БЛАГОСЛОВЛЯЮЧИ БОГА І ПРОКЛИНАЮЧИ ЛЮДЕЙ

“Та не може ніхто із людей язика вгамувати, він зло безупинне, він повний отрути смертельної! Ним ми благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаєм людей, що створені на Божу подобу. Із тих самих уст виходить благословення й прокляття. Не повинно, брати мої, щоб так це було” (Якова 3: 8-10).
Ці слова натхненного апостола адресовані “братам”, не світу. Справді, все Послання адресовано Церкві. Факт, що на початку Яків адресує його “дванадцятьом племенам, які в Розпорошенні”, цьому не суперечить. Ми повинні пам’ятати, що дванадцятьом племенам Ізраїлю, природному насінню Авраама, спочатку належала велика Угода, тобто обітниця Бога, дана Аврааму. Отже, по природній спадковості Божа оферта, тобто пропозиція благословити світ, належала тілесному Ізраїлю як Божественному знаряддю, якщо він відповідатиме Божественним умовам. Але одна з Божественних умов полягала в тому, що він повинен мати віру Авраама і не повинен вважатися обіцяним Насінням Авраама без цієї віри, оскільки Авраам мав бути Батьком Вірних.
Наш Господь і апостоли чітко виклали в Новому Завіті як і чому природний Ізраїль як народ був відламаний від спадщини під цією Угодою. Апостол, представляючи цю обітницю як корінь оливки, змальовує всіх ізраїльтян як гілки, які виростають з цього кореня, і говорить, що багато (переважна більшість) природних гілок були відламані, і що лише в останка в першому приході знайшлася віра Авраама, і вони були прийняті нашим Господом як члени дому синів (Ів. 1: 12).
Апостол далі пояснює, що відкинення невіруючих з природного Ізраїлю залишило відкритим шлях, щоб прищепити на місце відламаних гілок декого з поган, які мали віру Авраама. І це, бачимо, було завданням Євангельського віку – прищепити до первісного кореня обітниці віруючих з-поміж поган, які колись були без Бога і не мали надії у світі, чужих для громади Ізраїлю, які тепер наблизилися, приєдналися до Христа, а через Нього приєдналися до Авраамового кореня обітниці, ставши спадкоємцями всіх його багатств та товщу (Еф. 2: 12, 13; Рим. 11).
Таким чином, бачимо, ці Духовні Ізраїльтяни стають справжніми ізраїльтянами з Божественного погляду, фактичними спадкоємцями Авраамової Угоди, тобто обітниці, хоча ми також бачимо, і це ще має виконатися, певні ласкаві земні обітниці для природного Насіння Авраама. Тим не менше, вони випустили з уваги, втратили як народ, як люди, велику нагороду, як про це говорить апостол: “Чого Ізраїль шукає, того не одержав, та одержали вибрані, а останні затверділи” (Рим. 11: 7).
Отже, “Дванадцять племен” Ізраїлю мали обітниці, дані їм, які стосуються не лише їх, а й особливо Духовного Ізраїлю, який вони зображували. Натомість первісний вибір, тобто призначення, Богом Авраамового насіння, якого повинно бути 144 000, або 12 000 з кожного племені, все ще актуальний. Відповідно, кожен прийнятий з-поміж поган і вщеплений у цей корінь Авраамової обітниці займає, як вважається, місце однієї з відламаних гілок з різних племен.
Коли Євангельський вік закінчить свою працю, тоді серед Духовного Ізраїлю – “священства царського, народу святого, люду власності Божої”, який мав звіщати чесноти Того, Хто покликав їх із темряви до дивного світла Свого – не буде ані одного більше, ані одного менше, а тільки первісне, вибране, наперед призначене число, де на місце кожного “відламаного” природного ізраїльтянина буде один “прищеплений” з поган. Саме так згадується Церква в Об’явленні 7: 3-8. А про печатання Церкви – що її буде стільки-то з кожного племені – говориться з тим натяком, що всі з неї будуть “попечатані... на їхніх чолах”, перш ніж великий час утиску прийде на світ.
Отже, треба пам’ятати, що Послання Якова було адресоване цим справжнім ізраїльтянам, прищепленим до кореня обітниці, які зайняли місце природних ізраїльтян. З цим погоджуються слова апостола Павла: “Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїлю” (Рим. 9: 6, 7). І ще: “Бо не той юдей, що є ним назовні, і не то обрізання, що назовні на тілі, але той, що є юдей потаємно, духово, і обрізання серця духом” (Рим. 2: 28, 29). Ще є слова нашого Господа, адресовані Його Церкві: “Ось Я зроблю, що декого зі зборища сатани, із тих, що себе називають юдеями, та ними не є, але кажуть неправду...” (Об. 2: 9; 3: 9).
Наш Господь визнавав ту саму відмінність між природними та справжніми ізраїльтянами. Приймаючи Нафанаїла, Він сказав: “Ото справді ізраїльтянин”. Ці два Ізраїлі, по плоті та по Духу, були зображені в Ісаку та Ізмаїлі, а також, як говорить апостол, в Якові та Ісаві (Рим. 9: 8-13, 22-33). У кожному випадку спадкоємець обітниці був молодшим братом, що ілюструє, що Духовний Ізраїль буде розвиватися після природного Ізраїлю і займе його місце як спадкоємець головних благословень, згаданих в Авраамовій Угоді. Однак ми повинні пам’ятати, що в образі благословення було в кожному випадку дано також старшому брату. Так само в позаобразі. Хоча Бог призначив Христа бути спадкоємцем усього і покликав Церкву як Його Наречену, щоб вона стала співспадкоємицею у всьому, Він, тим не менше, подбав про те, щоб благословення потекли від них до земного насіння, а через останнє до всіх родів землі (Рим. 11: 26-33).
Чітко з’ясувавши, що апостол звертається до Церкви, давайте розглянемо вражаючі слова нашого тексту і спробуємо переконатися, в якому значенні їх слід розуміти. Якщо виявиться, що в якомусь сенсі чи в якійсь мірі це стосується нас особисто, ми, звичайно, швидко відгукнемося на навчання Духа і виправимо такий злий стан.

