БЛАГОДАТЬ ПОКОРИ

“В покорі майте один одного за більшого від себе” (Филип’ян 2: 3).

Ті, у кого з природи покірний розум, не мають особливих труднощів, щоб вважати інших за кращих від себе. Але є ті, у кого з природи інший стан розуму. Це не обов’язково їхня вина, адже вони могли народитися з більшим почуттям самовпевненості, ніж інші. Та коли б навіть ми народилися з покірним розумом, ми мали б подбати про те, щоб у нього не проникли самовпевненість та пиха. Деякі люди бувають хвалькуваті у своєму серці від знання, яке мають. Вони люблять яскраво блищати, навіть якщо знають, що блиску в них не більше, ніж в інших. Вони хотіли б затінити блиск інших, щоб бути більш помітними в темряві.

Тому для кожного з нас безпечніше піти за радою апостола і виховувати в розумі покору й ніколи не дозволити її втратити. “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив”; “Хто бо підноситься, буде впокорений, а хто впокоряється, той піднесеться” (1 Петр. 5: 6; Лк. 14: 11). Упокорює Бог, та не в дусі помсти, а тому, що той, хто вихваляється, повинен бути понижений.

Проте можуть бути обставини, коли здається, що особа підноситься, тоді як насправді вона цього не робить, хоча обставини та умови можуть наводити на таку думку. Тому, щоб якомога краще виконати наказ апостола, ми повинні, як він радить у цьому вірші, виховувати дух покори – цінувати власні добрі якості менш високо, ніж інших. Якщо ми маємо добрі якості, то радіймо і використовуймо їх.

Порівнюючи себе з іншими, давайте дивитися на власні вади. Є дуже мало тих, у кому ми не здатні бачити якихось добрих прикмет, добрих рис. Тож якщо ми дивимося на власні недоліки й на добрі прикмети інших, ми починаємо більше цінувати інших, і це допоможе нам бігти.

Як ілюстрацію того, чим можна захоплюватися навіть у наших ворогах, згадаймо пораду однієї старшої пані своїм племінницям. Одна племінниця сказала до іншої: “Тітка може сказати щось добре про кожного. Переконана, вона може сказати щось добре навіть про диявола”. “Гаразд, – відповіла друга, – запитаймо її”. “Тітко, чи є щось доброго в диявола?” “Авжеж, – відповіла тітка, – я б хотіла мати стільки ж наполегливості, що й він”.

Тож якщо ми можемо знайти щось у противнику, чим можна захоплюватися і що може приваблювати, то, певно, можемо знайти щось і в інших, чим можна захоплюватися, що може приваблювати, і віддати їм за це належне. Тим самим ми будемо виховувати в собі дух, надзвичайно допоміжний для нашої майбутньої праці.

Вивчення власних недоліків, як ми вже згадували, зробить нас дуже покірними і триматиме в покірному стані розуму. Це могло би знеохотити нас, коли би не правильний стосунок до Господа та до Його Слова. Знаємо, що “тим, хто любить Бога,.. усе допомагає на добре” (Рим. 8: 28). Для таких наш Господь подбав у Своєму Слові про “бальзам з Гілеаду” для підбадьорення, про олію помазання та про потіху з Писання.

Господь не відкине нас, якщо ми не станемо свідомими злочинцями, а будемо у властивому дусі приймати речі, які нас упокорюють. Саме таку вдачу Він шукає. Усе, що упокорює нас в очах інших та в очах Господа (якщо ми будемо правильно навчені цим), допомагатиме нам на добре. Таких осіб Він благословить, підніме і дасть їм оцінити Свою Любов. Власне це Він збирається зробити. Ми маємо всі докази, що Господь дасть потрібне підбадьорення, і маємо запевнення Святого Письма, що слухняні Його Слову (в міру сил) не будуть переможені.

Коли б кожен пильнував тільки своє, свої інтереси, таланти, свій добробут, і нехтував цим у стосунку до інших, він виявляв би самолюбство і, відповідно, нестачу Духа Христа, який є духом любові та зичливості. Наскільки ми наповнюємося Святим Духом Любові, настільки будемо зацікавлені добробутом інших. Наш дорогий Відкупитель чудово проявляв розум, вдачу, тобто дух, який ми зобов’язані копіювати у своєму характері, якщо маємо остаточно належати до “Малої Черідки”, яка буде співспадкоємицею з Христом у славі й про яку Бог наперед постановив, що усі, кого Він прийме на це становище, повинні бути “подібні до образу Сина Його” (Рим. 8: 29).

НАШ ВЕЛИКИЙ ЗРАЗОК

Щоб ми хоч частково могли бачити, як наш Господь Ісус проявляв цей дух покори, апостол стисло підсумовує розповідь про Його упокорення й показує, як це привело до Його теперішнього звеличення. Він каже, що коли наш Господь Ісус був духовною істотою (ще перед тим, як зійти додолу, щоб взяти нашу природу і понести покарання за наш гріх), Він був “у Божій подобі”, духовній подобі, у високому та славному стані. Замість того щоб дозволити самолюбству та амбіції домагатися чогось вищого, ніж Бог дав Йому – замість того щоб намагатися встановити конкуруючу імперію, як це робив сатана, – Він не думав про грабіж Бога, щоб статися рівним Отцю (бо таким був шлях сатани), і не казав: “Зійду я на небо, повище зір [світил, ангельських військ],.. уподібнюсь Всевишньому [буду Йому рівня, буду однаковим з Ним]”. Навпаки, наш Господь Ісус, “початок Божого творива”, був готовий (дотримуючись плану Отця) упокоритися, взяти нижчу природу і виконувати працю, яка б означала не тільки велику покору, але й великий біль та страждання.

