[R4605]
УВАЖАТИ КРОВ ЗА ЗВИЧАЙНУ

“Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився, за звичайну, і Духа благодаті зневажив?” (Євреїв 10: 29, Хом.).

Апостол тут, мабуть, протиставляє Мойсея і його Закон позаобразному Мойсею й більшому Закону. Кожен, хто нехтував Законом Мойсея – порядком, прийнятим і встановленим з допомогою образної Угоди Закону, – був засуджений на смерть, отримав вирок, від якого йому належить звільнитися завдяки заслузі Христа. Оскільки це засудження було тимчасовим явищем, воно не зачіпає його вічних інтересів.

Очевидно, що між цими двома засудженнями є різниця, і якщо хтось потрапить під осуд позаобразного Мойсея, то його покарання буде ще суворішим. Цю суворішу, цю “гіршу кару” ми розуміємо як “Другу Смерть”, повне знищення. Якщо хтось у чомусь знехтує Законом Бога, вираженим через Христа і порядок Нової Угоди, він буде заслуговувати на Другу Смерть. Цей принцип, бачимо, буде діяти протягом усього Тисячолітнього віку в тому сенсі, що всякий і кожен, хто, прийшовши до знання про благодіяння і милості, надані йому Богом через Христа, буде ставитися до цього легковажно і не відповість взаємністю на таку любов, не буде слухняний цьому порядку для свого полегшення, буде вважатися негідним більшої милості Бога і піде на Другу Смерть. Однак очевидно, що апостол тут не розглядає речі, які стануться в кінці Тисячолітнього віку, і ми просто згадуємо про це побіжно, щоб показати широке розходження при порівнянні між Мойсеєм і Христом.

Проте апостол застосовує цей текст не до світу, а до Церкви. Увесь контекст показує, що він звертається до Церкви, до зачатих святим Духом, гріхи яких були покриті приписанням Христової праведності, і які, на основі цього покриття, є виправдані й представили своє тіло на живу жертву. З якою метою ми посвячуємося? Ми це робимо у відповідь на запрошення нашого Господа пити з Його “Чаші”, христитися в Його смерть, страждати з Ним як члени Його Тіла, щоб царювати з Ним і бути Його членами на рівні слави, членами Духовного Ізраїлю, Духовного Насіння Авраама заради великої праці благословення природного Ізраїлю, а через природний Ізраїль – усіх поколінь землі.

Отже, апостол, звертаючи нашу увагу на цю річ, говорить про Церкву і про те, що станеться, якщо хтось із нас відпаде (не просто будь хто з нас, хто залишив гріх і усвідомив, що Христос – великий Примиритель за наші гріхи, – а ті з нас, хто виправдався вірою в Його Кров і був освячений).

Ми пам’ятаємо, що в ніч, коли наш Господь встановив останню вечерю, у ту саму ніч, коли Його зрадили, Він узяв чашу і сказав: “Оця чаша [є] Новий Заповіт у Моїй крові”, “що за багатьох проливається на відпущення гріхів”. Намір Бога щодо цієї крові, яка запечатає Нову Угоду, полягає в тому, щоб вона була дієвою для відпущення всіх гріхів Адама і його дітей. Такою була мета, таким був намір, заради якого була пролита кров нашого Господа. “Це Моя кров”, не ваша. Це кров, це життя, яке Я віддаю, яке Я посвятив, коли був зачатий, і яке повинен віддати сьогодні на хресті (оскільки це був день або частина того ж дня, в якому Він був розп’ятий). Це те, що належить Мені сьогодні – кров, яка запечатає Нову Угоду між Богом і людьми, – і Я запрошую вас до участі в цьому. “Пийте з неї всі”. Всі пийте з неї і пийте все. Не залиште нічого. Запрошення стати спільниками цієї крові, цієї чаші ніколи не буде дане іншим людям або класам, крім вас. Ви особливо покликані до цього. Я запрошую пити з Моєї чаші не тільки вас, апостолів, до яких Я зараз звертаюся, але й усіх, хто увірує в Мене через ваше слово, хто схожим чином посвятиться і вирішить христитися в Мою смерть.

Апостол запитує про чашу, спільниками якої ми стаємо: “Чи не спільнота то крові Христової?” (1 Кор. 10: 16). Ми відповідаємо: так. Хіба кров Христа не є кров’ю Нової Угоди? Чи не стаємо ми, таким чином, спільниками крові Нової Угоди? Отже, стаючи спільниками цієї крові через запрошення нашого Господа, хіба ми не є учасниками Його “Чаші” і всього, що має стосунок до неї? Так. Що це означає для нас? Дуже багато. Ми повинні бути дуже вдячні за великий привілей розділити з Ним Його “чашу”, “христитися в смерть Його”. Як говорить апостол Павло в третьому розділі Послання до Филип’ян: “Я все вважаю за втрату, щоб придбати Христа, щоб мати спільність у Його стражданнях, щоб христитися в смерть Його, щоб брати участь у Його «чаші» страждань”. Те саме повинні сказати і ми. Павло вважав, що всі інші інтереси і міркування не мають жодної цінності в порівнянні з цим великим привілеєм Євангельського віку, дарованим нам.