ХРИСТИЯНИ, ЯКІ ПРОКЛИНАЮТЬ ЛЮДЕЙ СВОЇМ ЯЗИКОМ

Ми можемо легко побачити, як дає зрозуміти апостол, що народ Бога благословляє Його ім’я своїм язиком, віддає Йому хвалу. Він робить це в молитві; він робить це у своїх гімнах хвали; він робить це, розповідаючи Його Правду і свідкуючи про Його провидіння для нього. Одним словом, ми благословляємо Бога своїм язиком, звіщаючи чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до Свого дивного світла.
А в якому сенсі апостол має на увазі, що Духовні Ізраїльтяни проклинають людей своїм язиком і роблять це так звично, так поширено, що це вимагає прилюдного докору? Безумовно, ніхто з християн не проклинає своїх ближніх, присягаючи та безбожно клянучись! Але чи не існують інші способи, якими наш язик може стати прокляттям і шкодою для ближніх? Ми повинні пам’ятати, що значення нашого загальновживаного англійського слова “прокляття” дещо змінилося за останнє століття, у цілому втративши значення шкоди і набувши цілковито значення клятьби, блюзнірства. У грецькій мові використовуються різні слова стосовно присяги з клятьбою, а саме anathema та anathematiso (які вживаються десять разів у Новому Завіті), і стосовно словесного засудження як зневаги або прокляття, тобто katara та kataraomai, які означають засуджувати, говорити проти, лихословити, шкодити. Власне, це останнє слово використав апостол Яків, тому насправді його мова така: Тим самим язиком, яким ми хвалимо і вшановуємо Бога, ми робимо кривду ближнім, лихословлячи їх, зводячи наклепи та інше.
Таким чином, наш Господь, використовуючи те саме слово, сказав: “Благословляйте тих, хто вас проклинає [лихословить]”. Апостол Павло, використовуючи те саме слово, закликає Божий народ “благословляти, а не проклинати” – говорити прихильно про інших, а не з наміром скривдити. Знову ж таки, нам сказано, що наш Господь прокляв (те саме грецьке слово) фігове дерево, кажучи: “Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки”, – завдав йому шкоди, сказав слова, неприхильні для нього на майбутнє. Також апостол стверджує, що юдеї під Законом були під прокляттям – не говорить, що Закон був поганий, але ізраїльтяни через недоліки плоті потрапили під осуд (прокляття) Закону. Він також стверджує, що “Христос відкупив нас [колишніх юдеїв] від прокляття [осуду] Закону, ставши прокляттям за нас” – зазнавши за нас повного осуду загибелі, який Закон накладав на винуватця (Гал. 3: 10-13). Він проілюстрував ту саму думку стосовно слова “прокляття”, як зробив тоді, коли казав, що земля, яка приносить терня й будяччя, “близька до прокляття” – підлягає не блюзнірству, але осуду, як непридатна для обробітку, аж буде спалена і її бур’яни будуть знищені (Мт. 5: 44; Рим. 12: 14; Мр. 11: 21; Євр. 6: 8).
Тому, маючи перед собою справжнє слово, а також його означення, яке використовує апостол, ми бачимо, що хоч “прокляття” є достатньо правильним перекладом оригіналу, всі труднощі полягають у тому, що його нинішнє загальне використання та загальна освіта значною мірою приховали від очей це його значення. Аналогічним чином слово “зло” втратило своє початково широке значення і майже незмінно означає аморальність, зіпсованість, лиходійство, тоді як у широкому значенні його можна використовувати до будь-чого небажаного, недоброго, такого як лихо та ін.

НЕМАЄ ТАКОГО ЗЛА, ЯКОМУ ГОСПОДНІЙ НАРОД БУВ БИ ПІДДАНИЙ БІЛЬШОЮ МІРОЮ

Дивлячись на вислів апостола з цього погляду, ми виразно бачимо, наскільки тривожно його звинувачення стосується християнського народу сьогодні. Скільки є тих, хто робить кривду своїм язиком ближнім і хто використовує той самий язик, щоб приносити хвалу Богу. Ми не знаємо іншого зла, якому би Божий посвячений народ був підданий більше, ніж цьому. Багатьом настільки ж природно пліткувати, як дихати. Вони роблять це несвідомо. Ми навіть знали людей, які познайомилися з біблійною пересторогою не говорити наклепи та не лихословити, але настільки заплуталися в цьому і не усвідомлювали власної поведінки, що були готові назвати свою жахливу мову лихослів’ям, при цьому продовжуючи далі в тому ж дусі, в якому вони лихословили. Ми згадуємо це як доказ, що це зло так проникло в упалу людську природу, що інколи роками залишається непоміченим для нової природи і тому уникає виправлення в праведності, яке радить Господнє Слово і якого прагнуть всі, хто є справді Господнім народом.
Є багато своєрідних відмовок, які використовуватиме занепала природа у своїй спробі задушити голос сумління, продовжуючи при цьому використовувати цей провід зла ще довго після того, як вона відмовилась від поганих вчинків, які є менш поширеними, менш популярними і в цілому вважаються грішними.
(1) Вона казатиме: “Я не маю на думці кривдити кого-небудь, але я повинен про щось говорити, і ніщо не буде таким цікавим для друзів і сусідів, як те, що має той чи інший присмак пліток (наклепу), пов’язаних із цим”. Але чи в такому випадку таке лихослів’я, такий наклеп якось більше личить дітям світла? Ні в якому разі. Саме цього навчає нас Святе Письмо: “Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією”; “Слово ваше нехай буде завжди ласкаве, приправлене сіллю, щоб ви знали, як ви маєте кожному відповідати”; “Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує” (Фил. 1: 27; 4: 6; Еф. 4: 29).
Але наклепник, якими б витонченими не були його методи та слова, добре знає, що наклеп несе слухачеві не благодать, а зло; що сили упалої людської природи підштовхують слухача бігти хутчіш і розповідати наклепи далі. Він не знає, чи вони є правдою чи ні, і не задумується над цим. Вони розпалили в його серці полум’я тілесних настроїв, які виходять з його уст, щоб “запалити круг життя” інших, таких самих слабких через гріхопадіння. Упала природа розкошує і насолоджується такими речами, відчуваючи, що вона має повне право на це, вводячи себе в оману, що цим вона морально повчає – веде проповідь проти гріха; що, обговорюючи [R4705] та непрямо заперечуючи ймовірні провини іншого, вона згадує речі, огидні для своєї праведної душі. На жаль, убогі, слабкі, жалюгідні людські міркування мають великий недолік, коли ігнорують праведні Господні поради.

