ПРАКТИЧНЕ ВИПРОБУВАННЯ СЕБЕ В ЛЮБОВІ

“Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе” (2 Коринтян 13: 5).

Здається, неможливо дати опис Любові, цієї чудової риси, без якої ніщо не є прийнятним в Божих очах! Апостол не намагається дати визначення Любові, а задовольняється тим, що наводить деякі її прояви. Хто має любов з такими характеристиками, той здатний оцінити її, але не здатний якось по-іншому пояснити її. Річ у тому, що Любов, як і життя та світло, важко описати, і наші найкращі намагання збагнути її стосуються її наслідків. Вона від Бога, вона – богоподібність у серці, у мові, у вчинках рук, у думках. Вона наглядає за всіма людськими прикметами і намагається контролювати їх. Де бракує Любові, там наслідком є те чи інше зло; де Любов присутня, там наслідки залежать від її міри і є такими ж добрими.

Християнинові недостатньо проявляти зовнішню люб’язність, покору, доброту, терпеливість і т. д. перед Богом чи у власних очах. Ці благодаті повинні з?явитися завдяки духу Любові, наповняючи серце і поширюючись у ньому. Невідроджені особи признають багато з цих благодатей Духа та імітують їх як ознаки гарного виховання, і в багатьох випадках успішно носять їх як мантію або маску, ховаючи за ними серце та почуття, які цілковито суперечать святому духу Любові.

Міра того, наскільки ми оцінюємо Божественну Любов, є мірою нашого запалу в підкоренні власного характеру Божественному взірцеві. Шорстка, неотесана, розбещена з природи вдача може потребувати багато часу (відколи благодать Божественної Любові увійшла в серце), перш ніж ця благодать проявиться в усіх думках, словах та вчинках зовнішньої людини. Інші, навпаки, маючи більш благородне походження та культурне виховання, можуть, без благодаті Бога в собі, володіти багатьма зовнішніми вишуканими рисами. Тому лиш Той, Хто читає серце, здатний судити, чи хтось отримав цю благодать чи ні, і судити про міру її розвитку в серці. Однак кожен може судити себе і кожен, зачатий цим Святим Духом, Любов’ю, повинен прагнути, щоб його світло світило у всіх відносинах з ближніми, щоб прославляти свого Отця, що на Небі, й “звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого” (1 Петр. 2: 9).

Серед “дарів” апостольських часів особливо цінувалося вміння пророкувати, ораторство. Також високо цінувалося знання таємниць Бога, а сильна віра вважалася однією з головних християнських вимог. Однак апостол стверджує, що коли б навіть хтось володів усім цим найповнішою мірою, але в нього не було Любові, він був би нічим – простим нулем, а не членом Нового Створіння, оскільки Любов є духом зачаття до нової природи.

Який дивовижний тест! Апостол Павло радить: “Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе”. Нехай кожен застосує цей тест до себе. Чи я є чимось чи нічим у Божій оцінці, радше повинно мірятися моєю любов’ю до Нього, до Його братів, до Його справи, до всього світу і навіть до моїх ворогів, аніж моїми знаннями чи славою, чи красномовством!

Не подумайте, що хтось міг мати знання глибоких Божих таємниць без зачаття Святим Духом Любові, адже жодна людина не знає Божих глибин, хіба що Духом Бога. Та хтось міг втратити дух ще перед тим як втратити знання, яке цей дух приніс. Отже, якщо міряти характер, то ми повинні поставити Любов першою і вважати її головним випробуванням того, як близько ми є до Господа і чи ми прийняті Ним.

ЛЮБОВ – ТАЄМНИЦЯ СПРАВЖНЬОЇ ВИХОВАНОСТІ

Представивши концепцію важливості любові, апостол продовжує показувати чим вона є і чим не є – як вона діє і як не діє, як не поводиться. Давайте застосуємо це до себе на практиці і запитаємо:

Чи маю я любов (передусім до дому віри), яка спонукує мене страждати довго і багато, залишаючись при цьому вдячним? Чи я терпеливий до вад та недоліків тих, хто дає докази добрих намірів? Чи я терпеливий до тих, хто збився з пуття, розуміючи, що великий противник засліплює розуми людських мас, і пам’ятаючи, що цей прояв Любові найбільш виразно помітний у нашому Господі Ісусі, Який був терпеливий до Своїх супротивників?

