ПАДІННЯ САМАРІЇ
2 Царів 17: 1-18

“Коли чоловіка картають, а він все-таки тугошийний, то й буде розбитий, й не буде йому ліку” (Притчі Соломонові 29: 1, Кул.).

Осія, цар Ізраїлю, головна постать цього дослідження, отримав дещо сумнівну похвалу за те, що був менш злим в Господніх очах від деяких своїх попередників. Асирійське царство поволі поширило свій контроль над Ізраїлем, і Осія утримував престол, платячи данину. Так продовжувалося кілька років, аж цар Ізраїлю вирішив, що в нього надійний союз із єгиптянами на півдні, і він більше не платитиме данину. У відповідь військо асирійців виступило в похід і взяло в облогу столичне місто, Самарію. Дивна річ, але місто витримало облогу протягом трьох років. Розв’язка прийшла на дев’ятому році царювання Осії й означала кінець царства десяти поколінь. Завойовники відвели народ на кількасот кілометрів углиб асирійської імперії.
Занепад Ізраїлю як народу від часів Соломона відбувався поступово. Найбільш релігійних приваблювала південна частина, звана Юдою. Вона, разом із невеликим поколінням Веніямина, не тільки мала в розпорядженні Святе Місто та Храм, але й поступово прийняла весь святий народ Ізраїлю, який прагнув поклонятися Єгові й полишив рідні місця, де панувало ідолопоклонство.
Десять поколінь, очевидно, значно порідшали, перш ніж Осія цілковито позбувся престолу, і в Самарії залишилася тільки рештка – всього менш ніж двадцять вісім тисяч, тоді як попередньо народ налічував мільйони.
Відомо, що під час попередніх війн деякі були захоплені в полон, і, загубивши свою релігію, вважалися ізраїльтянами тільки з імені. Вони, не мавши Бога за Отця, не проявляючи інтересу до Авраамової обітниці та землі Ізраїлю, уважали себе на чужині немов удома, пристосувалися до навколишніх умов і звикли до релігії в місці нового замешкання. Словом, тільки двадцять вісім тисяч залишилися в північному царстві, які пишалися іменем Ізраїль. І вони, як ми бачили, здебільшого були ідолопоклонниками, не маючи спільності з Богом. Коли ми думаємо про десять поколінь Ізраїлю, “порозпорошуваних геть”, ми повинні пам’ятати, як небагато їх позосталося, коли царство десяти поколінь врешті припинило існування. Хто з них зберіг свою релігійну віру в Бога і дотримувався обрізання у своїх сім’ях, той зберіг своє членство як ізраїльтянин. Інші взагалі перестали бути ізраїльтянами.

ПОВАЛЕННЯ ІЗРАЇЛЮ – СУД ВІД ГОСПОДА

Згодом, коли царство двох поколінь, царство Юди також пішло в полон у Вавилонію, ці лінії поділу загубилися, і назва юдеї стала поширеною як синонім назви ізраїльтяни. Тому за днів нашого Господа Він казав, що Його місія була “до овечок загинулих дому Ізраїлевого”. Також апостол Яків пізніше писав про “дванадцять племен, які в Розпорошенні”. Деякі зі всіх поколінь, як виявилося, залишилися відданими Богу серед навколишніх народів і в самій землі Ізраїлю. Ті, з чужинних земель, пам’ятаємо, приходили до Єрусалима щороку, щоб обходити свято Пасхи, а також на святкування Дня Примирення. Вони в жодному значенні не були загубленими, а тільки були в розпорошенні, як сьогодні юдеї розпорошені по всіх частинах світу.
Повалення Ізраїлю, яке згадується в цьому дослідженні, було, прямо сказано, судом від Господа. “І [R4820] сильно розгнівався Господь на Ізраїля, і відкинув їх від Свого лиця, не позостало нікого, тільки саме Юдине плем’я” (2 Цар. 17: 18).
Гріх веде до національного самознищення природним шляхом – виснажуючи життєві сили народу. Та у випадку з Ізраїлем було ще щось. Бог уклав особливу Угоду з цим народом, на основі якої Він Сам, а також народ разом взяли на Себе зобов’язання. Ізраїль погодився бути Божим народом, служити Йому і слухатися Його вірно, а Бог погодився, що якщо народ буде це робити, Він обдарує його особливою милістю і дбатиме про його інтереси, його отари, стада, його здоров’я, його добробут. Всі мали отримувати Його благословення, доки залишатимуться відданими та вірними. І, навпаки, Бог особливим чином зобов’язався, що якщо ізраїльтяни як народ виявляться невірними Угоді, Він покарає їх особливим чином, віддасть їхнім ворогам на поталу і т. д. Ось так благополуччя або крах Ізраїлю свідчили про Господню милість або немилість шляхом, який не стосувався інших народів.
Наш урок згадує Господнє свідоцтво проти Його народу, в якому Він показує, у чому вони не виконали свою частину Угоди. Вони робили речі, яких не повинні були робити, і залишили невиконаним те, що повинні були зробити. Тим не менше, Господь промовляє до Ізраїлю та Юди через пророків, посланих до них, так: “Верніться з ваших злих доріг, і додержуйте Моїх заповідей, уставів Моїх, згідно зо всім Законом, якого Я наказав був вашим батькам, і якого послав до вас через Моїх рабів пророків”. Бог виконав Свою частину і навіть більше. Тоді ми читаємо: “Та не слухали вони, і робили твердою свою шию, як шия їхніх батьків, що не вірили в Господа, Бога свого”. “Робити твердою свою шию” символічно означає свавілля та бунтівний стан серця.