МОЖНА БАГАТО ЩО СКАЗАТИ НА ПРЕДМЕТ БАГАТСТВА БОЖОЇ БЛАГОДАТІ

А щодо того, що не залишиться про що говорити, якщо наклепи цілковито забрати з християнської розмови, і всім доведеться суворо дотримуватися заборони апостола “нікого не лихословити” (Гиж.), ми відповімо: чи ж не існує просторих меж для розмови християн на тему багатств Божої благодаті в Христі Ісусі, нашому Господі, виражених у цінних та великих обітницях Божественного слова? У цих речах ми дійсно маємо те, що не тільки слугує благодаті слухача, але й збільшує також благодать того, хто промовляє. Воно ллє щедрі благословення звідусіль (коли мова йде про “Нове Створіння”) і допомагає умертвити стару природу з її злими бажаннями, смаками, потягами.
Очевидно, саме це апостол мав на увазі, коли казав, що Господній народ повинен “звіщали чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого”. І серце, наповнене духом любові, духом Бога, духом Правди, духом Учителя, неминуче буде переповнене тим, що в ньому, бо “чим серце наповнене, те говорять уста”. Отже, злі уста, які завдають кривди іншим – чи то співчленам “Тіла Христа”, чи тим, хто осторонь, – вказують на зле серце, дають зрозуміти, що серце не чисте. “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога” (1 Петр. 2: 9; Мт. 12: 34; 5: 8).
(2) Ще одне виправдання для пліток про справи інших людей пропонують ті, хто каже: “Я можу говорити на релігійні теми з тими, хто релігійно налаштований, але коли я перебуваю зі світськими людьми або з тими, хто визнає релігію тільки на словах, але не цікавиться релігійними темами, я повинен бути зговірливим та люб’язним і повинен, принаймні, вислухати їхні плітки та новини. Якщо я не братиму участі в такій розмові, то буду виглядати дуже дивним, і моє товариство буде небажаним”. Так, відповімо ми, але в цьому і полягає одне з дивацтв “святих”. Вони повинні відрізнятися не тільки від світу, але й від номінальних визнавців релігії. Їхня релігія не повинна бути лише поверховою, в одному дні тижня і в певному одязі, а повинна бути зі серця, пов’язаною з усіма справами життя, щодня і щомиті. Строге дотримання Божественної настанови дійсно відокремить їх від тих, хто вважається зараз їхніми друзями, хто любить такі погані речі, заборонені нам, які стали синами Бога і отримали Його дух синівства, дух Любові.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ, ЧЕСТІ І БЕЗСМЕРТЯ – ВУЗЬКИЙ ШЛЯХ

Те, що наш Господь розумів і про що навчав – що шлях до слави, честі та безсмертя є вузьким, – є очевидним. “Коли хоче хто йти вслід за Мною [бути Моїм учнем], хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною”. І ще: “Увіходьте тісними ворітьми... Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її”. Тож якщо ви не здатні бути цікавим гостем, сусідом, приятелем, то причиною цього є ваша (як “Нового Створіння”) відданість закону Христа, Любові, яка “не чинить зла ближньому” ні словом, ні вчинком. Тоді ви справді маєте причину для радості, тому що ви трохи страждаєте, зазнаєте втрати задля Христа, задля праведності. Втрата спочатку може здаватися важкою, але якщо ви переносите її задля Христа, слухняні Його праведному закону Любові, ви незабаром зможете сказати з апостолом, що такі втрати є “легким горем”, не вартим порівняння з благословеннями, які їх зрівноважують (Фил. 3: 7, 8; 2 Кор. 4: 17).
Ваша причина для радості полягає в тому, що у вас є Господня обітниця, що такі страждання будуть допомагати вам нам добре. Товариство з тими, хто прагне ходити не за розумом Духа, а за загальноприйнятим “звичаєм віку цього”, шкодить святим, які прагнуть ходити в згоді з новим розумом. Їм набагато краще без таких світських товариств та друзів, і наскільки вони тримаються подалі від них, настільки матимуть ближче спілкування з самим Господом, з Його Словом і з усіма справжніми членами Його Тіла, і перебуватимуть під керівництвом Його Духа.
У згоді з цим Святе Письмо стверджує численними словами, що дружба цього світу означає ворожнечу проти Бога (Як. 4: 4).) Бог навмисно влаштував цю справу таким чином, щоб Його народ зробив свій вибір і втратив або Божественну приязнь і спільність або світську приязнь і спільність, тому що речі, які любить Господь, не подобаються світським людям, а речі, які люблять світські люди – лихі вчинки, лихі думки та лихослів’я, – є гидотою в очах Господа, і ті, хто любить і практикує такі речі, втрачають спільність з Ним – не є від Його Духа. “А коли хто не має Христового Духа, той не Його” (Рим. 8: 9).
(3) Інший шлях, яким деякі християни, добрі в інших відношеннях, уникають цього питання і виправдовують цю загальну помилку людської природи, це намагання обмежуватися правдою (як вони думають). Але вони ніколи не знають, як часто їхня природа, яка полюбляє плітки, спотворює їхнє судження і веде до прийняття в якості правди речей, про які вони знають мало або не знають нічого. Вони також не прагнуть знати більше, відколи поширили наклеп з печаттю вірогідності. Якщо це виявиться неправдою, то воно стане доказом, що вони “неправдиві свідки”, і запровадить їх у клопоти, адже доведеться виправляти брехню. Гордість природного розуму заперечує і відмовляється вірити в правду за таких обставин. Ось так одне зло веде до іншого.

