НАША ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОДИН ПЕРЕД ОДНИМ

“Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати” (Римлян 15: 1).

Великий принцип, викладений у нашому вірші, це принцип Любові, суть Божественного Духа. Бог є любов, і Дух любові є Духом Бога. Цей дух, діючи серед Божого народу, неодмінно робить його уважним один до одного. Він є протилежністю самолюбного духа і шукає благополуччя інших, а також власного благополуччя і, передусім, благополуччя дому віри.

У всякому випадку, він, наскільки це можливо, повинен стати нашою вдачею, щоб ми допомагали слабким і тим, хто потребує підтримки. Загальна вдача світу, навпаки, полягає в тому, щоб говорити зверхньо про слабких і казати: “Я їм співчуваю”. Насправді ж слабкі не отримують достатньо співчуття. Світ аплодує найбільш успішним, сильним, багатим. Але Бог має співчуття до слабких та скромних, тому наше співчуття повинно бути більше до тих, хто потребує його, аніж до тих, хто його не потребує. У Церкві є інтелектуально сильні особи і є інтелектуально слабкі, є фізично сильні і фізично слабкі, духовно сильні і духовно слабкі.

Наскільки ми сильні, настільки повинні не тільки допомагати іншим долати їхні слабкості, але й підтримувати всіх, підбадьорювати і показувати, як найкраще перемогти власні недомагання. Однак не треба надто наголошувати на них, тому що більшість людей не бере до уваги свої слабкості, і більш сильним доводиться миритися з ними у важку хвилину, а також з деякими своїми промахами. Якщо хтось бачить свою слабкість, це стає чудовим стимулом для подальших зусиль. Тому завдання більш сильних – звернути увагу інших на їхні слабкості так, щоб вони не образилися, ані не спіткнулися. Якщо звернути увагу на їхні слабкості неправильно, вони можуть спіткнутися, а якщо мудро, то це буде для них допомогою. Усе це можна застосувати до різних життєвих справ. Ми завжди повинні бути на осторозі, щоб бачити і перемагати власні слабкості, щоб радіти, коли є нагода щось зробити чи бути вжитим в інтересах братів, сприймаючи речі з їхнього погляду і надаючи їм свою допомогу.

Старші в Церкві повинні справді бути старшими братами. У сім’ї старший брат вважається наступним після батька, допомагаючи, підтримуючи і не шкодуючи себе в інтересах інших членів. Так само в Церкві. Старші в Правді, більш розвинуті в Правді повинні підбадьорювати, допомагати, піднімати й захищати молодших. Це ми спостерігаємо в земних справах кожної сім’ї. Старші є допомогою в сім’ї, щоб підтримувати молодших, навіть за рахунок власних вигод, власних переваг. Своїми задоволеннями потрібно поступитися в інтересах молодших членів сім’ї. Думка апостола в тому, що одні і другі, сильні і слабкі, повинні зростати в благодаті, знанні та любові, вправляючись у духовних речах.

“НЕ СОБІ ДОГОДЖАТИ”

Остання частина вірша “а не собі догоджати” містить думку про те, що хоча ми посвятилися Господу, хоча ми навернулися з гріха, все ж у нас є тенденція, схильність до гріха. Натомість схильність Нового Створіння є не до гріха, а до того, що правильне, що дозволяє будувати себе “найсвятішою вірою”. Та навіть намагаючись будувати себе “найсвятішою вірою”, хтось може дозволити собі, щоб у розумі на першому місці були власні інтереси. Але навіть якщо в розумі є зацікавлення, передусім, власними інтересами (як будувати себе), треба пам’ятати, що разом із відповідальністю як члена Христа повинно бути бажання подобатися не лише собі, але й готовність відмовитись від деяких правильних та добрих речей задля служіння іншим і, тим самим, отримати урок у Господньому провидінні. Наприклад, більш духовно розвинуті можуть вирішити обговорювати інтереси праці між собою. Але дух нагадування апостола полягає, здається, у тому, щоб стояти вище власних уподобань і намагатися влаштувати свої справи так, щоб бути найбільш корисними братам.

У різних зібраннях Господнього народу, зібраннях дослідників Біблії, деякі більш розвинуті особи схильні виділятися, тримаючись осторонь від інших. Ми намагались якось вплинути на цю схильність. Якщо деякі особи мають менше знань, нехай у них буде можливість вчитися. Якщо вони ставлять добрі, складні запитання, тим краще. Ми також не повинні догоджати собі щодо часу та місця зібрань. Бачимо, що деякі хотіли би проводити зібрання в місцях, куди складніше дістатися. Але ми не повинні бути самолюбні чи своєкорисливі, а повинні намагатися задовольнити більшість, інтересів якої це стосується. Коли б такий дух був помітний у зібраннях, було би більше поступу. Тож Господній народ в цілому вчиться такого уроку.

Така сама думка стосується слуг Церкви. Старші часом схильні казати: “Ми зберемося разом і обговоримо різні справи між собою”. Що ж, це не погані наміри. Було би мудро так робити коли-не-коли. Але в цілому старші повинні збиратися з дияконами і відноситись до них з довірою, щоб вони також були задіяні в Господній службі. Краще усім збиратися разом і в більшості випадків інформувати громаду про все, аніж тримати речі в таємниці від Церкви. Звичайно, часом буває щось, про що не говориться публічно, але, як правило, старші та диякони повинні організовувати зібрання так, щоб посприяти всім зі зібрання, хто має час, можливість тощо, щоб усі відчували, що в зібранні немає поділу.

Століттями тому приятелі-католики започаткували теорію, що духовенство є окремим класом, який становить церкву, а інші є дітьми, немовлятами церкви. Згодом ця теорія була прийнята протестантами. І ми бачимо, що духовенство виокремило себе як самостійний клас. Той факт, що Господь поставив декого в Церкві старшими, ще не ставить їх окремо. Ми всі є одним класом. Апостол говорить, що око не може сказати нозі: “Ти мені не потрібна”. Кожного члена треба брати до уваги, і ніхто не повинен займати становища іншого. Якщо хтось займає вищу посаду, він повинен використовувати її для інших. Якщо хтось займає нижчу посаду, він повинен використовувати її для загального добра. Ось так Церква повинна приготовляти себе, аж усі досягнуть повноти Тіла Помазанця, Якого ми всі є членами.

Принципами ніколи не можна поступатися з жодних міркувань. Але свободи та особисті права можна часто зігнорувати в інтересах інших та заради Божественного уподобання. Апостол Павло був готовий іти на все, щоб захистити принцип (Гал. 2: 5-11), але в жертвуванні земних прав, привілеїв та свобод для Христа і Церкви апостол, мабуть, йде наступним після нашого Господа Ісуса і є шляхетним прикладом для всієї Церкви.

R4927 (1911 р.)