ДО ЯКОЇ МІРИ МИ ПОВИННІ ВИЗНАВАТИ ПРОГРІХИ?

"Признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись" (Якова 5: 16).

Цей вірш представляє загальний принцип покори і готовності признатися (з належним вибаченням і відшкодуванням, наскільки можливо), коли ми вчинили прогріх, особливо особі, проти якої гріх чи зло було скоєне. Цілком властиво для нас щиро визнати, що ми не є досконалі, і ніхто не повинен намагатися вдавати з себе досконалого, але радше визнавати, що Святе Письмо говорить, що "нема праведного ані одного", що ми є праведні тільки в наших намірах і зусиллях і покладаємось на повне покриття в очах Бога заслугою нашого Господа Ісуса Христа.

Можуть бути випадки, коли визнання гріха повинно бути вчинене привселюдно для користі інших, і якщо ми з певністю відчуваємо, що сказати про нашу ваду було б іншим на користь, ми не повинні вагатися розповісти про цю справу належним чином, з метою допомогти іншим. Але на нашу думку, ми загалом робимо добре, коли не лише приховуємо свої недоліки, але коли нашим щоденним старанням є позбутися їх повністю.

Однак в цьому уривку апостол має глибшу думку. Він обговорює тут випадок, коли хтось вчинив гріх, який віддалив його від Бога, спричинив, що між ними постала хмара; коли мало місце повторення гріхів, або щось, що вело до нього. Такий є духовно хворий, незалежно, чи хворий він фізично, чи ні. Приписом для нього є покликати старших церкви, щоб вони могли помолитися над ним і помазати його оливою в ім’я Господа. "І молитва віри вздоровить недужого" (ми думаємо, духовно недужого), "а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться". Брат не є в стані захистити свою справу перед Господом, і тому Господь влаштував так, що ми повинні відчувати співчуття до нашого брата, іти йому на допомогу і чинити прохання за нього. Самі по собі наші прохання не допоможуть. Допомогти перед справедливістю у випадку провин і недоліків можуть прохання нашого Заступника, але наш Заступник може інколи утриматись для добра особи, яка помиляється, щоб викликати співчуття братів, котрі знають цю справу, щоб вони могли старатися допомогти, пам’ятаючи, що вони також можуть бути спокушувані, що вони також можуть відпасти від своєї непохитності, і тому дух співчуття і взаємодопомоги слід заохочувати в церкві.

Немає нічого, що було б на шляху брату старшому в церкві молитися за когось із співчленів тіла Христа або проти того, щоб члени церкви загально молилися один за одного без особливого прохання. Це було б цілком властиво. Якщо хтось бачить, що брат йде поганою дорогою, він повинен не лише молитися за нього, але повинен старатися (настільки мудро, наскільки здатний) відновити такого в дусі покори, звертаючи його увагу на дорогу, на яку той ступив. Але справа, звичайно, не могла б зайти так далеко за обставин, перерахованих вище, – коли б недужий покликав старших помолитися над ним, усвідомлюючи свою потребу в цьому.

Не тільки старші повинні молитися за тих, котрі, як вони бачать, збились з дороги, але Господь поклав особливу відповідальність на кожного члена церкви, кожного члена Тіла, дивитися за іншими членами у міру здатності та нагоди. Однак у молодшого брата в церкві не може бути тої ж міри відповідальності чи доречності в намаганні виправити, докорити, застерегти і т.п. старшого брата. Апостол говорить Тимофієві: "Старшого не докоряй, але вмовляй, немов батька". Таким чином ми бачимо, як в Господній сім’ї може поступати молодший брат, якщо він бачить те, що на його думку, є відхиленням від правильного шляху. Але він повинен відчувати нерішучість, підходячи до цієї справи, а також, що він потрапив би в несприятливе становище і, цілком можливо, не добився б добрих наслідків, як тоді, коли був би більше досвідченим. Тому для нього було б мудрим деякий час таємно молитися про цю особу, радше ніж бути надто відкритим, даючи їй пораду. Але якщо він все-таки вважає, що це необхідно, то, можливо, для нього розумніше було б сказати декому зі старших в церкві і попросити їх висловити свою думку. Або, якщо вони думають, що це було б розумно, промовити до цього брата через них.

Ми не повинні вважати, що він задумує зло – "лихослів’я" – на цю особу, але що він щось точно знає про погані якості вдачі, погану поведінку в житті, він знає, що щось погано, щось, що видно зовні, щось не просто уявне. Ми розуміємо, що багато речей, які включають лихослів’я і т.п., є повністю уявними, такі як "Я думаю, він збирався це зробити", "Я думаю, вона робила так", або "Я думаю, вона могла задумати зробити" так чи так. Ці речі належать до лихослів’я. В таких випадках брат повинен молитися про цю справу, щоб побачити, чи він не втручається в чужі справи, чи він не стає суддею у справі, яка не має жодного великого значення, чи це щось дійсно серйозне і страшне для брата і небезпечне для його інтересів як нового створіння в Христі Ісусі.

Однак загальна поведінка повинна бути такою: піти до особи на одинці, як навчав наш Господь в Матвія 18: 15. Прихід до старшого потрібен лише у випадку якоїсь дуже серйозної справи, в якій особа відчула, що її власні сили правильно розсудити справу були б повністю недостатні. Ми віримо, що таких прикладів буде дуже мало. Якщо справа стосується прогріху проти особи, то її обов’язком буде піти до кривдника на одинці. Якщо це щось проти церкви, або щось явно аморальне чи погане, або порушення якогось визнаного принципу праведності, то це, здається, буде трохи інший рівень і вимагатиме покликати когось, хто має більші повноваження, оскільки відбулося посягання не на права особи, а на інтереси церкви, чи правди, чи Господньої справи. В таких випадках старші, без сумніву, були б краще здатні розсудити і краще знають, як підступити до справи.