ЯК РОЗБЕЩЕНІ СМАКИ ХОВАЮТЬСЯ ЗА СПИНОЮ СУМЛІННЯ

Такі скажуть: “О, я ніколи нічого не кажу на захист правди, доки точно не дізнаюся з власних спостережень чи з особистих знань, що це – правда. Про щось, про що я не знаю, чи це правда, я завжди обережний висловлюватися і кажу, що я чув так і так або мені казали так і так, тому я не ручаюся за цю правду. Так я впевнений, що завжди уникаю говорити лихе про когось”. Мабуть, немає більш поширеної ілюзії на цю тему, ніж виражена таким чином. Розбещений смак ховається за спиною сумління і заявляє, що завжди правильно говорити правду, і Бог не міг вважати, що говорити правду було би наклепом, але, засуджуючи лихослів’я та наклеп, як вчинки плоті та диявола, Він, мабуть, мав на увазі, що сказане повинно бути чимось фальшивим, неправдивим.
Це велика помилка. Наклеп є завжди наклепом, незалежно від того, чи це правда, чи фальш, і так вважає не тільки закон Бога, але й закони цивілізованих людей. Звичайно, за людським законом, якщо позов був складений за наклеп і доведено, що звинувачення, зроблені наклепником, мали певну основу, то це, мабуть, буде взяте до уваги судом та присяжними як пом’якшуюча обставина і, ймовірно, значно зменшить вирок про завдані збитки. Наклеп – це щось, сказане з наміром завдати шкоди іншому, правдою воно є чи фальшем, і закони людей погоджуються зі законом Бога, що така кривда, завдана іншому, є злом.
Іншими словами, Божественний та людські закони погоджуються, що перше зло не виправдовує друге. Людський закон каже, що при вчиненні зла суди є відкриті для потерпілих, щоб вимагати відшкодування з боку злочинця або його покарання. Але пошкодованій особі не дозволяється самій вживати заходи чи то у вигляді погрози застосувати фізичну силу, чи то використовувати більш вишукану зброю – язик, щоб убити репутацію отруєним кинджалом заздрості та злоби. Правда, багатьох наклепників ніколи не переслідують у судовому порядку. Правда також, що газети Сполучених Штатів не раз уникають великих збитків за компрометуючі наклепи під тим приводом, що вони публікують дискредитуючі матеріали не зі злими намірами, а просто як новини, які, як вони твердять, справедливо належать громадськості, як у випадку політиків, які шукають голосів людей для становищ громадської довіри. Також громадські особи, знаючи, що більшу частину фальшивих висловлювань опозиційної преси можна цілком сприйняти як неправду, вважають добрим тоном дозволити звичайним наклепникам уникнути звинувачень у судах. Наслідком цього є поступове зростання наклепів серед людей, що, безсумнівно, приносить зло як їм самим, так і їхнім інституціям. Урядовці, суди та кожна впливова особа, зазнавши таких наклепів (загалом, віримо, неправдивих), втрачають свій вплив для добра над нижчими класами, що з дня на день сприяє ще більшому беззаконню і готує до часу анархії, про який Святе Письмо говорить нам, що він є поруч.

ЗАКОН ЛЮБОВІ НАКАЗУЄ, ЩОБ МИ “НІКОГО НЕ ЛИХОСЛОВИЛИ”

Але Закон Бога, Закон Христа, природно, йде набагато далі і глибше у таких питаннях, ніж закони людей, бо це стосується не людей, а “Нових Створінь у Христі Ісусі”, перемінених відновою їхнього розуму, які знаходяться в особливих стосунках Угоди й зв’язані законом Любові, яка “не чинить зла ближньому” за жодних умов, у жодних підбурюваннях, а навпаки, віддає “добром за зло”, “благословенням за прокляття”.
Закон Любові наказує мовчання всім, хто визнає цей закон та Законодавця, кажучи: “Нікого не лихословити” (Тит. 3: 2, Гиж.). Проте він сягає далі і виступає проти лихих думок, лихих підозрінь, лихих здогадок щодо ближніх. Він стверджує, що любов, яка наповнює наші серця, не тільки ставатиме на перешкоді лихій поведінці та шкідливим словам, але й навіть запобігатиме лихим думкам – “Любов... не думає лихого”. Нове Створіння, маючи її, може переконатися в лихому лише на основі незаперечних доказів. Дійсно, щоб наголосити на цій темі та її важливості в Його очах, Великий Учитель каже учням Своєї школи: Бо яким судом судити будете інших, таким Я буду судити і вас (Мт. 7: 1). Ще Він каже їм молитися до Отця: “І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” (Мт. 6: 12). Також Він говорить: Якщо у серці ви громадите образу на інших, Небесний Отець не пробачить вам (Мт. 18: 35).
І справді, християнин на зразок Господа, випускник Школи Христа, готовий навчати інших, чистий не тільки зовні, але й всередині, є відокремлений, обмитий водою Божественних вказівок від ницості, від бруду плоті. Він уже не є рабом гріха, контрольованим прагненнями та слабкостями впалої плоті та її духа світу, що приносить плоди неправедності – гнів, злобу, ненависть, суперечки, наклепи, лихослів’я (Кол. 3: 8; 1 Петр. 2: 1, 2). Зі своєї вищої точки зору оцінювання Божественному закону розвинений християнин бачить, що в Господніх очах ненависть є вбивством, наклеп – душогубством, а знищення доброго імені ближнього – пограбуванням та хижацтвом. І будь-яка з цих речей, зроблена в Церкві, серед тих, хто вважає себе Божим народом, є подвійним злом – душогубством та пограбуванням брата (Порівняйте 1 Ів. 3: 15 та Мт. 5: 21, 22).

