувати це кожного разу. Наша повна любові доброзичливість, лагідність та бажання не думати погано (або думати якомога менше) має проявлятися в усіх словах та вчинках у житті. Це і є шлях Богоподібності. Бог мав добрі, прихильні, лагідні почуття до нас навіть тоді, коли ми ще були грішними. Він не чекав, аж грішники проситимуть пробачення, а відразу проявив бажання до згоди й готовність пробачити. Усе Євангельське послання говорить про це: “Примиріться з Богом!”. Наші серця повинні бути так наповнені цією вдачею пробачати, щоб наші обличчя не мали похмурого вигляду, а наші слова – гіркого жала. Навпаки, вони повинні свідчити про повне любові пробачення, яке має бути в нашому серці кожного разу.
Наш Господь звернув особливу увагу на різницю між зовнішнім, формальним виявленням пробачення приємними словами і дійсним пробаченням від усього серця. Перше, або зовнішнє, пробачення є нещирим і свідчить про те, що всередині тліє зло, дух невибачливості, і тільки справа часу, коли затаєні сили злоби та ненависті вибухнуть образливими словами. Бог читає серце і, що б не промовляли уста, Він не братиме це до уваги, якщо серце та життя цьому не відповідають. Намарно казати “Я люблю брата” і водночас намагатися словом чи ділом робити йому кривду. Усяке лихослів’я, злоба, ненависть, заздрість, колотнеча походять від зла в серці. Тому усім, хто прагне належати до Господнього Тіла, обов’язково “очистити стару розчину... злоби”, щоб справді бути членами прісного хліба – Тіла Христа.
Пробачення “з серця свого” є умовою, якої треба завжди прагнути досягти. Ми ніколи не повинні нагромаджувати які-небудь почуття, окрім пробачення та доброзичливості до всіх, якими б серйозними не були їхні провини проти нас. Якщо так, у нас буде прагнення і намагання показати пробачення зовні й висловити його на адресу того, хто кається. Тоді ми не будемо вимагати від особи, яка кається, ретельних пояснень. Мов батько марнотратного сина, ми, побачивши, як розкаяна особа приходить в стані покори, відчуємо, як щось торкнулося нашого серця і змусило самому вийти їй назустріч, пробачити, привітати приязно і одягти її в одежу найповнішої приязні та братерства.
“А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших” (Мт. 6: 15).

НЕНАВИДІТИ ГРІХ, А НЕ ГРІШНИКА

Нашим першим уявленням про вираз “не шкодь”, можливо, була думка, що ми не повинні вбивати або ранити наших ворогів фізично, та коли ми придивляємось до Учителя і вслухаємось у Його слова, ми чуємо, як Він каже: “Навчіться від Мене”. І ми разом з апостолом зауважуємо, що хоча в Ньому не було гріха, ані не знайдено вини в Його устах, проте “коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно [у відповідь], а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо” (1 Петр. 2: 22, 23).
Якщо ми вірні учні, то невдовзі побачимо, що досконалий закон свободи, закон Христа, здатний розгледіти навіть думки і наміри серця, і навіть якщо ми зобов’язані ненавидіти усякий гріх, ми не можемо ненавидіти грішника і при цьому мати Божу любов, яка б удосконалилася в нашому серці. А це означає, що ми не тільки не повинні мстити у відповідь і ображати наших недругів, але не повинні навіть мати такого бажання. Погані наміри треба вгамовувати, а самолюбні умови, які їх породили, – викорінювати і заміняти любов’ю, Духом Христа.

