ПАМ’ЯТКОВА ПАСХАЛЬНА ВЕЧЕРЯ

Як вже згадувалося, дата роковин Пам’яткової Вечері цього року припадає на вечір у неділю, 9 квітня, після 6 години за юдейським численням. Християнська Церква початково дотримувалася цієї Пасхальної Пам’ятки так, як це робимо ми, але щоб упорядкувати дату, а також відволікти розуми християн від думки, що вона надто стисло дотримується юдейських порядків, метод підрахунку дати було дещо змінено. Юдейський підрахунок дозволяє святкувати Пасху в тому дні тижня, на який вона припадає. Натомість зміна змусила роковини смерті нашого Господа завжди випадати в п’ятницю, звану “Великодньою П’ятницею”, а дату Його воскресіння, відповідно, випадати в неділю після неї, “третього дня”, яку називали “Великодньою Неділею”. Юдейський підрахунок часу вівся на основі Місяця, а також Сонця. Тому більшість років мала дванадцять місяців, тоді як іноді один рік мав тринадцять. Юдейський підрахунок дати Пасхи починається з першим новим Місяцем після весняного рівнодення. Тому день Пасхи припадає на час повного Місяця, чотирнадцять днів згодом. Потім Християнська Церква погодилася на п’ятницю, найближчу до першого повного місяця після весняного рівнодення, навіть якщо місяць був новим перед порівнянням. Це пояснює різницю в датах між католицьким звичаєм і відповідною датою на основі юдейського підрахунку. Ми святкуємо Пам’ятку попереднього вечора. Та найважливішою річчю є не година чи день смерті нашого Господа, а сам факт. Цього року таке Пам’яткове служіння припадає на вечір у неділю, 9 квітня, після 6 години (14 ніссан). Наступний полудень, понеділок, 10 квітня, о 3 годині відповідатиме годині смерті нашого Господа. Юдейське Пасхальне свято починається ще через три години. Ось пояснення, щоб задовольнити всі розуми.

ЩО МИ ЗГАДУЄМО?