ТІЛЕСНЕ СЕРЦЕ НАЙЛУКАВІШЕ НАД ВСЕ ТА НЕВИГОЙНЕ

Висловити наклепницьке або шкідливе зауваження на адресу іншого, а тоді додати: “Я не знаю, чи це правда”, – означає показати, що автор цих слів проявляє злий дух, а не Дух Христа, Дух Любові, що він бажає скривдити свого ближнього, проклясти його, і дуже хоче цього. Відчуваючи, що варто стриматися хоч трохи, щоб не говорити те, що, як йому відомо, є цілком неправдиве, він відчуває задоволення говорити лихе, радий-радісінький, що це можна посмакувати як ласий шматок, тож він говорить навіть про ті скандальні речі, про які не знає, чи вони правдиві, намагаючись виправдатися вже згаданим вибаченням.
Дійсно, Святе Письмо наголошує на тому, що тілесне серце найлукавіше над усе та невигойне. Ті, хто так говорить і так намагається виправдати свою неправильну поведінку, або ж ніколи не вступили до Школи Христа або є тільки в дитячих яслах і не знають, що їхній дух – це дух убивства, а не дух братньої любові. О, коли б усі справжні християни могли збагнути рамки цього закону Любові в його стосунку не тільки до Бога, але й до ближніх. Яке б приборкання язика це принесло, яку обережність мови! Як сказав Давид: “Пильнувати я буду дороги свої, щоб своїм язиком не грішити”. І той, хто пильнує свій язик, ставить охоронця для свого лукавого серця і може краще пізнати його і панувати над ним, бо “чим серце наповнене, те говорять уста” (Єр. 17: 9; Пс. 39: 1; Мт. 12: 34).
Єдиний виняток з цього правила “нікого не лихословити” (Гиж.) був би той, коли б ми знали про абсолютну необхідність виявити зло з любові до інших (коли б згадка про зло суперечила бажанням нашого серця, і ми б згадали про нього лише з необхідності), які, коли б не були поінформовані, могли би бути скривджені. Наприклад, закон країни вимагає, щоб ми, якщо нам стало відомо про вбивство, вважали не наклепом, а, навпаки, обов’язком повідомити відповідних правоохоронців про факти (не підозри), які потрапили до нашої уваги. Так само, коли б ми знали про якусь слабкість брата чи сестри і усвідомлювали, що через цю слабкість інший брат або сестра може опинитися в загрозливому становищі, нашим обов’язком було би повідомити особу або громаду, яка може постраждати, про знані нам факти (не підозри) настільки, наскільки це може бути необхідним, щоб уберегти їх від кривди через згадану слабкість. Але це не було би лихослів’ям, а, навпаки, було би мовою з добрими намірами, з метою уберегти одну сторону від надзвичайної спокуси, а іншу – від кривди. І перш ніж сказати щось на цю тему, ми повинні якомога твердіше упевнити наше сумління, що наші наміри в тому, що ми кажемо, є добрі, а не злі, що ми збираємося задіяти наш язик для благословення, а не для кривди. І навіть тоді, коли нас спонукує дух любові та доброзичливості до слабкого брата, а також до інших, ми повинні уникати згадувати навіть один окремий пункт, який не був би обов’язковим у справі, яка розглядається.

“ХІБА З ОДНОГО ОТВОРУ ВИХОДИТЬ ВОДА СОЛОДКА Й ГІРКА?”

Та деякі не погодяться з обмеженням цієї свободи до тих випадків, де знання є безсумнівним, і наполягатимуть, що оскільки абсолютне знання, як правило, є незначним, то й сказати можна мало. Ми відповідаємо, що це узгоджується з Божественним законом – “Люби свого ближнього, як самого себе”. Ви б не хотіли, щоб ваш ближній використовував розум і язик для злих підозр і наклепів на вас. Так само ви не повинні робити в стосунку до нього. Закон цієї країни не вимагає, щоб ви говорили бодай одне слово більше, ніж ви знаєте (особисто) про вашого ближнього. Він не питає про ваші підозри і злі здогадки. І навпаки, закон Господа наказує, щоб усі, які знаходяться під законом любові, не висували навіть однієї окремо взятої підозри проти ближнього. І навіть якщо пов’язані обставини накинуть розуму підозру, не підтверджену знанням, новий розум негайно, з притаманною йому доброзичливістю, висуне на противагу підозрам пропозицію зважити на можливість неправильного поінформування або тлумачення і завжди дозволить умовно винному бути виправданим через відсутність доказів.
Інший заперечить: “О, я б ніколи не витрачав стільки часу на здобуття фактів. Життя занадто коротке! Мені б не вистачило часу на власні справи, коли б я так наполегливо дошукувався фактів, щоб завжди говорити тільки те, що відомо, і ніколи не говорив з чужих слів!”
Цілком вірно! І урок для вас у тому, щоб триматися біблійного правила – “Нікого не лихословити” (Гиж.).
(1) Тому що у вас немає часу на здобуття фактів і, мабуть, також не вистачає здібності судити неупереджено, коли б усі факти були перед вами.
(2) Тому що, коли б ви мали Дух Христа, Любов, яка би пробувала у вас рясно, ви вважали б за краще нікому не розповідати ці факти, навіть якщо у вас є повний ланцюг доказів. Ви б ненавиділи цю річ тим більше, коли б відомі факти виявилися несприятливими. Що ж це за стан тих, хто має сверблячі вуха для наклепів і чий язик захоплюється наклепами, як чимось “смачненьким”, і прагне розсівати злі поголоси, про які нічого не знає, а сприймає лиш як упереджені домисли? Про таких найбільш великодушно можна сказати, що у них мало Духа Христа, що їм не вистачає братньої любові і вони ніколи насправді не засвоїли “золотого правила”.
Апостол запитує: “Хіба з одного отвору виходить вода солодка й гірка?” Форма його запитання містить у собі відповідь: Ні. Це може бути тільки добра вода або тільки гірка. Він, очевидно, хоче дати зрозуміти, що ми повинні застосовувати таке саме правило до наших сердець та уст, бо хіба можливо, щоб наші серця відновилися, а наші уста говорили солодкі слова любові до Бога та слова гіркого єхидства, заздрості, ненависті, суперечки до наших ближніх чи про них?

