ТРИ З ПОЛОВИНОЮ РОКИ БЕЗ ДОЩУ
1 ЦАРІВ 17: 1-16

“Ті, що бояться Його, недостатку не мають” (Псалом 34: 10).

Пророк Ілля був Божим посланцем, щоб докорити цареві Ахаву, його дружині Єзавелі та десятьом племенам Ізраїлю, які їх підтримували. Як ми вже бачили, зло та ідолопоклонство процвітало певний час разом із добробутом народу. Потім настала зміна, засуха протягом трьох з половиною років – особливий період часу в Божественному провидінні – відплата, покарання Ізраїлю. Ми не хочемо [R4731] казати, мовби кожну засуху, голод, моровицю тощо слід вважати судом від Всемогутнього. Весь світ знаходиться під Божественним вироком, під осудом смерті, і Бог дозволяє урагани, землетруси, засуху, голод, моровиці, але не посилає їх, хіба що вони загалом мають відношення до теперішнього царювання гріха і смерті як прокляття, яке ще не зняте.
Але у випадку з Ізраїлем було по-іншому. На горі Синай Ізраїль увійшов у відносини Угоди з Богом, а Бог – із ним. Особливі умови цієї Угоди полягали в тому, що Бог повинен поводитися з їхнім народом не так, як з іншими, – що Він вважатиме їх Своїм народом і захищатиме їх від зла, яким супроводжується прокляття, якщо вони будуть Йому служити і Його слухатися. Відповідно до цього договору вони мали отримувати не тільки благословення у випадку вірності, але однаковою мірою мали отримувати різки, покарання, якщо будуть неслухняні та покинуть Господа і свою частку Угоди. Отже, описаний у цьому дослідженні голод, який тривав три з половиною роки, був для Ізраїлю особливим покаранням від Господа за їхні гріхи.
Таким є значення висловлювання Господа через Пророка: “Чи станеться в місті нещастя, що його не Господь допустив?” Деякі помилково тлумачать, що Бог вважає Себе відповідальним за все моральне зло людства. Навпаки, Господь говорить про Своє панування, що “бездоганна Його дорога” (Хом.). Слово “зло” в цьому тексті є давнім англійським словом, що означає лихо, горе чи біду. Коли йдеться про ізраїльтян, Бог хотів, щоб вони добре знали, що Він несе відповідальність як за їхні благословення, так і за їхні утиски, які мали на меті їхнє очищення.

ПРОРОК ІЛЛЯ

Під Божественним керівництвом Ілля у відповідний час представ перед царем Ахавом, одягнений, за своїм звичаєм, у дуже простий одяг. Іменем Господа він докорив цареві за ідолопоклонство, яке вчиняли в його царстві, і оголосив те, що цареві, напевно, вважалося марними хвастощами – що в Ізраїлевій землі не буде ні дощу, ні роси, поки Ілля не дасть наказу. Тому засуха прийшла так, як провістив пророк Господа.
Місяці змінювалися на роки, а засуха продовжувалась, аж цар наказав знайти Іллю, замірившись чи то вблагати його, чи пригрозити йому, щоб припинилася засуха. Але Ілля, ведений Господом, переховувався біля Керіт-потоку, куди ворони приносили йому їжу вранці та ввечері, поки потік не висох. Тоді під Господнім керівництвом він пішов в інше місце.
Хоча ця історія про те, як ворони годували Іллю, звучить міфічно, вона має свої паралелі. Ворон – розумний птах. Розповідають історію про молодого чоловіка, який захворів у в’язниці, і ворон приносив йому їжу. В “Історії Птахів” єпископа Стенлі згадується ще один такий випадок: “Коли поштова карета в’їхала на постоялий двір, улюбленець ньюфаундленд, перебігаючи перед нею, зачепився і пошкодив лапу. Поки ми оглядали рану, ворон Ральф придивлявся скоса. Тієї ночі собака був прив’язаний до годівниці, де стояв мій кінь, і ворон не тільки навідавсь до нього, але й приніс йому кістки й намагався усіляко показати свою зичливість”.

ВДОВА ЗІ САРЕПТИ

Боже провидіння направило Іллю до дому бідної вдови, для якої засуха і тривала нестача стали великим випробуванням. У неї залишалося трохи грубого борошна, і вона розуміла, що тільки воно ще позостається між нею, її сином і голодом. Пророк, привітавшись, запитав, чи можна в неї напитися води і з’їсти шматок хліба. Це було суворим випробуванням для віри та великодушності жінки. Вона пояснила всю справу, даючи зрозуміти, що згодна виконати прохання пророка, та все ж не хоче розлучитися зі всім, що має. Ілля відповів: Не бійся. Спечи для себе і для свого сина, але перший коржик зроби для мене і принеси. Потім він пояснив їй Господнє послання: “Посуд з мукою не спорожниться, глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю”. Слово Господнє сповнилось. На диво, запас їжі потроху збільшувався – саме настільки, скільки було потрібно.
У цьому є урок для Господнього народу: навіть у наших крайнощах ми повинні проявляти співчуття до інших людей у ??таких самих або й гірших умовах. Господь любить того, хто дає охоче. А той, хто не дає або дає скупо, втрачає багато Господнього благословення. Ми не повинні давати бездумно; але якщо ми маємо доказ того, що існує потреба, і особливо, якщо потребуючий є Божою дитиною, ми можемо поділитися тим, чого потребуємо самі. Нашою винагородою буде усвідомлення Божественного схвалення та зростання в нас розуму Господа. Для таких є Господня обіцянка, що Він щедро подбає про них. Вони мають запевнення, що все разом допомагатиме їм на добре, бо вони люблять Бога і йдуть шляхом, на який були “покликані Його постановою”.
Святе Письмо говорить: “Дехто щедро дає, та ще додається йому, а дехто ховає над міру, та тільки бідніє”. Вдова дала зі свого убогого запасу, поділилася ним, і через це його додалося на багато днів, як говорить цей текст. Не забуваймо також наш заголовний вірш: “Ті, що бояться Його, недостатку не мають” – їм не забракне нічого доброго. Господь у Своїй мудрості може не дати їм багатства чи видного становища, але вони повинні довіряти Його мудрості, Його судженням щодо того, що буде для їхнього найкращого, найвищого блага.

R4730 (1910 р.)