Чи я лагідний у своїх методах, намагаючись стежити за своїми манерами та тоном, знаючи, що вони мають багато спільного з кожною життєвою справою? Чи в мене є ця ознака Любові, яка пронизує мої вчинки, слова та думки? Чи я думаю про інших і чи зважаю на них? Чи я маю і проявляю доброзичливість до них у слові, погляді, вчинку? Християнин, більш ніж усі інші, повинен бути доброзичливим, ввічливим, лагідним вдома, у місці праці, у Церкві – скрізь. Наскільки вдається здобути досконалу Любов, настільки серце постійно прикладатиме зусилля, щоб кожне слово та кожний вчинок, а також думка, яка їх спонукує, були наповнені терпеливістю та добротою. У Божої дитини ці риси не повинні бути (і не можуть бути) тільки зовнішньою окрасою. Навпаки, вони є плодами Духа – виростають із тісних стосунків (є наслідком тісних стосунків) з Богом, навчання в Нього, здобуття Його Духа святості й Любові.

Чи я маю любов, яка “не заздрить”, яка настільки великодушна, що дозволяє дивитися на процвітання інших і радіти з їхнього благополуччя, навіть якщо часом мої справи не йдуть так успішно? Це і є справжня великодушність, щось зовсім протилежне ревнощам та заздрості, які проростають зі зіпсованої природи. Коренем заздрості є самолюбство. Заздрість не проростає з кореня Любові. Любов радіє (з тими, хто радіє) з успіху кожного доброго слова та діла, з поступу в християнській благодаті і з Божественної служби всіх, кого спонукує Божественний Дух.

Чи маю я Любов, яка покірна, яка “не величається, не надимається”, веде до поміркованості, не хвалькувата, не підноситься? Чи маю я Любов, яка заохочує до добрих вчинків, але не таких, щоб їх бачили люди, а таких, щоб їх не бачив і про них не знав ніхто, тільки Бог? Чи маю я Любов, яка не хвалиться ні знанням, ні його благодатями, а в покорі визнає, що кожний добрий і досконалий дар походить від Отця? І чи віддаю я Йому Любов’ю та службою за кожну милість? Надмірне вихваляння себе привело багатьох не тільки до безглуздя, але й до великих гріхів у намаганні виправити його. Дух Господа є духом здорового розуму, який намагається не тільки доброзичливо трактувати інших, але й давати помірковану оцінку собі і не думати надто високо про свій характер та свої здобутки.

Чи маю я Любов, яка привітна, “не поводиться нечемно”? Пиха є коренем, з якого виростає багато непристойної поведінки, нетактовності, такої звичної для тих, хто уявляє себе кимось інтелектуально чи фінансово. Тактовність вважається Любов’ю в дрібницях, а ввічливість – любов’ю в малих речах. Таємниця тактовності полягає або в зовнішній удаваності або в любові в серці. Як християни, ми повинні мати любов у серці, яка б спонукувала до вдячних та люб’язних вчинків не тільки в домі віри, але й у наших домівках і в наших стосунках зі світом.

Чи маю я несамолюбну Любов, яка “не шукає тільки свого” – виключно своїх інтересів, а готова пожертвувати навіть деякими власними правами в інтересах інших? А може, навпаки, я маю самолюбство, яке кожного разу вимагає власних прав, до того ж за рахунок зручностей, вигод та прав інших? Мати таку Любов – це стежити, щоб не мати несправедливої вигоди за рахунок інших і вважати за краще зазнати лихого, аніж вчинити лихе, зазнати несправедливості, аніж вчинити несправедливість.

ЛЮБОВ ПОЧИНАЄТЬСЯ ВДОМА

Це зовсім не означає, що, роблячи добро іншим, потрібно нехтувати дбайливістю й усілякою турботою про тих, хто залежить від нас через тілесні узи. У кожному разі “Любов починається вдома”. Правильна думка, як ми розуміємо, полягає в тому, щоб чоловіки та жінки, які мають дух досконалої Любові, у будь-яких справах життя не думають тільки про власні інтереси. Впроваджений в чин елемент Любові матиме великий вплив на всі справи життя як в межах дому та сім’ї, так і поза їхніми межами.