Ми згадуємо чотири великі речі:
1) Смерть нашого Господа Ісуса як Пасхального Ягняти.
2) Наш стосунок, нашу участь з Ним у стражданнях Христа, смерті Христа, як Його послідовники і учасники Його чаші.
3) При цьому ми святкуємо на майбутнє велике визволення, яке настане скоро, після переходу під час теперішньої нічної пори. Визволення настане перш за все для тих, хто перейшов, для Церкви – “Малої Черідки” та “Великої Громади”, позаобразів Царського Священства та громади, покоління левитів. Їхнє визволення настане вранці, ранком воскресіння, Тисячолітнім ранком.
4) При цьому ми також пригадуємо велику “гостину з страв ситих”, яка настане після переходу Церкви, коли ті, які перейшли, будуть разом з Господом у Його небесному Царстві як великий позаобразний Пророк, Священик, Суддя, Посередник та Цар над усією землею, щоб благословити та піднімати людську сім’ю через заслугу тієї самої дорогоцінної крові, яка зараз дозволяє усім, які переходять, брати участь жертовним чином, після приписання їм її заслуги, яка зробила їх гідними.
Ці різні пункти треба тримати в розумі, як окремі та відмінні один від одного, якщо ми хочемо отримати найбільше благословення від цієї Пам’ятки.
Дивлячись на Ісуса, “Агнця Божого”, ми бачимо, що Він був бездоганний – “святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників”. “Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст” (Дії 8: 32). Промовивши слово, Він міг дати відсіч тим, які домагалися Його знищення. Він запевняє нас, що жодна людина не забрала в Нього Його життя, що Він поклав його Сам – добровільно. Він поклав Його не на основі послуху Отцівському Закону, бо Справедливість не могла вимагати жертви, а згідно з Отцівською волею, кажучи при цьому: “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій у мене в серці”. З такого погляду віруючий християнин може вельми радіти, що Відкупитель не пожалів, але свідомо віддав Себе, знаючи наперед, що у Божественному задуму вартість Його жертви остаточно пригодиться, спочатку приносячи користь Його послідовникам, а потім даючи благословення всім людям. Тому, споживаючи зламаний, прісний хліб, ми пригадуємо чистоту, безгрішність Того, Хто дав Себе, щоб бути, у відповідному в Бога часі, викупною Ціною за все людство. З такого погляду ми розуміємо, що Його пролита кров означає, що Його смерть була потрібною, щоб наше засуджене людство могло повернутися до життя без порушення Божественного Закону. Зупинімось тут, щоб оцінити не тільки любов нашого Господа Ісуса Христа, але й любов Отця, Котрий створив цей задум; оцінити Справедливість Бога, проявлену таким чином; Його Мудрість у цьому задумі, і щоб віра усвідомила Силу Бога, яка остаточно проявиться у повному здійсненні всіх славних цілей та обітниць, які ми пригадуємо.
Другий пункт не менш важливий для нас, ніж перший. Перше благословення від жертви Відкупителя було запропоноване в цьому Євангельському віці тим, хто має “вуха, щоб слухати”, і серце, яке вміє оцінювати. Це дивовижне благословення. Воно має на меті ще інше благословення для тих з людства, які полишать гріх і вірою приймуть Божу благодать у Христі, віддадуть своє тіло на живу жертву в повному посвяченні, урочисто обіцяючи йти слідом за Ісусом. Усім їм під час Євангельського віку і до завершення вибраного числа Відкупитель приписує заслугу Своєї жертви, щоб зробити їхню жертву прийнятною в Божих очах – щоб вони могли страждати з Ним у плоті і мати частку з Ним у зачатті Духом зараз і в народженні до духовного рівня у воскресінні. Тоді, як Його прославлені “члени”, вони зможуть бути разом з Ним у Його Тисячолітньому Царстві, коли Він діятиме як “Посередник між Богом і людьми”. Вираз “люди” включає всіх незачатих святим Духом до того, щоб бути Новими Створіннями на духовному рівні.
Споживання нами хліба символічно представляє споживання нами тілесної досконалості людини Ісуса. Ми споживаємо Його досконалість вірою, а не дійсно. Він не дає нам реституції до людської досконалості, а лише приписує Свою праведність, Свою досконалість, яка прикриває в Божественних очах вади, недоліки нашого плотського тіла, яке ми віддали Богу на живу жертву.
Коли Відкупитель, наш великий Заступник, приписує нашому жертвоприношенню заслугу Своєї жертви, Отець приймає її і дає тому, хто жертвує собою, зачаття до нової природи як “членові Тіла Христового”. Та оскільки ми не стаємо вмить досконалими як Нові Створіння, а далі маємо смертну плоть, Отець “приймає” нас у тому значенні, що це охоплює нашу виправдану плоть і всі її інтереси.
Тільки ті, які спожили заслуги Христа і жертва яких прийнята Богом, є ведені, згідно з їхньою Угодою жертви, щоб пити з Його чаші і щоденно бути зануреними в Його смерть.

“МОЯ ЧАША НОВОГО ЗАПОВІТУ”

Це не наша чаша, а Господня. Життя (жертва), символічно показане в крові, не є наше, а Відкупителя. Нам лише дано привілей пити її, споживати з неї. Кров Ісуса могла запечатати Нову Угоду між Богом та Ізраїлем (а через Ізраїль для всього людства) без того, щоб пропонувати її нам. Тому запропонований нам привілей брати участь у Христових стражданнях та смерті зовсім не свідчить про те, що її було недостатньо або що ми могли щось додати до неї. Це ілюструє Божу благодать: що Він готовий прийняти нас і зробити співспадкоємцями разом з нашим Господом та Спасителем, якщо ми маємо Його Дух. Дух, який мотивував Ісуса, був духом відданості виконувати волю Отця в найменшій подробиці, до самої смерті. Докладно такий самий дух повинен бути в усіх, кого Отець тепер прийме як членів Його Нареченої, Його Тіла, