БОГ ПРАЦЮЄ – МИ ПРАЦЮЄМО

“Отож, мої любі,.. зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю” (Филип’ян 2: 12, 13).

Євангельська Церква покликана “високим покликанням”. Той факт, що ми приймаємо “покликання”, означає, що ми цінуємо його і вважаємо чимось дуже бажаним. Умовою, на якій воно пропонується, є відмова від усього, що ми маємо. Приймаючи ці вимоги, ми демонструємо своє оцінювання наданої нам великої можливості. Отже, якщо ми визнаємо покликання, звернене до нас, ми можемо знати, що Бог хоче, щоб ми прийняли це покликання. Тому важливо, щоб ми розуміли умови, щоб могли зробити “міцним своє вибрання”.
Вірш дає зрозуміти, що для досягнення цієї мети ми повинні виконати якусь роботу. Наше спасіння треба виконувати. Бог не має наміру взяти нас до слави без наших власних зусиль. Правда, ці зусилля не заведуть нас туди, але, з іншого боку, ми не здобудемо славні речі, якщо не будемо прагнути їх. Звідси заохочення “працювати”, “трудитися”, “прикладати зусилля” заради нагороди. Але якими б не були наші зусилля щодо дотримання Божественного Закону, ми впевнені, що успіх досягається не лише нашими власними прагненнями та найкращими зусиллями, але Той, Хто покликав нас, Сам розпочав у нас добру працю, яку здатний і готовий виконати.
Отже, ми не самі у виконанні свого спасіння. Бог працює в нас і вже попрацював; і Його обітниці підтверджують цей факт оживляючою силою. Він працює в нас не лише для того, щоб ми “хотіли”, як при нашому посвяченні, але, за словами апостола, Він працює в нас для “виконання”. Тобто нам недостатньо мати добрі наміри; вони повинні практично поєднуватись з нашим життям і слугувати розвитку нашого характеру. Так Бог працює в нас. Так ми співпрацюємо з Богом у праці нинішнього часу, у будуванні Церкви і в тому, щоб “вчинити міцним своє покликання та вибрання”.

БІЙМОСЯ, ЩОБ НЕ ОПІЗНИТИСЯ

Апостол закликає нас виконувати власне спасіння зі “страхом”. Святе Письмо говорить, що “страх Господній [пошана до Нього] – початок премудрості” (Прип. 9: 10). Цілком слушно, що нашою першою думкою про Всевишнього є усвідомлення Його величі і нашої нікчемності. Та коли ми дізнаємося про Його задум і План, цей вид страху поступається місцем повазі та любові, бо Він дуже ласкавий до всіх, хто схильний бути в згоді з Його милосердними цілями та задумами. Ми бачимо, що в Нього славні плани, які втілюються з кожним днем, і ми маємо в них частку. Отже, такий вид страху проганяє жах.
Однак є християни, які не [R4796] зробили достатнього поступу на християнському шляху, але зв’язані фальшивими доктринами. Про них у Святому Письмі сказано: “Страх їхній до Мене – заучена заповідь людська” (Іс. 29: 13). Більше знання про Бога та Його характер розвіє такий вид страху.
“Страх” із нашого вірша, це, мабуть, страх перед тим, що ми не зможемо досягти славних обітниць, не зможемо стати учасниками божественної природи. Апостол радить нам: “Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився” (Євр. 4: 1).
“Зо страхом і тремтінням виконуймо своє спасіння”, якщо розуміємо, якими великими та благословенними є речі, заховані для нас у випадку нашої вірності, і що ми можемо втратити цю чудову можливість слави, честі та безсмертя. Усе, що цінне для нас настільки, щоб його дуже хотіти, гідне великої уваги в нашому ставленні до нього. Хоча страх у цьому випадку може не означати буквальний трепет, проте він свідчить про тривогу, щоб ми, маючи сміливість взяти участь в забігу за нагородою, не допустили, щоб щось перешкодило нашому поступу або ж змусило нас залишити забіг. Такий шлях приведе до руїни. Усвідомлюючи велику нагороду, ми повинні боятись і тремтіти, щоб не дозволити їй вислизнути з рук і тим самим втратити її.

НАШ ГОСПОДЬ БУВ ВИСЛУХАНИЙ ЩОДО ТОГО, ЧОГО БОЯВСЯ

Те саме хвилювання, яким завжди супроводжується страх, згадується у випадку з нашим Господом, де читаємо, що Він “з голосінням великим та слізьми приніс був благання” і, як каже апостол, “був вислуханий у тому, чого боявся” (Євр. 5: 7, KJV). Він боявся, що, можливо, в якійсь подробиці Він не зумів виконати волю Бога; що, можливо, Він не зумів виконати цю волю Отця настільки досконало, щоб отримати славу, честь та безсмертя; що, можливо, Його смерть може стати Другою Смертю. Але Він був вислуханий у тому, чого боявся, і був посланий ангел, щоб запевнити Його, що все гаразд. Як Він ніколи не боявся Отця в тому значенні, щоб жахатись Його або смертельно боятись, так повинно бути з усіма, хто любить Його.
Хоча в нашому вірші мова йде про те, що ми повинні “виконувати своє спасіння”, в іншому Писанні зазначається, що нагорода, яку ми шукаємо, є “не від діл, щоб ніхто не хвалився” (Еф. 2: 9). Однак ці два вірші не суперечать собі. Жоден вірш не говорить, що виконувати власне спасіння можна без нашого Господа. Досконала праця Христа є основою нашої власної праці. Якби Він нас не відкупив, ми би не могли мати підстав для надії на вічне життя.
Отже, здобуття нами нагороди нашого “небесного покликання”, заснованого на певних умовах, які ми прагнемо виконати, не залежить від нашої власної досконалості або чогось, що ми могли би зробити. Основою цього є знання про нашу власну недосконалість і про наше прийняття Отцем через заслугу нашого великого Заступника, приписану нам.
Бог забезпечив відкуплення, яке є в Христі Ісусі; Бог притягнув нас до Себе і дає нам благодать, щоб йти слідом за Ісусом шляхом самопожертви. Поки ми зі страхом і тремтінням, тобто, як ми показали, з великою обережністю, виконуємо своє спасіння, ми усвідомлюємо обіцяну своєчасну благодать і можемо бути певні, що наші найкращі зусилля в напрямку праведності є прийнятними для Бога лише тоді, коли вони представлені через заслугу праведності Христа, приписану нам вірою (Євр. 4: 16; Еф. 2: 8).

R4796 (1911 р.)