Чи маю я лагідну Любов, яка “не роздратовується” (Дерк.), яку нелегко спровокувати до гніву – Любов, яка дозволяє бачити обидва боки справи, яка дає дух здорового розуму, яка дозволяє зрозуміти, що озлоблення та лютий гнів не тільки не личать (а, гірше того, шкідливі) тим, на кого вони можуть бути звернені, але й шкідливі у своїх наслідках для мого власного серця та тіла?

Буває, Любов потребує бути твердою, майже жорсткою та непохитною, коли йдеться про принципи та прищеплення цінних уроків. І на чолі цього може стояти гнів (якщо вживати це слово властиво) у значенні праведного обурення, показаного зі шляхетною метою, з метою зробити добро. Але тоді його треба показувати тільки якийсь час. Якщо нас охопив справедливий гнів, ми повинні стежити, щоб не згрішити устами, ані серцем, в якому ніколи не повинні мати нічого іншого, окрім почуттів, повних любові та великодушності до тих, хто є нашими ворогами, або до тих, хто є нашими друзями, яких ми збираємося підтримати, навчити чи виправити.

Дозволяти легко провокувати себе означає мати погану вдачу, бути капризним, без настрою, дратівливим, швидко ображатися. Це цілком суперечить духу Любові, і той, хто є на боці Господа, хто намагається подобатися Йому і здобути становище переможця, повинен наполегливо остерігатися усіх цих напастей сьогодення. Наскільки цю вдачу заохочувати або свідомо затаювати в собі, а не боротися з нею, настільки вона свідчитиме про нестачу та недосконалість нашого розвитку у Святому Дусі нашого Отця, а також про відсутність подоби до Господа Ісуса, нашого Зразка.

Небагато проявів поганого духа отримують від нас стільки прихильності та виправдання, як цей. Та якою б не була природна розбещеність, спадковість та нервові розлади, що ведуть до цього духа капризності, мовчазності та дратівливості, кожне серце, наповнене Духом Господа, повинно протистояти цій схильності до зла в плоті й вести з нею добру боротьбу.

Не треба казати: “Це моя звичка”, – бо всі “звички” грішної природи є погані, й обов'язок Нового Створіння – перемагати стару природу в цьому та в інших вчинках плоті та диявола. Небагатьма шляхами можна показати нашим друзям та домівникам віри силу благодаті Любові краще, ніж оцим. Згадана благодать, коли вона зростає, повинна робити кожну Божу дитину привітною. Навряд чи можна краще звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до Свого дивного світла, ніж проявляючи дух Любові в щоденних життєвих справах.

ЛЮБОВ НЕ ДУМАЄ ЛИХОГО

Чи маю я дух Любові, яка “не думає лихого”, нелукава, не має підозри лихого і не шукає помилок в інших, не приписує їм злих намірів? Чи маю я Любов, яка намагається завжди пояснювати поведінку інших доброзичливо, усіляко зважаючи на помилки в судженні, радше ніж піддаючи сумніву мотиви серця? Досконала любов має добрі наміри; вона вважає за краще (і наскільки це можливо) сприймати слова і поведінку інших з такого ж погляду. Вона не громадить, мов скарб, злобу й підозріння, і не будує ланцюг переконливих доказів злих намірів з дріб’язкових речей. Мудрою є приказка: “Хто не любить, той бачить одні недоліки”.

“ЛЮБОВ НЕ РАДІЄ З НЕПРАВДИ”

Чи маю я Любов, яка щира, яка “не радіє з неправди [упередженості], але тішиться Правдою”? Чи принципи добра і зла настільки міцно утверджені в моєму розумі, і я настільки похвалюю добро і не можу змиритися зі злом, що мені завдають прикрості лихі вчинки, де б вони не трапилися, і я співчуваю всім, хто пішов на поступки злу й оточений спокусами? Чи я настільки опираюся злу, що не можу його підтримувати, навіть якщо воно принесло мені користь? Чи я є в згоді з добром, з Правдою настільки, що не можу не радіти нею та її успіхом, навіть якщо це суперечитиме деяким моїм попереднім уявленням або ставитиме в невигідне становище деякі мої земні інтереси?

Кожен, хто намагається розвивати в серці Святий Дух, досконалу Любов, повинен пильно стежити за щирістю мотивів і порядністю поведінки. Найменший натяк на те, що чиєсь падіння або занепад якоїсь речі, яка тою чи іншою мірою свідчила про праведність чи доброту, приносить задоволення, треба сприймати зі сумом і долати це в собі. Досконала Любов ”не радіє з неправди” за жодних умов та обставин і сприймає зі смутком, а не з радістю, чиєсь падіння, навіть якщо б з цього була особиста вигода.