СКАРБ НОВОГО РОЗУМУ В ГЛИНЯНІЙ ПОСУДИНІ

Існує лише один спосіб біблійного розуміння вищесказаного. Він виражений апостолом Павлом (2 Кор. 4: 7): “А ми маємо скарб цей [нове серце, новий розум, нову природу] у посудинах глиняних”. Не подумайте, що християни мають дві природи, бо ця думка суперечить науці Біблії. Не може бути мови про жодну суміш природ. Отже, наша людська природа була виправдана через віру в кров Ісуса, відмову від гріха і посвячення до смерті, щоб тепер ми могли мати духовну природу і стати “Новими Створіннями в Христі Ісусі”. Однак це Нове Створіння є тільки в зародку, маючи тільки новий розум, який мешкає в смертному тілі й пропонує контролювати його та керувати ним, оскільки це тіло вважається мертвим (коли йдеться про волю плоті).
Тому коли наші уста всім серцем звіщають хвалу Богу, Який благословив нас, витягнув наші ноги з жахливої ??ями, з багна, поставив нас на Скелі, Христі Ісусі, вклав нову пісню в наші уста, наша хвала означає, що в такі хвилини новий розум є при владі, що новому серцю тісно в смертному тілі, і це випливає з уст для благословення та будування, для втіхи та заохочення тих, хто чує. Ось так джерело в нашому серці дає добру воду, несе зі собою життя, благословення, освіження. Та коли наш язик говорить про когось зле, правда це чи фальш, це означає, що нову природу, принаймні, тимчасово здолала стара природа. Це означає, що зараз діє інше джерело, яке використовує язик, уста, видаючи слова злоби або ненависті, або заздрості, або суперечки, або докору, або якогось роду лихослів’я, проклинаючи інших або якоюсь мірою (малою чи великою) завдаючи їм кривди.
Це означає, що плоть не вдається контролювати, тримати мертвою, похованою, подалі від очей. Відповідно, такий стан свідчить або про повільний духовний розвиток або про регрес – втрату “Новим Створінням” своїх позицій. Усі такі повинні пам’ятати слова апостола Петра: “Бо досить минулого часу, коли ви чинили волю поган”. Також Павло каже: “І не віддавайте членів своїх гріхові за знаряддя неправедності, але віддавайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші Богові за знаряддя праведності” (1 Петр. 4: 3; Рим. 6: 13).

“ОЧИСТЬТЕ СТАРУ РОЗЧИНУ”

З цього погляду ми можемо утішити себе, коли, глянувши назад, ми розуміємо, що і в нашому власному випадку з тих самих уст вийшла хвала для Бога та кривда, зневага, наклеп і зла мова або якийсь із цих злих нахилів до наших ближніх. Щоправда, це не доводить, що наші серця не були дійсно виправдані й освячені Святим Духом синівського прийняття; це не доводить, що ми не є Божими синами і учасниками Його Духа, однак це доводить, що ми є в сумному стані – духовно хворі і потребуємо засобу для очищення, як про це висловлюється апостол: “Отож, очистьте стару розчину [злоби тощо], щоб стати вам новим [непідробленим, чистим] тістом [хлібиною]” – належними представниками Тіла Христа (1 Кор. 5: 7).
Ми можемо знати напевно, що доки “Нове Створіння” не здобуде повної перемоги над плоттю, ми не отримаємо великої нагороди, обіцяної лише “тому, хто перемагає” (Турк.). Перемагання, однак, полягає не у вдосконаленні плоті, але у вдосконаленні серця – волі, намірів. Що стосується вад плоті, деякі з них, безсумнівно, незважаючи на всі зусилля з нашого боку викорінити їх, залишатимуться з нами доти, доки ми знаходимося в плоті. Отже, досконалість, якої слід сподіватися, прагнути, очікувати, і яку повинні здобути переможці, – це досконалість волі, серця, намірів: “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога”.
Більше того, наші фізичні недоліки та дефекти є не тільки різного роду, але й різної інтенсивності. Деякі з природи більше схильні до м’якості, доброти тощо; інші (перед прийняттям Христа) можуть мати дуже неотесані, шорсткі, грубі, незграбні земні посудини. І хоча вплив скарбу всередині, “нового розуму”, у будь-якому випадку матиме пом’якшуючий та перемінюючий вплив на глиняну посудину, ми не можемо сподіватися таких самих змін в одних, як в інших. Ми не можемо сподіватися такого ж виправлення в праведності в зовнішній людині, в якій грубість, невихованість, недоброзичливість проникли, так би мовити, до самої кості, як могли би сподіватися від того, хто народжений до вишуканості сприйняття.
Визнаючи цю різницю між “глиняними посудинами”, ми, звичайно, повинні використовувати наші найкращі зусилля, щоб виправити свою власну посудину. Ми повинні пам’ятати, що наш стосунок один до одного в Тілі Христа є не за плоттю, а за Духом. Отже, як стверджує апостол, ми більше не знаємо один одного за плоттю з її слабкими сторонами, недоліками та незграбними і невихованими природними манерами. Ми знаємо один одного лише за Духом, за намірами, за серцем, як “Нові Створіння”, а не старі (2 Кор. 5: 16).
Це вестиме нас до того, щоб з великим співчуттям ставитися до недоліків плоті один одного, доки в нас є запевнення, що плоть не представляє справжнє “я” нашого брата, його розум, його волю. Тому ми повинні бути лагідними до всіх, “братолюбними один до одного з ніжністю” (Гиж.), щоб, не маючи жодного бажання ранити один одного або кривдити, або пожирати своїм язиком, ми співчували один одному, робили один одному добро і словами благодаті та утішання, або через застереження та докір, сказаний у любові, “будували себе найсвятішою вірою” по подобі нашого Господа та Учителя.
Продовжуючи цю тему, апостол вказує на те, що є два види мудрості – небесна і земна, і що весь Господній народ повинен розпізнати їх і пильнувати, щоб його мудрість була небесною. Апостол дає зрозуміти, що до Церкви можуть пристати ті, які можуть зараховувати себе до Церкви, асоціювати себе з Церквою з мирських мотивів – ті, які помітили факт, що вчення Святого Письма логічні і містять мудрість, якою вони захоплюються і яку, мабуть, можуть повернути на власну користь. Такі, дає зрозуміти апостол, будуть схильні проявляти зарозумілість та виставляти напоказ свою мудрість, “надиматися” нею. Визнаючи назовні доречність християнських благодатей, братньої доброзичливості, лагідності, покори, терпеливості, любові, вони мають у своєму серці гірку заздрість та суперечку – суперечку заради здобуття ім’я та слави, і заздрість до тих, хто, мабуть, має більше цього, ніж вони.
Їм, дає зрозуміти апостол, буде важко і навіть неможливо уникнути того, щоб проклинати братів (лихословити, завдавати шкоди). Це так природно для них, що вони не можуть цього уникнути, тому що не мають чистого серця – відновленого серця. Якщо їхнє серце і було колись відновлене, то тепер вони повернулися, мов свиня, до того, щоб валятися в калюжі – мов собака до своєї блювотини. Апостольська рада тим, хто побачив у своєму серці заздрісні та гіркі почуття, – не мати причини для величання або хвальби, а навпаки, з готовністю визнати, що вони, маючи ці злі нахили в серці, зовсім не є християнами і повинні перестати говорити неправду на правду – перестати діяти шахрайським, лицемірним чином, перестати переконувати в тому, що в них відновлене серце, що вони освячені в Христі Ісусі.
Він виразно говорить їм, що їхня мудрість, їхнє знання не є від Бога, не є від святого Духа: “Це не мудрість, що ніби зверху походить вона, але земна, тілесна та демонська. Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ [сподівана]” (Як. 3: 15, 16).
Здається, що хоча прилюдний осуд апостолом Яковом стосується будь-кого, хто називає себе справжнім ізраїльтянином, апостол, тим не менше, особливо звертає свої зауваження тим, хто вважається вчителями в Церкві, хто має чимало мудрості. Його слова пригадують нам слова апостола Павла, який, говорячи про різні дари, роздані Церкві, здається, вказує на небезпеку для тих, у кого велике знання, і, як ілюстрацію принципу, наведеного Яковом, каже:

“КОЛИ Я ГОВОРЮ МОВАМИ ЛЮДСЬКИМИ Й АНГОЛЬСЬКИМИ, ТА ЛЮБОВІ НЕ МАЮ”

Навіть коли б я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав Любові, то це означало б, що я став як мідь та дзвінка або бубон гудячий, справді видаючи звук, але не маючи ніяких почуттів щодо цього – у мене не було би ніякого спадку з тими, хто володіє Духом Христа. І коли маю дар пророкувати, розумію всі таємниці, маю все пізнання і всю віру, але не маю Любові, я ніщо. І хоча я віддам все своє майно, щоб нагодувати нужденних, і тіло віддам на спалення, а Любові не маю, немає мені в тому ніякої користі (1 Кор. 13: 1-8).
Таким чином, апостол виразно показує, що знання й ораторське мистецтво не є життєво важливими випробуваннями, тоді як Любов, яка наповняє серце і поширюється на весь життєвий шлях, приводячи в рух наші смертні тіла і керуючи ними, є справжнім випробуванням – справжнім доказом нашої Божественної спорідненості. Він показує, що ті, які отримали Божі дари до того, як прийти до належного споріднення з Богом, можуть стати як мідь та дзвінка і бубон гудячий і, тим самим, перетворитися на “ніщо”, якщо втратять любов, якщо втратять Дух Христа, адже “хто не має Христового Духа, той не Його”.
Господньому народу варто звернути особливу увагу на ці Божественні настанови двох найголовніших апостолів і пам’ятати, що, якими б цінними вони не були, ні ораторське мистецтво, ні знання не повинні вважатися серед “братів” надійними доказами знаходження на правильному шляху, і що їхній вплив може бути шкідливим, а не корисним. Головною прикметою, якої слід шукати в кожному, хто прийнятий як слуга Церкви, щоб служити у святих речах, повинен бути, перш за все, дух Любові. Ми не хочемо сказати, що знання й здібності слід цілковито ігнорувати, але ми хочемо сказати, що вони повинні вважатися другорядними, а не першорядними (як завжди існує тенденція).
Оберіть з-поміж себе святих мужів, повних Святого Духа, щоб вони мали нагляд над духовними інтересами різних громад Господнього народу. А для Божественного пояснення того, як цей святий Дух буде проявляти себе, і яких якостей, відповідно, слід шукати в слугах Церкви, дивіться 1 Кор. 13: 4-8, а також 1 Петр. 1: 22, 23; 2 Петр. 1: 1-13. Для їхнього власного добра, а також для добра Церкви скажемо, що всіх, хто, володіючи іншими якостями, показує, що він надимається і бажає панувати над Божим спадком (Церквою) або проявляє заздрість, схильність сперечатися, гіркоту, лихослів’я, слід обминати, бо вони дають свідчення наявності поганого духа, який приходить не згори, а є земним, чуттєвим, диявольським. Вони – ненадійні вчителі і, швидше за все, нароблять більше шкоди, ніж добра, яким би знанням не володіли.

“А МУДРІСТЬ, ЩО ЗВЕРХУ ВОНА” І Т. Д.

