ЧОГО НАШ ГОСПОДЬ БОЯВСЯ І ВІД ЧОГО БУВ УРЯТОВАНИЙ?

“Христос... був вислуханий у тому, чого боявся” (Євреїв 5: 7, KJV).

Господь не боявся, що Божа любов або обітниці зазнають невдачі. Він знав, що Бог вірний, бо обіцяв; що Він є Богом, Який дотримується угоди, і що вся Його поведінка та всі діла ґрунтуються на вічних принципах правди та праведності, від яких відійти навіть на йоту було би морально неможливо. Проте Господь також знав, що план спасіння людства залежав від слухняності Помазаного Первосвященика кожній йоті та титлі Закону про Нього, як це показано в образній службі Намету. Обов’язково було не тільки скласти жертву, але принести її точно так, як було визначено.
Коли б образний первосвященик, Аарон, у будь-який час не зумів дотриматися вказівок про жертвоприношення (див. 3 М. 9: 16); коли б він забув або проігнорував будь-яку частину цих вказівок; або коли б він змінив деякі з них на власні, йому б не було дозволено кропити кров’ю такої недосконалої жертви на Вблагання; його жертвоприношення не було би прийняте; він помер би і, звісно, ніколи не вийшов би і не благословив народ (3 М. 16: 2, 3).
Отже, бачимо, що коли наш Господь взявся за велику працю відкуплення, Він мав у Собі джерела життя і смерті не тільки для всього людського роду, але й для самого Себе. Образно кажучи, Він тримав Своє життя у Своїх руках. Не дивно, що під тягарем такої відповідальності Господь боявся! Тиск випробувань, під які Він потрапив, був надто великим навіть для досконалої людської природи, якщо вона не має підтримки Божественної благодаті. Тому Він часто шукав місця, щоб помолитися про благодать для своєчасної допомоги.
Гляньте, крізь яку запеклу боротьбу страждань Він перейшов; які витончені та обманливі спокуси були в пустині (ВИКЛАДИ СВЯТОГО ПИСЬМА, том 5, стор. 110-117); який перекір Він переніс проти Себе від грішників і ганебну невдячність тих, кого прийшов спасти. Гляньте на Його убогість, втрату друзів, важкі зусилля та втомленість, на Його бездомність, на гіркі та безперервні переслідування і, врешті, на зраду та смертельну агонію! Зрозуміло, що випробування витривалості та слухняності виразним вимогам Закону жертви були в цих умовах винятково складними. Якої пильності це навчило Господа, адже Він боявся, щоб, коли зоставалася Йому обітниця входу до відпочинку та слави після Дня Примирення, Він не опізнився виконати всі вимоги Свого становища Священика, і щоб Його служба була прийнятною. Так і ми, каже апостол (Євр. 4: 1), повинні боятися, щоб, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, не виявилось, що хтось із нас опізнився.

“ЧИ Ж НЕ МАВ БИ Я ПИТИ ТУ ЧАШУ, ЩО ОТЕЦЬ ДАВ МЕНІ?”