Божа Любов, яку апостол змальовує як дух Господнього народу, є любов’ю, яка набагато перевищує усяке самолюбство і базується на стійких принципах, які потрібно з дня на день бачити виразніше і яких потрібно міцно триматися за будь-яку ціну. Скільки б користі не приносила неправда, Любов не може бути причетною до неї і не може прагнути нагороди за зло. Але їй приносить задоволення Правда – правда про кожну річ і особливо Правда Божественного об’явлення, якою б непопулярною ця Правда не була, скільки б переслідувань не означав її захист, скільки б не коштувала нам втрата приязні цього світу і тих, хто засліплений богом цього світу. Дух Любові настільки споріднений з Правдою, що радіє з втрат, переслідувань, нещасть і будь-чого, що може постати проти Правди або її слуг. У Господа немає різниці, кого ми соромимося – Його самого чи Його Слова. Він каже, що таких Він посоромиться, коли прийде прославитися у Своїх святих.

Чи маю я Любов, яка “усе зносить”, яка непохитна перед нападами з боку зла; яка опирається злу, нечистоті, гріху та всьому, що протилежне Любові; яка для Божої справи здібна й охоча стерпіти закиди, докори, напади, втрати, введення в оману і навіть смерть? “А оце перемога, що світ перемогла, віра наша”, самим життям якої та осередком є Святий Дух Любові до Господа, до тих, хто Його, і (зі співчуттям) до світу. Досконала Любов може стерпіти в будь-яких умовах і завдяки Божій благодаті може зробити нас переможцями і навіть дати “найбільшу перемогу завдяки Тому, Хто полюбив нас” (WBTC) (1 Ів. 5: 4; Рим. 8: 37).

ЛЮБОВ НЕ ПІДОЗРЮЄ

Чи маю я Любов, яка “вірить у все”, не хоче приписувати комусь зло, хіба що змушена це робити з причини незаперечних доказів; яка радше вірить доброму про кожного, аніж злому; яка не має жодного задоволення від вислуховування поганого, а схильна обурюватися проти нього? Досконала Любов не підозрює, а, навпаки, схильна довіряти. Вона діє за принципом: краще, якщо потрібно, бути обманеним сто разів, аніж йти крізь життя з отруєним підозрою розумом. Це набагато краще, ніж звинувачувати чи підозрювати хоча б одну особу несправедливо. Такою є милосердна вдача, коли йдеться про думки, і Учитель сказав про неї: “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Мт. 5: 7). Немилосердний, злобивий розум породжує немилосердну поведінку до інших.

Чи маю я Любов, яка “сподівається всього”, яка непохитна в несприятливих умовах і продовжує надіятися і робити все для тих, хто потребує моєї підтримки? Чи маю я Любов, яка “усе терпить”, яка не перестає вірити в те, що найкраще для всіх, і шукає цього з усією наполегливістю? Досконала Любов не легко знеохочується. Така таємниця наполегливості Любові: навчаючись у Бога, стаючись учасником Його святості, вона довіряє Йому й непохитно сподівається виконання Його милостивої Угоди, яким би темним не було нинішнє оточення.

Складова Любові, надія, є однією з найбільш дивовижних рис непохитності святих, дозволяючи їм, як добрим воякам, терпіти труднощі. Ця риса, надія, не дозволяє їй легко ображатися або вільно відмовлятися від праці для Господа. Там, де інші впадають у відчай або вдаються до втечі, дух Любові дає непохитність, щоб ми могли вести добрий бій і подобатися Вождю нашого спасіння. Надія, якою наповнена Любов, не знає відчаю, бо її якір входить аж за завісу і міцно тримається Скелі Віків.

Тому, Улюблені, зі всього, що можна здобути, здобудьмо Любов (не тільки на словах, але й у вчинках і в Правді), коріння якої є в новому серці, яка зачата в нас Любов’ю нашого Небесного Отця і показана на прикладі слів та вчинків нашого дорогого Відкупителя. Все інше, що можна шукати і знайти, є лише втратою та сміттям, якщо разом зі всім цим ми не здобудемо ЛЮБОВІ!

R4917 (1911 р.)