“КОПІЇ ДОРОГОГО БОЖОГО СИНА”

Ми можемо засвоїти урок з факту, що кожен з двох величних характерів, таких як Іван Христитель та наш Господь, виконав свою місію згідно з Божественним задумом. Але в них була різна місія. Місією Івана було, передусім, докорити й реформувати, і ми мусимо визнати, що він як пророк був надприродним чином ведений у різних справах обраного ним шляху. Місія нашого Господа, навпаки, була відмінною. Він збирав до Себе тих, кого служіння Івана збудило до праведності та до запалу знати і виконувати Господню волю.
Ми, покликані стати Тілом Христа і йти за Ним, можемо засвоїти з цього урок правильного шляху. Ми не послані, як Іван, мешкати на пустині, жити і одягатися злиденно, критикувати і осуджувати все і всіх. Деякі з дорогого Господнього народу не бачать, що такі повноваження є особливі й надзвичайно рідкісні, і часом, наслідуючи невластивий приклад, вони ненавмисне приносять докір Господній справі.
Ми повинні бути копією дорогого Божого Сина, нашого Господа, а не копією Івана Христителя. Ми не повинні зчиняти колотнечі, намагаючись встрявати в чужі справи, ані не повинні прагнути керувати всіма справами цього світу, докоряючи імператорів, царів, правителів і т. д., а, навпаки, маємо нагадування апостола зважати на речі, які Бог вважає за потрібне дозволити, а ми вважаємо за потрібне стерпіти. Навіть якщо ми натрапляємо на речі, які не можемо схвалити, все ж таки ми можемо знайти в собі сили надто їх не осуджувати – особливо те, що не має якогось впливу на правильне розуміння та виконання Господнього Слова. Апостол вказує на таке правильне ставлення, говорячи: “Коли можливо, якщо це залежить від вас, живіть у мирі зо всіма людьми”. На цій самій думці наголошує наш Господь: “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть” (Рим. 12: 18; Мт. 5: 9).

НЕРОЗУМНИЙ ШЛЯХ

Деякі найбільш святі з Господнього народу роблять помилку, коли у своїх сім’ях без причини викликають упередження та протистояння, роблячи свої доми нещасними через постійне вишукування помилок у речах, які, хоч і не відповідають критерію святості та несення хреста, тим не менше, не є неморальними або злими, навіть у намірах. Батьки та опікуни обов’язково повинні остерігати від усіх потягів до аморальності й т. п., проте шукати помилки в тих, кого вони люблять, тільки тому, що вони – номінальні християни і мають дух світськості, – відверто нерозумно. Життя, повне миру та радості у Святому Дусі, – найкращий (з можливих) докір світськості і найкраща рекомендація славному Євангелію, яке вони визнають. Це і є той лист, який будуть читати, і світло, яке докорить темряву.
Іншими словами, ми не повинні сподіватися від непосвячених осіб притаманного нам самопожертвування, ані не повинні змушувати їх до нього. Треба чекати, аж вони побачать, що повне посвячення є “розумною службою” і віддадуть своє тіло Богу на живу жертву. Пастори та вчителі, однак, повинні намагатися постійно тримати перед Господньою посвяченою “черідкою” високий біблійний критерій, розуміючи, що існують численні впливи, мета яких – понизити критерій святості та відданості.

“ТО ЯКИМИ МУСИТЕ БУТИ... ВИ?”

Ми, які належимо до Євангельської епохи, повинні високо оцінювати її привілеї та нагоди, дбаючи “чинити міцним своє покликання та вибрання” (2 Петр. 1: 4-11). Якщо особи, покликані земним покликом, щоб бути “домом слуг”, виконували розумну службу, із запалом займаючись Господньою працею, як, наприклад, Іван Христитель, і були вірні, то скільки запалу та енергії повинні прикладати ми, привілейовані значно більше? “То якими мусите бути в святому житті та в побожності ви!” (2 Петр. 3: 11).
Пам’ятаймо, що цей “високий поклик”, це “небесне покликання” до співспадкоємства з нашим Господом у Царстві є дуже особливим і дуже обмеженим покликанням, яке скоро закінчиться і, як показує Божественне об’явлення, ніколи не повториться. Беручи це до уваги, скиньмо всякий тягар і біжімо з терпеливістю в забігу, представленому нам у Євангелії, дивлячись на Ісуса, Починателя нашої віри, доки Він не стане її Завершителем (Євр. 12: 1).

R4977 (1912 р.)