Продовжуючи, апостол не залишає ніяких сумнівів щодо змісту своїх слів, тому що він чітко описує шлях і плоди небесної мудрості, кажучи: “Мудрість, що зверху вона, насамперед чиста” – правдива, чесна, щира, не прикидається, не використовує одяг світла, щоб обманювати і приховувати егоїзм, злість, ненависть, розбрат; вона не йде на компроміс з гріхом, нечистотою в будь-якій формі або вигляді.
Вона “спокійна”. “Новий розум”, далекий від вдачі сваритися і сперечатися, бажає миру; він буде “боротись за віру, раз дану святим”, але не буде боротися просто з любові до суперечок, любові до розбратів. Навпаки, новий розум налаштований миролюбно, вважаючи за краще, наскільки можливо, поступитися в несуттєвих пунктах суперечки. Він любить своїх опонентів і співчуває їхнім труднощам.
Вона “лагідна” – не брутальна, а позбавлена ??невихованості, не груба в своїх діях, словах або тоні. І якщо глиняна посудина, через яку вона промовляє, має ці брутальні риси, укорінені від природи, то “нова природа” шкодує про них, бореться з ними і прагне їх перемогти, а там, де вони завдають шкоди іншим, готова, охоча, рада вибачитися і забрати біль.
Вона “покірлива” – з нею легко, вона не пихата, не поводиться зневажливо, не сувора і не жорстока, але тверда в принципових питаннях. Принципи не можна нагинати або міняти; вони належать Богу. Але, стверджуючи принципи, цей дух мудрості вказує на готовність до поміркованості, визнаючи будь-які хороші риси в своєму опонентові і вказуючи на причину, чому ніякі зміни неможливі в стосунку до Божественних законів і принципів.
Вона “повна милосердя та добрих плодів” – радіє всьому, що продиктовано любов’ю і добротою; отримує задоволення від того, що робить іншим; отримує задоволення не тільки від прояву милосердя до німих тварин, якими опікується, але особливо насолоджується милосердям у поводженні з братами і сестрами в їхніх недоліках. Вона милосердна також у сім’ї – не надто вимоглива, але лагідна, добра, прихильна. Вона великодушна також до опонентів і до тих, хто сперечається, не бажає проштовхувати перемогу (навіть заради правди), щоб це завдавало шкоди, образи і було немилосердним до супротивника.
Вона “безстороння” – любить добро, правду, де б вони не знаходились; протистоїть неправді, нечистоті і нечестю як серед друзів, так і серед ворогів. Її справедливість – найсуворіша, пом’якшена милосердям; вона не схвалить проступку брата тільки тому, що він брат, але докорить з лагідністю і смиренням, пам’ятаючи, що всім доводиться переносити нападки світу, плоті та диявола. Вона неодмінно побачить чесноту ворога і не забариться визнати її. Істина є її критерієм, а не забобони, поділ на групи або сектантство.
Вона “нелукава” – повністю відверта; їй не потрібно вигадувати любов, тому що вона сама є любов’ю; їй не потрібно надавати собі доброзичливої зовнішності і придушувати в собі почуття гніву, заздрощів і незгоди, бо в неї немає заздрості, незгоди. Такі діла плоті і диявола визнані, з допомогою Божої благодаті, земними, чуттєвими, диявольськими, від яких треба відмовитися, тоді як серце має бути виправданим, очищеним, освяченим для Бога, оновленим у думках, намірах, волі і тепер повним скарбу святого Духа.
Із цими думками в розумі, дорогі читачі, давайте, як ніколи серйозно, остерігатися старої природи і її підступних спроб отримати контроль над нашим язиком. Давайте щораз більше намагатися цінувати в собі і в інших цю небесну мудрість, діяльність якої так переконливо представлена ??апостолом. Чим важливіші наші члени, чим впливовіші, тим наполегливіше ми повинні намагатися тримати їх у повному підпорядкуванні Господу як Його слуг. Наші ноги є корисними членами, посвяченими Господу; ми можемо використовувати їх у багатьох справах милосердя для слави Його імені і на благо Його народу. Наші руки також корисні, якщо повністю посвячені Господній службі. Наші вуха також корисні в Його службі, щоб прислухатись до Нього, щоб відмовлятися чути зло і тим самим схвалювати його, і щоб подавати добрий приклад іншим. Наші очі – велике благословення від Господа, і їх також треба берегти від зла, від похоті очей і життєвої пихи. Вони повинні бути знаряддями, слугами праведності, щоб бачити добро, цінувати добро, сприяти добру і допомагати нам пізнавати волю нашого Бога.

“ЯЗИК ЗАПАЛЮЄТЬСЯ ВІД ГЕЄННИ”

Але з усіх наших членів найвпливовішим є язик. Вплив язика перевищує вплив усіх інших членів разом узятих. Тому контроль над ним у Господній службі – це найважливіша праця Господнього народу в стосунку до його смертних тіл і служби, яку вони виконують для Господа. Кілька слів любові, доброти, допомоги – як часто вони змінювали весь хід людського життя! Так! Як багато вони зробили для формування долі народів! І як часто злі слова, недобрі слова, наклепницькі слова здійснювали велику несправедливість, вбивали репутацію і т. д.! Як стверджує апостол, язик здатний запалити весь круг життя – пробудити пристрасті, чвари, ворожнечу, немислимі спочатку. Не дивно, що він називає такий язик “запаленим від Геєнни” – Другої Смерті!
Публічні слуги Церкви в якійсь мірі є її “язиками”. Який, отже, вплив вони здійснюють на добре чи зле, для благословення і будування Божого народу чи йому на шкоду – для його прокляття? Як важливо, щоб усі, слуги-язики в Господньому Тілі були такими і тільки такими, мали Його дух. Їхній вплив поширюється не тільки на тих, хто в Церкві, але вони значною мірою є рупорами, які чути за її межами. І той самий принцип стосується кожного окремо взятого члена Церкви у використанні ним свого члена, свого язика. Він може використовувати його мудро або нерозумно, з небесною мудрістю або земною. Він може використовувати його для чвар, для руйнування віри та характеру братів, для повалення любові і довіри, або для будування цих благодатей Духа.
Скільки є тих, які переконалися в істинності слів апостола, що язик має величезні можливості осквернити все Тіло, Церкву, і запалити круг життя, збуджуючи злі пристрасті і схильності занепалої природи! Як мало серед Божого народу є тих, хто переміг язик настільки, щоб підпорядкувати його Божій волі, щоб служити добром, і тільки добром, усім, з ким доводиться стикатися! Давайте, дорогі улюблені, повністю вирішимо, що за Божественною благодаттю (обіцяною нам для підтримки) ми станемо свідками великого поступу в контролюванні нами цього найважливішого члена нашого тіла, приводячи його у повне підпорядкування, слухняність і служіння Царю царів і Пану панів – Тому, “Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого”.

R4705 (1910 р.)