ПОРАЗКА БЕЗ ЗЦІЛЕННЯ

Наш вірш, узятий із Приповістей Соломонових, показує, яким буде кінцевий наслідок будь-якого конфлікту між Богом і грішником. Якщо докори не сприймати як слід, якщо вони не мають виправного впливу, то їхній наслідок буде протилежним – грішник проявлятиме ще більше впертості, свавілля та опору Богу. Наслідком такої суперечки із Всевишнім обов’язково стане повалення, знищення – поразка без жодного порятунку, жодного зцілення. Для того, хто підлягатиме Другій Смерті, не буде жодної надії.
Але, дякувати Богу, це непоправне знищення Другою Смертю прийде тільки на свідомих злочинців із класу, згаданого в цьому вірші – тих, хто часто отримував докори, але мав тверду шию. До цієї категорії можуть бути зараховані деякі з Церкви, адже вони попередньо мали світло і т. п., натомість світ загально не мав таких докорів і такого ясного знання про Господа, яке би принесло йому Другу Смерть. І Бог вирішив, що кожний член роду Адама повинен мати цей повний, цілковитий привілей та нагоду отримати вічне життя, перш ніж буде засуджений на Другу Смерть.
Філософія цього очевидна: смерть Адама, яка прийшла на всіх людей внаслідок гріха Адама та його осуду як грішника, має бути цілковито стерта, а сам Адам та всі з його роду мають бути звільнені від неї. Право зробити людину вільною від цього вироку було забезпечене великим Відкупителем, Ісусом, Який дав Себе як відповідну ціну за всіх, що буде свідоцтвом у властивому часі. Під час Євангельського віку цей великий факт був засвідчений відносно небагатьом – тим, хто має вуха, щоб слухати, й очі віри, щоб бачити. Тільки вони звільнені від Адамової смерті зараз, та й то не буквально, а вірою, щоб мати змогу стати освяченими послідовниками Ісуса.
Важливий факт, який досі переважно випускали з уваги, полягає в тому, що Божий задум через смерть Ісуса охоплює кожного члена сім’ї Адама, а також його самого, і є гарантією для кожного члена мати інший шанс (нагоду) прийти до згоди з Богом, окрім того, який мав Адам і який занапастив. Ті з нас, які як духовно зачата Церква мають цю милість в теперішньому часі, не повинні сподіватися якоїсь іншої милості в цьому напрямку в майбутньому, бо Христос більше не вмирає, і тільки одна частка в Його викупній праці дана кожному члену людського роду. Натомість ті, які зараз не чують, не бачать і не розуміють благодаті Бога, повинні бути приведені до знання про цю велику істину. Це охоплює язичників, а також тих, хто проживає в цивілізованих землях, очі та вуха серця яких не бачили і не чули справжнього Послання Божественної благодаті в Ісусі Христі, і які, відповідно, не могли відкинути Його, ані бути відкиненими Ним.

ОБІЦЯНА РЕСТИТУЦІЯ ІЗРАЇЛЮ

Коли в майбутньому весь цей народ прийде до знання Правди, Божа благодать стане для них “запашністю життєвою в життя” або “смертельною запашністю на смерть”, як тепер є для Церкви.
Ізраїльтяни як народ понесли покарання за свою невдачу, були розбиті невигойно. Справді, Біблія розповідає, що в кінці цього віку, як тільки завершиться вибір Церкви і відбудеться Перше Воскресіння, Божа милість повернеться до Ізраїлю, до дванадцяти поколінь, і їхнє згромадження стане першим благословенням для людства під славним царюванням Месії. Господня особлива обітниця полягає в тому, що Він збере їх з північної країни і з усіх земель, куди їх розпорошив – припровадить до їхньої власної землі.
Св. Павло наводить цю річ нашій увазі дуже виразно у своєму листі до Римлян (11: 25-32). Варто звернути пильну увагу на логіку його аргументу, включно з фактом, що Тілесний Ізраїль отримає свою милість з рук духовного Ізраїлю у Царстві (вірш 32).
Народ Ізраїлю порушив Божественні заповіді і заслуговував на покарання, але це не означало, що народ позбудеться Божественної милості, яку Бог вже передбачив і обіцяв через Авраама. Час на цю милість настав лише через сім століть після надання цього уроку – коли Ісус прийшов і помер, Справедливий за несправедливих, щоб привести нас назад до Бога як рід – відкрити “нову й живу дорогу”. Читаємо, що “Христос... смерть зруйнував і вивів на світло життя та нетління Євангелією”.
Ані Ізраїль за днів Осії або в якомусь іншому часі, ані будь-який інший народ не знав нічого про життя та безсмертя, яке Бог збирався запропонувати людству через Відкупителя у своєму часі. Апостол каже: “Таке велике спасіння... проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув” (Євр. 2: 3).
Було би добре тримати в розумі, що Божим покаранням за гріх є смерть; що це покарання прийшло на батька Адама і на всю його сім’ю через гріх; що досі все людство вмирало через гріх Адама. Пам’ятаймо, що оскільки всі були мертві у провинах та в гріхах через непослух Адама, Бог подбав про Спасителя та Його викупну працю. Пам’ятаймо, що ця праця повинна стати дієвою для кожного члена нашого роду; що тільки скориставшись із своєї частки в жертовній заслузі Відкупителя, хтось може піти на Другу Смерть, а це можливо тільки через добровільне, свідоме, зумисне чинення зла. Пам’ятаймо, що Друга Смерть є крайнім вироком з боку Божественного Закону, але не є вічними муками, як багатьох із нас навчили вірити. “Бо заплата за гріх смерть, а дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим. 6: 23).

R4819 (1911 р.)