Коли настала остання ніч земного життя Господа, у Його розумі все виразніше поставало запитання: “Чи досі Я виконав усе в точній відповідності до волі Бога? І тепер, перед лицем агонії як ціни за це, чи Я здатний пити цю гірку чашу до самого дна? Чи можу Я витримати не лише фізичну агонію, але й приниження, сором і люті висміювання? Чи можу Я це зробити так досконало, щоб воно було цілковито прийнятним для Бога у Моїй власній праведності? Чи можу Я дивитись, як Мої учні розбігаються, перелякані, а праця Мого життя, здається, знищена, Моє ім’я та Божа справа вкриті безчестям, а Мої вороги тріумфують і чваняться? Чи можу Я це зробити так, щоб почути схвальне “добре”?
Такою була остання сутичка нашого Господа. Без сумніву, у цю жахливу годину були задіяні сили темряви, які скористались з обставин, з Його слабкості та втомленості, щоб збентежити Його надію й наповнити розум побоюванням, що так чи інакше Він зазнає невдачі або вже зазнав невдачі, не виконавши праці як слід, і тому воскресіння є непевним. Не дивно, що досконале людське серце ослабло від таких думок, і агонія від хвилювання принесла великі краплі кривавого поту! Але чи Він піддався знеохоченню і відмовився від боротьби, коли прийшло вирішальне випробування? Ні! Зі Своїми людськими побоюваннями Він звернувся до Небесного Отця, “до Того, хто від смерті Його міг спасти”, щоб Його людська воля могла зміцнитися Божественною благодаттю і Він міг йти вперед і завершити Свою жертву, прийнятну для Бога, щоб Він міг підкоритися, коли Його будуть вести як ягня на заріз і Він буде як вівця, німа перед стрижіями, не відкриваючи уст для самозахисту (Іс. 53: 7).
Його молитви до Отця не були марними: “[Він]... був вислуханий у тому, чого боявся”. Хоча Його слова були нечисленними (бо жодні слова не могли виразити емоцій Його душі), Його впокорений дух весь час заступався за нього невимовними зітханнями (Рим. 8: 28.) Тоді Бог послав ангела, щоб втішити Його і служити Йому; щоб і надалі запевнити Його в Божественній милості і, тим самим, додати мужності, сили розуму і нервової витримки, щоб знести все, що було перед Ним, до самої смерті.
За такої підтримки Божественної благодаті наш дорогий Господь вийшов з цього хвилевого випробування з непохитною рішучістю закінчити справу, дану Йому для виконання. Тепер Він міг спокійно прийти і сказати Своїм улюбленим, але втомленим і розгубленим учням: “Ви ще далі спите й спочиваєте?”. Гіркота душевного конфлікту закінчилася, і небесне світло, сяючи в Його душу, прогнало глибокий морок, що навис над Ним, мов поховальне покривало, і Він “був обгорнений сумом смертельним”. Так, Він “був вислуханий у тому, чого боявся”, і весь страх зник. Міцний у силі, яку дав Бог, Він відчув, що здатний принести прийнятну жертву і, тим самим, виконати кожну йоту і титлу вимоги Закону, що запевнило б Йому спасіння від смерті, воскресіння.

“НАВЧИВСЯ ПОСЛУХУ З ТОГО, ЩО ВИСТРАЖДАВ БУВ”

Страх з боку Господа не був гріховним страхом. Це був страх, який, як нам сказано, повинні мати також ми, які прагнемо йти Його слідами, щоб не виявилося, що ми не розуміємо дорогоцінних обітниць, яких удостоїлися на твердих і незмінних умовах (Євр. 4: 1). Це був страх, породжений не сумнівом у спроможності Отця і готовності виконати всі Його обітниці, а знанням праведних принципів, які в кожному випадку повинні керувати діяльністю Отця; страх перед невблаганним Законом, який справедливо призначав нагороду вічного життя і слави за виконання Ним Угоди жертви або вічну смерть, якщо Він цього не зможе зробити. У той же час Він почав усвідомлювати, що хоча Він і є досконалою людською істотою, Його серце і Його плоть зазнають невдачі, якщо не будуть підкріплені Божественною благодаттю. Псалмист виразив цей страх Господа і джерело, звідки прийшла Його допомога, коли сказав: “Гине тіло моє й моє серце, та Бог скеля серця мого й моя доля навіки” (Пс. 73: 26). Це був синівський страх, цілком сумісний з Його стосунком до Бога як визнаного Сина, бо “хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр. 5: 8).
Ми раді, що Ісус не був холодним і стоїчним, а був сповнений теплих, люблячих, ніжних почуттів і чуйності; і що ми, відповідно, можемо усвідомити Його здатність співчувати найніжнішим, найбільш тактовним, найбільш вишуканим, найбільш чутливим чином, ніж це могла зробити будь-яка інша людська істота. Він, мабуть, гостро відчував умови, в яких опинився, коли віддавав життя за нас, бо чим досконаліший організм, тим більш чутливими і високими є почуття; чим більша здатність до радості, тим більша здатність до смутку. Оскільки наш Господь був абсолютно досконалим, Він неминуче мусив бути незмірно більш сприйнятливим до болю, ніж інші.

