КОЛИ ПРИПИНЯТЬСЯ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ СЛУЖІННЯ?

Часто задають запитання: Якщо двері можливості вступити на “вузький шлях” закриються і хтось виявить, що він, як і раніше, знаходиться в серцевій злагоді з Господом і Його Планом, але позбавлений можливості служити, чи повинен він вірити, що він учинив своє покликання і вибрання міцним?

Ми відповідаємо, що не думаємо, що цей факт може служити підставою або приводом для висновку про те, що хтось вчинив своє покликання та вибрання міцним. Це можна розглядати швидше як вказівку на протилежне, але ми вважаємо, що в таких обставинах слід не сумувати, а зробити висновок, що якщо наші серця залишилися вірними Господу, то зараз ми просто проходимо випробування віри, і що правильним шляхом буде твердо стояти у вірі, у дусі слів Йова: “Ось, Він убиває мене, та я не перестану надіятись” (Кул.). Схоже, Господь бажає, щоб Його народ постійно перебував у Його любові, і зробив так, щоб наше становище в Ньому, наш мир у серці залежали від нашої вірності совісті й обов’язку, або радше від нашої вірності обов’язку відповідно до нашої совісті.

Очевидно, Господь найбільше бажає, щоб ми день за днем ??були близько до Нього; щоб ми бачили, що не проходить і дня без намагання виконати Господню волю, і що якщо ми не змогли виконати Божественну волю згідно з нашим уявленням про неї, ми повинні відразу ж прийти з цим до Престолу Благодаті в молитві й проханні, поки не отримаємо усвідомлення Божественного прощення і примирення. Таким чином, живучи день за днем, ми можемо бути впевнені, що перебуваємо в Божій любові, і кожен день можемо відчувати, що в цей день ми “вчинили міцним своє покликання та вибрання”; що ми перебуваємо в тому стані, який забезпечить нам “нагороду” в кінці шляху.

ПРИНІС БУВ БЛАГАННЯ ДО ТОГО, ХТО ВІД СМЕРТІ ЙОГО МІГ СПАСТИ

Але якщо нам здається, що в якійсь мірі ми відокремилися від Господа і Його любові, і нам не вистачає усвідомлення Його прихильності, ми не повинні робити висновок, що ми не є в правильному стані для повного прийняття Ним, бо ми знаємо, що наш Господь, коли наближався до кінця, відчував такі побоювання. У Нього було побоювання, що Він не повністю виконав усі умови, тому “з голосінням великим та слізьми” Він приніс був благання до “Того, хто міг спасти Його від смерті, і був почутий в тому, чого побоювався” (KJV). Він побоювався, що був невірним; Він побоювався, що якимось чином, ненавмисно, не зміг підкоритися Божественним вимогам.

Знову ж, пам’ятаємо, що у Свою смертну годину Він, з волі Отця, повинен був відчути, що Отець залишив Його і сховав від Нього Своє обличчя, так що Він вигукнув у муках: “Боже Мій, Боже Мій! Нащо Мене Ти покинув?”. Що Я зробив, щоб Мені було відмовлено в спілкуванні з Тобою? Тому, якщо це було вірно по відношенню до Нього, то може бути вірно й по відношенню до будь-кого з Його учнів. Тому наша совість не завжди може бути надійним провідником щодо прийнятного стану перед Господом. Так і апостол Павло, згадавши про факт, що інші можуть невірно судити про нас, і що для нього було несуттєвим, щоб його судили брати або хтось із людей, продовжив: “Бо я й сам не суджу себе”. Я розумію, що не здатний судити навіть у власному випадку. Є Той, Хто судить мене, – Бог.

Так і з нами. Ми зустрічали деяких осіб з дуже чутливою совістю, які постійно схильні дорікати собі в тому, що в них завжди щось не виходить, що вони завжди роблять щось не так. Схоже, що почувати себе так – їхній нормальний стан. Такі особи можуть легко помилятися, аналізуючи свій випадок. Інші, навпаки, постійно відчувають себе задоволеними, хоча і не знаходяться в повній згоді з Господом. Тому надмірно совісні і ті, кому не вистачає совісності в судженні про себе, повинні прагнути заповнити ці недоліки своєї совісті, щоб прийти до правильного судження, бути в згоді з Божественним судженням.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ РІСТ НЕОБХІДНИЙ

У той же час ми повинні пам’ятати, що все, що ми здатні зробити і що дозволить нам бути прийнятними, коли ми приходимо до Господа, – це прояв і підтримка віри. Ми не повинні вірити в себе, тому що така віра є простою самовпевненістю. Ми повинні усвідомлювати, що в нас немає нічого, що могло би зі схваленням бути сприйняте Богом. Ми повинні усвідомлювати, що постійно зазнаємо невдач, що ніхто не може відповідати досконалому критерію. Тому ми повинні постійно перебувати в стані, представленому [R4684] в Господній молитві “І прости нам наші гріхи”, відчуваючи напевно, що ми згрішили, і одночасно намагаючись звести ці гріхи до мінімуму і бути настільки вірними, щоб з кожним днем ??їх ставало в очах Господа все менше і менше.

Але, виходячи з власного досвіду, ми вважаємо, що правильно думати так: “Чи я прожив сьогоднішній день якнайкраще, і чи всі рахунки з Господом у мене в порядку? А може є щось, що я можу, у світлі нинішнього досвіду, зробити завтра краще, ніж сьогодні? Чи можу я бути мудрішим, чи можу я бути сильнішим, чи можу я бути більш самовідданим?” Коли ми робимо все, на що здатні, ми повинні знати, що Господь не очікує від нас більшого.

