ДБАТИ ПРО ДОМАШНІХ

“Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх [родичів] не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного” (1 Тимофія 5: 8).

Наш фрагмент, по суті, можна перефразувати так: Коли хто не дбає про тих, хто залежний від нього, особливо про своїх домашніх, той вирікся віри й гірший від невіруючого.

Це стосується передусім чоловіка-християнина та його обов’язків перед дружиною та дітьми. Коли би чоловік перестав дбати про дружину, перестав цінувати її, а, навпаки, полишив би її чи то в серці, тобто в почуттях, чи буквально, це означало б, що він серйозно віддалився від Господа, від керівництва Духа і від “мудрості, що зверху вона, [і] насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів”.

За таких умов ми не можемо сказати, що він має схвалення від Господа як “переможець”, хіба що йому вдасться змінитися. Отже, обов’язок кожного батька – не тільки дати дитині на початку її життя недосконале, крихітне вмираюче тіло, народжене на світ, але й, привівши дитину на світ, допомогти їй, у межах розсудливого, встати на ноги. Це містить, окрім забезпечення їжею та одягом в дитячому та юному віці, ще й інтелектуальні та моральні настанови, про які ми вже не раз згадували. Усе це означає відкладання про запас в інтересах дітей (без урахування особистого споживання).

Знаючи, наскільки непевне життя, батькові було би добре прислухатись до біблійної поради відкласти щось для потреб сім’ї на випадок своєї смерті, перш ніж діти досягнуть повноліття. Ми не думаємо, що апостол мав на увазі, що батьки повинні громадити для дітей маєтки, за які вони пізніше будуть сваритися і які будуть їм на шкоду. Дитина, яка народилася в сприятливих умовах, яка отримала достатню освіту та виховання перед своїм повноліттям, добре забезпечена і має багату спадщину. І батько, який подбав про своїх дітей, має всі підстави відчувати, що він керувався здоровим глуздом, Святим Духом, вдачею, яка схвалена Господом, навіть якщо він не залишив своїй сім’ї жодного майна або чогось більшого, ніж дах над головою чи домівка. Така людина виконала умови свого розпорядництва, і її діти в кінці обов’язково оцінять її вірність.

До тих, хто пов’язаний з нами кровними узами, ми повинні проявляти більший інтерес, ніж до світу. Якщо Дух Господа підказує нам бути доброзичливими та милостивими до людей в цілому, то це означає, що треба особливо пам’ятати про на наші почуття до родичів і, наскільки дозволяють можливості, допомагати їм. Тим не менше, було би нерозумним на нашу думку і не відповідало би вказівкам Святого Письма, ані прикладам, які воно наводить про поведінку нашого Господа та апостолів, підтримувати дуже тісні стосунки з земними родичами або приймати їх і поводитися з ними краще (чи хоча би так само), як з рідними у вірі.

[R4854] Тут ми робимо виняток стосовно тих, хто перебуває з нами у близьких родинних стосунках і залежить від нас, як про це свідчать слова апостола: “Коли ж хто про своїх... не дбає, той вирікся віри”. Окрім згаданого вище, ми повинні виконувати теж його слова: “Тому, поки маємо час, усім робімо добро, а найбільш одновірним” (Гал. 6: 10). Наступними після одновірних повинні бути більш далекі родичі.

Звичайно, з погляду Нового Створіння, нових стосунків, саме члени Тіла Христа є нашими домашніми, і їхні щоденні потреби почасти є нашою відповідальністю. Однак ми живемо в часі трохи іншому, ніж наш Господь. Тепер є громадські благодійні організації, і цей фрагмент навряд чи можна стосувати так само, як тоді, коли апостол говорив ці слова. Хтось може дбати належним чином, коли платить свою частку з податків для загального блага і може, якщо потрібно, використати частину цих коштів чи то для власного вжитку пізніше, чи для вжитку когось зі своїх друзів – членів своєї сім’ї.

БУДУВАТИ ОДИН ОДНОГО У СВЯТІЙ ВІРІ

Христос є Головою Своїх одновірних і не хоче, щоб Його народ зайвий раз був тягарем один для одного, а щоб відчував відповідальність один перед одним і радо подавав руку допомоги, щоб зміцняти, підбадьорювати та благословляти, “будуючи себе [один одного] найсвятішою вашою вірою”. Таким, очевидно, був намір нашого Господа – зблизити Своїх послідовників як нову сім’ю, як нових домашніх, “одновірних”. Звідси неодноразові заохочення та підбадьорення до взаємної товариськості, взаємодопомоги, регулярного спілкування на основі обітниці, що там, де двоє або троє зустрічаються в Господнє ім’я, Він особливим чином буде присутній між ними, щоб дарувати благословення. Також Його народ не повинен забувати збиратися разом.

Повертаючись до нашого вірша, ми звертаємо увагу на слова апостола, що той, хто нехтує своїми обов’язками перед сім’єю, відрікся віри. Віра, яку, за нашими словами, ми маємо, це не тільки віра в певні речі, які ми здобуваємо. Вона стосується також правильної поведінки, нашого характеру і всіх життєвих справ. Ми кажемо, що любимо Бога більше, ніж інші. Ми кажемо, що любимо ближнього більше, ніж себе. Ми кажемо, що беремо це для себе за критерій. Якщо відповідальність людини перед своїм ближнім полягає в тому, щоб любити його так, як самого себе, то це удвічі важливіше в стосунку до нашої сім’ї. Якщо хтось уникає виконання свого обов’язку, то він хибно представляє учення Христа, які визнає. Жити всупереч ученням, які ми визнаємо, означало б відректися віри. І той, хто жив би з порушенням цих визнаних критеріїв, жив би нижче рівня світу, а не вище.

Що стосується відречення віри, то думка, мабуть, у тому, що брак любові, співчуття до інтересів тих, ким нехтують, є такою ж мірою зреченням віри. Досконалий приклад безкорисливості ми маємо в нашому Учителі, Який під час найбільшого горя та муки думав зі співчуттям про інших! Бачимо, як Він подбав про матір, яку передав під догляд улюбленого Івана, і тим самим показав, що Йому до вподоби шляхетні риси Івана, який прагнув бути поруч зі своїм Учителем в Його важку хвилину!

R4854 (1911 р.)