“З ГОЛОСІННЯМ ВЕЛИКИМ ТА СЛІЗЬМИ ПРИНІС БУВ БЛАГАННЯ Й МОЛИТВИ ДО ТОГО, ХТО... ЙОГО МІГ СПАСТИ”

Окрім цього, Він знав, що має досконале життя, яке не втратив, і усвідомлював, що повинен незабаром з ним розлучитися. Інші члени людської сім'ї мають лише загублене, засуджене існування, і усвідомлюють, що вони повинні розлучитися з ним колись. Отже, для нашого Господа покласти Своє життя було зовсім іншою річчю, ніж для когось із Його послідовників. Якщо ми приймемо досконале життя за сто відсотків, то наш Господь мав усі сто відсотків життя, які міг віддати, тоді як ми, мертві більш ніж на дев’яносто дев’ять відсотків через провини, гріхи та осуд, могли би віддати, щонайбільше, одну соту частину. Отже, холодна, стоїчна байдужість до втрати життя, яка базується на знанні, що воно може тривати, у кращому випадку,  ще трохи часу, є зовсім іншою річчю від виразного знання, яке наш Господь мав із досвіду з Отцем, “поки світ не постав”, а також із усвідомлення того, що життя, яке Він збирався покласти, не було втрачене через гріх, а було Його власною добровільною жертвою.
Не може бути сумніву, що думка про зникнення життя була важливим фактором смутку нашого Господа. Апостол виразно дає це зрозуміти словами (Євр. 5: 7): “Який за днів своєї плоті... підносив молитви і благання із сильним воланням та сльозами до Того, Хто міг урятувати Його від смерті, і був вислуханий у тому, чого боявся” (KJV) – зникнення. Ця думка породила іншу: чи Він досконало виконав волю Отця? Чи Він міг просити і чи отримав би обіцяну Йому нагороду – воскресіння з мертвих?
Якби Він не зумів у якійсь подробиці досягти визначеного критерію досконалості, Його смерть означала б зникнення. І хоча всі люди бояться зникнення, ніхто не міг пізнати всієї глибини та сили значення цього так, як Той, Хто не тільки мав досконале життя, але й пам’ятав Свою попередню славу з Отцем ще до того, як світ постав. Сама думка про зникнення принесла Йому страждання, муку душі. Мабуть, ця думка ніколи раніше не поставала перед нашим Господом з такою силою. Усе це тепер звалилось на Нього тягарем, смертельною тугою. Він побачив, що має страждати за Законом немов злочинець, і, природно, постало запитання, чи Він справді був цілком бездоганним, і чи Небесний Суддя повністю виправдає Того, Кого багато хто був готовий засудити?

“ОТАК, НЕ ЗМОГЛИ ВИ Й ОДНІЄЇ ГОДИНИ ПОПИЛЬНУВАТИ ЗО МНОЮ?”

Помолившись, Він підійшов до Своїх трьох учнів, але знайшов їх сплячими. Тоді Він лагідно докорив їм, запитуючи: “Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?.. Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу”. Потім наш Господь відійшов і промовив ті самі слова в молитві; і знову він молився втретє, так само. На серці лежав великий тягар. Чи може Він бути певним, що, намагаючись виконати волю Отця і закінчивши Свій шлях, Він зробив це прийнятним чином? Чи може Він мати повне запевнення віри, що Бог спасе Його від смерті через воскресіння?
У відповідь на його прохання був посланий небесний посланець, щоб потішити Його, ще раз упевнити, зміцнити. Нам не сказано, яке послання приніс ангел, але бачимо, що це було послання миру; що він приніс запевнення, що не тільки Господній шлях отримав схвалення Отця, але й що Він Сам вийде з мертвих у воскресінні. Цього було цілком достатньо, щоб дати нашому Господу потрібні сили та мужність для важкого випробування, яке було попереду; і з цієї миті [R4804] ми знаходимо Його найстійкішим і найспокійнішим зі всіх, на кого була звернена наша увага. Коли наблизився Юда та його загін, Він був найспокійнішим і найбільш упевненим зі всіх; так само було перед первосвящеником Кайяфою; так само – перед Пилатом, і так само – при розп’ятті. Він знайшов спокій у словах, що Отець схвалює Його, і що всі благодатні обітниці слави, честі та безсмертя стосувалися Його. Тепер Він міг пройти крізь будь-яке важке випробування, міг досконало підкоритися Своїм ворогам.

R4804 (1911 р.)