ПИЛЬНУВАТИ ВЛАСНЕ СЕРЦЕ

“Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою” (Ефесян 4: 31).

Ці ганебні риси з переліку, здається, пов’язані і споріднені одна з одною, і загалом вважається, що це споріднення є з народження. Апостол в одному місці говорить про небезпеку появи гіркого кореня і того, що багато хто ним оскверниться. У цьому випадку він, схоже, показує, як з такого гіркого кореня виростає осквернення і якими поганими будуть наслідки, якщо дозволити цьому кореню рости. Гіркість часто представлена ??гіркою водою – не чистою водою, а солонцюватою, несмачною. У розглянутому тексті вона, здається, відображає, передусім, стан серця. Тож, якщо джерело забруднилося або стало нечистим, то й думки, слова та вчинки будуть нечистими – гіркими.
Думка, очевидно, у тому, що потрібно пильнувати своє серце – не мати неприємних почуттів. І якщо вони проникнуть в нього, їм треба дати негайну відсіч, так само, як ми противимось чомусь заразному. Тому ми повинні противитися усякій гіркості духа – не тільки гніву на ту чи іншу особу, але й навіть схильності критикувати її або придиратися до чогось зробленого нею. Саме тут пора приглянутися до нашого серця. Як тільки гіркий дух здобув у ньому місце, усі вади цієї особи ми почнемо перебільшувати, а всі добрі якості – применшувати. Тоді прийде почуття гніву, гіркий дух протистояння. Якщо це почуття гніву тримати в собі, воно тут же призведе до ненависті.
Ця особа не тільки відчуватиме обурення до себе, але таке почуття переросте у відверту неприязнь. Зростаюче почуття гіркості перетвориться на рослину, яка завдасть великої шкоди. Далі прийде схильність говорити погано про цю особу. Природно, що річ, яку люди не люблять, вони ненавидять. Тоді приходить стан злоби, почуття образи [R4760] – готовність не тільки говорити погане про цю особу, але й завдати їй якоїсь шкоди і радіти, якщо така шкода її спіткає. І так зло продовжується.
Вплив усього цього спрямований на те, щоб задушити Нове Створіння, умертвити Нове Створіння. Як кожна перемога духа над плоттю є перемогою Нового Створіння над старим створінням, так кожна перемога плоті над духом є перемогою старого створіння над Новим Створінням.

СВЯТЕ ПИСЬМО – ДЗЕРКАЛО

Глянути на себе в правильному світлі є, мабуть, найнеобхіднішою річчю в процесі будь-якого реформування себе. Лише тоді, коли ми побачили власне безсилля, ми оцінили велич пропозиції Бога притягти нас до Себе, примиривши через заслугу Свого Сина. Святе Письмо – дзеркало. Тож якщо в житті ми маємо правильне ставлення до речей, буде доречно щодня дивитись у дзеркало, щоб бачити, якими ми є. Молитва нашого Господа така: “І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо кожному боржникові нашому”.
Ми повинні мати правильний стан розуму. Вже самого натяку – “чи є хтось, проти кого я провинився або хто провинивсь переді мною” – має бути достатньо, щоб ми, якщо знайдеться якийсь залишок того, що не пробачено, обов’язково його викорінили, позбулися. Треба не тільки позбутися коренів гіркості, але й треба стати їм на заваді, як тільки вдасться помітити першу ознаку таких почуттів і зіткнутися з ними. Якщо хтось виявив, що він потрапив у такий стан серця, він повинен подумати: як Господь дивиться на такий стан, адже неможливо, щоб Він любив того, хто має таку вдачу? Кожен, хто по-справжньому любить Бога, буде настільки шокований своїм зображенням у дзеркалі Божого Слова, що одразу запрагне попросити пробачення і негайно піти до того, кого він скривдив. Якщо ця погана річ призвела до гніву, лихослів’я, то все це треба побороти, покласти всьому цьому край. Якщо справа дійшла до цього, але ніхто інший про це не знає, то вона на цьому мала б закінчитися.
Та оскільки гнів і гіркість зовсім недоречні, то плоть має бути якимось чином упокорена. Наприклад, потрібно піти до того, хто з гіркістю поставився до іншої особи, і сказати, що він подумав про неї з гіркістю, натомість мав би залишити цю річ у Божих руках. Ми вважаємо, що деякі роблять помилку, не виправляючи себе в праведності. “Гаразд, – можуть сказати вони, – я зупинюся і більше цього не робитиму”. Коли вони так роблять, то, на нашу думку, вони тільки заохочують та підбадьорюють плоть. Особливе благословення приходить до тих, хто карає, хто судить себе. Апостол говорить: “Бо якби ми самих себе судили, то не були б суджені [Господом]” (1 Кор. 11: 31, Турк.).
При цьому нам пригадується історія, в якій розповідається про одного чоловіка, який їхав дорогою і побачив жебрака. “Дам йому двадцять п’ять центів; сьогодні якраз Різдво”, – промовив він до себе. “Ні, я дам йому цент”, – подумав він далі. Коли ця думка промайнула в розумі, він подумав, що він, певно, скупий. Тоді він подумав, що все-таки мав би дати йому чверть долара, щоб почуття щедрості взяло гору. Врешті він промовив до себе: “Дам цій людині долар – вчетверо більше”. Тож він дав йому долар і втратив сімдесят п’ять центів.
Використовуючи той самий принцип, тобто ілюстрацію, ми вважаємо, що для Господнього народу найдоцільніше судити себе, але не за прикладом наших приятелів-католиків, які сказали б: “А тепер піди і помолись стільки-то годин”, або “Одягни щось незручне”, або “Візьми батіг і відшмагай свою спину”. Було би розсудливо судити себе більш раціональним чином. Певний вид покути, як правило, приносить бажані плоди.

R4759 (1911 р.)