Ми пам’ятаємо зауваження, зроблене певним братом на одній з конвенцій. Він сказав: “Я роблю все можливе і уповаю на Господа”. Ми пам’ятаємо нашу відповідь, що ми сприйняли це як чудове свідчення – що хтось в змозі сумлінно сказати, що він робить все настільки добре, наскільки це можливо для нього. Особисто ми ніколи не знаємо, чи зробили все, що могли. Ми завжди прагнемо побачити на наступний день, чи можемо зробити краще. Але якщо хтось досяг того, що зробив все від нього залежне, то він, безсумнівно, зробив добре. Іноді нам здається, що ми зробили все найкраще, але ми дуже рідко завершуємо день з висновком, що ми зробили все, що могли, у кожному конкретному випадку, у кожному пункті дня. Тому ми намагаємося відзначити ті моменти, в яких ми могли би зробити краще, щоб скористатися з цього досвіду наступного дня.

Але якщо наші серця були вірні Господу, і ми служили Йому якнайкраще, прагнучи привести кожне слово, кожен учинок і кожну думку в повне підпорядкування Божій волі – якщо таким було наше намагання, – тоді ми можемо відчувати задоволення від того, що ми до вподоби Богу, що ми знаходимося в тому стані, який Він назвав прийнятним для Нього, що ми знаходимося на шляху до здобуття великої “нагороди”, яку Він має дати. Але нам це гарантоване не на завтра, а тільки на даний момент, тому Господь бажає, щоб ми жили мить за миттю і усвідомлювали Його благословення мить за миттю, а не думали, що наша справа вирішена і закінчена. Тому наше питання не повинно звучати так: “Чи будемо ми відчувати задоволення в якомусь часі в майбутньому?”, а радше: “Який мій досвід зараз, у даний момент?” Для кожного дня достатньо своїх випробувань і труднощів.

“ЧЕРЕЗ ВЕЛИКІ УТИСКИ ТРЕБА НАМ ВХОДИТИ У ЦАРСТВО”

Також запитують: Чи повинні ми припускати, що ніхто не залишиться по цей бік завіси після того, як праця Жнив буде повністю завершена?

Ми думаємо, що привілеї служби будуть існувати майже до самого часу утиску; що не буде тривалого періоду очікування, в якому в нас не буде жодних можливостей для служіння. Звичайно, це всього лиш припущення. Ніщо з того, що ми припускаємо, не викладено в Писанні безумовно, але існує так багато шляхів служіння, що нам важко собі уявити, щоб ми позбулися всіх можливостей служіння. Якби ми втратили публічне служіння, то все одно залишалося б багато служінь або можливостей для служіння приватно. Нам важко уявити собі виникнення таких умов у світі, при яких ми би втратили всяке служіння, публічне і приватне, до того, як час утиску настільки охопить світ, що зупинить бізнес і все інше. Ми очікуємо, що майже всі святі будуть взяті, коли час утиску стане настільки сильним, що не буде можливості для будь-якого служіння.

Однак припустимо для ілюстрації, що з якоїсь причини пошта закриється або виникне інша ситуація, яка практично відокремить нас від усього світу. У нас все одно будуть можливості служити один одному, і багато хто з Господнього народу виявив, що їхні найбільш суворі випробування припадають на служіння найближчим. Ми знаємо випадки, коли чоловікам було набагато легше служити іншим, ніж своїм сім’ям, своїм дружинам і дітям. Відомі випадки, коли те саме було з дружиною і з дітьми. Тому іноді наші найсуворіші випробування можуть бути безпосередньо в домі, а найкращі можливості для служіння, відповідно, можуть знаходитися зовсім поруч. Тому ми думаємо, що коли настане час, коли припиняться всі можливості служіння, це буде означати, що кінець близький і що час утиску вже тут. І якби хтось із нас був тут у таких умовах, нам слід було би побоюватися, що ми, напевно, будемо у “Великій Громаді” і матимемо свою частку в “часі утиску”.

З іншого боку, ми не знаємо, наскільки цей утиск, який охопить “Велику Громаду”, може прийти на “Малу Черідку”. Багато з “Малої Черідки” можуть потрапити в досить великі утиски. Ми знаємо, що всю Церкву, “Малу Черідку” і “Велику Громаду”, спіткають великі утиски. Святе Письмо говорить про “Малу Черідку”: “Через великі утиски треба нам входити у Царство”, і що через великі утиски “Велика Громада”, хоча і не зуміє отримати місце в класі Царства, буде придатною для свого становища. Тому буде “багато утисків” для обох класів. Можливо, це будуть утиски ззовні. На даний час ми не в силах сказати про це. Ми не бачимо ясно, що мав на увазі Господь, коли говорив: “Тож пильнуйте, і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має відбутись, та стати перед Сином Людським”. Ми не знаємо, чи мав Він на увазі, що ми повинні бути визнані гідними уникнути всього цього зовнішнього утиску, який приходить на весь світ, і буквально стати перед Сином Людським в сенсі бути перенесеними як удосконалені Нові Створіння за завісу, чи, з іншого боку, Він міг мати на увазі “пильнуйте” у своєму житті і будьте настільки вірними Господу, щоб вважатися гідними встояти і не впасти в день присутності Сина Людського, уникнувши того, що гряде на світ, у тому сенсі, щоб не мати душевних мук, які прийдуть на світ, при цьому знаходячись в деяких утисках разом із ним.

R4683 (1910 р.)