Тому, якщо ми коли-небудь втратимо з поля зору цей чудовий привілей, якщо ми коли-небудь прийдемо до того, що не зможемо оцінити той факт, що ми були запрошені розділити “чашу” нашого Господа, запрошені стати спільниками з Ним у крові Нової Угоди, яка повинна ратифікувати, запечатати Нову Угоду, то це буде кроком всупереч усім привілеям і милостям, які були спеціально дані нам, але ніколи не були дані іншим людям у світі і ніколи не будуть дані знову. Це буде крок всупереч великому привілею, ніколи не запропонованому ангелам, а тільки Господу Ісусу Христу і тим, хто буде мати Його дух протягом цього віку.

Якщо ми втратимо здатність цінувати цю “чашу” і скажемо, що вона є лише звичайною річчю, лише такою, якою її вважали всі номінальні християни; лише наверненням з гріха і намаганням жити праведним життям, то це не особлива жертва, це не спільність крові Христа, це не пиття Його “Чаші”. Тоді ми зневажаємо і відкидаємо всі привілеї, які були особливо запропоновані нам, більше ніж комусь іншому. Це означало б, що ми знехтували усім цим порядком і щось діється не так з нашим серцем – у тому випадку, якщо ми зробили це навмисно, добровільно, свідомо, побачивши, що таким є привілей жертви, дізнавшись, що ми були прийняті як члени Христа, “коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись”.

Для всіх, хто коли-небудь мав це більш виразне знання і розуміння, піти означає відкинути цю “кров Завіту”, знехтувати нею, не скористатися з запропонованих привілеїв. Щоб скористатися з цих привілеїв, потрібно спочатку принести в жертву земну природу. Звідси виникає, що для таких не залишилося нічого, бо вони зі зневагою поставилися до нової природи і до того, що Господь запропонував і що можна отримати тільки через спільність у жертві Христа. Їм не залишилося жодної можливості для реституції. Тому єдина річ, яка їх чекає, єдине, на що вони заслуговують, знехтувавши Божим влаштуванням, зрозумівши його, це – Друга Смерть.

“Гірша кара”, яка згадується апостолом (Євр. 10: 29) – це “гріх на смерть”. Чи ми компетентні вказувати, хто скоїв цей гріх? Ми воліли б зі свого боку не виносити судження з цього приводу, а просто сказати, що такий суд належить Господу. Ми не приймемо жодного рішення, поки не побачимо суду Господа.

Апостол говорить, що ми не повинні судити один одного. Якщо, наприклад, ви скажете: “Я вірю, що Ісус помер і що Він – наш Відкупитель, але я втратив переконання, яке мав колись, що ми запрошені стати мертвими з Ним, розділити з Ним Його страждання теперішнього часу і подальшу славу”, – то чи повинні ми відповісти вам: “О, ви зробили гріх на смерть, ви знехтували кров’ю Угоди, якою були освячені, і тому, не маючи привілеїв реституції, до яких можна було би повернутися, ви практично перейшли до стану Другої Смерті”? Ми відповідаємо: “Ні”. Ми не думаємо, що наша справа судити вас чи приймати рішення щодо вас, тому що ми не знаємо, якою мірою ваші попередні висловлювання були правдою. Ми не знаємо, чи ви взагалі розуміли, що робили, коли думали, що повністю посвятилися. Можливо, ви самі не розуміли. Тому ми вважаємо за краще сказати, що, оскільки ми не впевнені в цьому, то не наша справа судити. Однак ми повинні пам’ятати, що говорить Святе Письмо про це: “Господь буде судити народа Свого”. Тому, якби ми побачили, що після того, як ви відкинули Кров Угоди, якою були освячені або особливим чином відділені як жертва, як член Тіла, Бог відвернувся від вас, забрав у вас все світло і відштовхнув вас від Своєї милості настільки, що ми змогли б це побачити, ми могли б обґрунтовано сказати, принаймні, собі (незалежно від того, чи ми говорили про це комусь іншому, чи ні), що Господь мав з вами справу.

Ми не можемо собі уявити, щоб хтось відкинув Господа в будь-якому сенсі цього слова і при цьому далі залишався у [R4606] світлі Правди. Ми повинні розуміти, що якщо хтось відкидає Господа, то світло Правди поступово відходить від нього, і він буде бачити не більше того, що бачать численні інші, що бачить номінальний прихожанин церкви або будь-яка світська людина. Такий відхід у зовнішню темряву є ознакою втрати Господньої милості. Якою мірою вона була втрачена, ми не хочемо визначати, але якщо при цьому проявляється характер супротивника, дух сатани – гнів, злість, ненависть, заздрість, сварки, – тоді ми повинні зробити висновок, що Дух Господа залишив такого, що той, кого він залишив, мертвий – “двічі померлий, викорінений” (Юди 12).

Не варто більше молитися за такого, особливо відколи ми зробили все, що було в наших силах. Бог готовий зробити все можливе, але в Нього є певні усталені закони і принципи, і якщо хтось раз скористався ними, а потім поставився до них з презирством, Господь не змінить Своїх принципів ні на які молитви, навіть якщо вони принесені ретельно і зі сльозами.

R4605 (1910 р.)