Апостол звертає увагу на те, як “Єдинородний” показав Свою готовність та покору, погоджуючись з такими умовами; як Він, ставши людиною, продовжував поводитися в такому ж покірному дусі, готовий виконувати Божественний План до йоти, помираючи як ціна викупу за людину. Більше того, коли Отець вважав за потрібне вимагати, щоб ця смерть була у кожному значенні найбільш ганебною (що виходило, мабуть, за межі вимог самого тільки викупу), Він не відступився, а сказав: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля”, – і погодився на ганебну “смерть хресну”!

Перед нами найбільш чудовий вияв покори, смирення та слухняності Богу зі всіх, які коли-небудь були показані чи які можна було би собі уявити. І цей зразок, наголошує апостол, ми повинні намагатися копіювати: “Нехай у вас будуть ті самі [покірні] думки, що й у Христі Ісусі” (Фил. 2: 5-10).

Ця покора дозволила нашому Господу проявити досконалу слухняність, за яку Небесний Отець так високо вшанував Його, піднявши з мертвих до божественної природи, до становища вище ангелів, влад і князівств та всякого ймення, що зветься. Про те, що саме таким є аргумент апостола, свідчить слово “тому” (вірш 9), тобто Бог високо звеличив Його “завдяки тому”, завдяки покорі, про яку щойно була мова.

Чудова та досконала покора і слухняність нашого Господа не тільки продемонстрували, що Він без залишку був відданий Небесному Отцю, але й показали, що в Ньому рясно мешкав дух Отця (Любов), бо Він ділився любов’ю Отця з людським родом, за який давав викуп. За це Він також удостоївся бути Божественним Знаряддям для благословення всіх племен землі на умовах Божественної Угоди, укладеної з батьком Авраамом.

Ось так Він став “Насінням Авраама”, яке має благословити відкуплений рід, і перед Ним “схилиться кожне коліно... і визнає... кожен язик”, коли в Єгови прийде властивий час, щоб вилити Божественні благословення на відкуплений світ, щоб усі могли прийти до знання Правди і, якщо запрагнуть, до повної згоди з Богом та вічного життя.

Апостол не тільки показує Господа Ісуса як великий Приклад належної покори, самозречення та слухняності Богу в інтересах інших, але й нагороду, високе звеличення нашого Господа Отцем, як результат Його слухняності – як нагороду за слухняність, – щоб ми також отримали підбадьорення й розуміли, що за вірне слідування за нашим Відкупителем та жертвування теперішніми зручностями задля Господа та Його справи ми у відповідному часі теж можемо сподіватися прославитися з Ним, розділити Його ім’я, престол та працю як члени Його помазаного Тіла, як Його Церква, Його співспадкоємиця.

Улюблені, застосуймо до себе повне любові застереження апостола, дане Церкві у Филипах, яке міститься в наступних віршах (Фил. 2: 12-16), і тримаймося шляху, на який ми увійшли, роблячи щораз більший поступ в забігу, виробляючи в собі (зі страхом та тремтінням) характер, вдачу Христа з покорою та слухняністю, і тим самим забезпечуючи особисто для себе частку у великому спасінні до обіцяної Богом слави, честі та безсмертя.

ВИКОНУЮЧИ ВЛАСНЕ СПАСІННЯ

Ми не можемо випрацювати власне виправдання, однак, виправдані кров’ю Христа, а тоді покликані небесним покликанням, ми можемо зробити наше покликання та вибрання певним. Ми можемо випрацювати нашу частку у великому спасінні, до якого були покликані в Христі, дослухаючись до вказівок Господа, йдучи за зразком, який Він нам дав. Ми не в змозі досягти досконалості в плоті, але можемо досягти досконалості волі, намірів, серця. І якщо ми втримаємо, наскільки можливо, тіло під контролем, його слабкості та недоліки вважатимуться вкритими заслугою нашого Господа, Святого.

Підбадьорливо також знати, що ця сутичка зі слабкостями та гріхом не є тільки нашою власною сутичкою. За нас є Бог, Він покликав нас і допомагає нам. Він вже працює в нас через Своє слово обітниці й вів нас досі через хотіння й виконання Своєї волі, Свого уподобання. І Він далі буде вести нас і допомагати нам, і працювати в нас через Своє Слово Правди, якщо ми будемо прислухатися до Його ради. “Освяти Ти їх Правдою! Твоє слово то Правда”. Євангеліє – “сила Божа на спасіння” кожному, хто приймає його ось таким чином. Неможливо знайти більший стимул для правдивої побожності, ніж “дорогоцінні та великі обітниці, щоб через них ми стали учасниками Божественної природи” (2 Петр. 1: 4, Турк.).

Більше того, йдучи слідами нашого Господа Ісуса, змагаючись в забігу по велику нагороду, виставлену перед нами в Євангелії, ми не повинні нарікати в дорозі, незадоволені її труднощами та вузькістю. Ми також не повинні ставити її під сумнів, ані не шукати якоїсь іншої дороги, ніж та, яку Божественне провидіння позначило для нас, розуміючи, що Господь знає докладно, які труднощі потрібні для нашого розвитку в Школі Христа. Ми усвідомлюємо також, що якщо слухняність можлива, а наші вуста є повні нарікань та незадоволення Господом і нашою долею, на яку Він дозволив, це показує, що ми щонайменше не є в згоді з Духом Його постанови, і така слухняність, коли б вона була можливою (а вона неможлива), не знайшла б Божественного схвалення, ані не здобула б для нас “нагороди”. Тому, як застерігає апостол, ми повинні “робити усе без нарікання та сумніву, щоб бути бездоганними та щирими, невинними дітьми Божими серед лукавого та розпусного роду, що в ньому ви сяєте, як світла в світі,.. додержуючи Слово життя” (вірші 14-16).

R4928 (1911 р.)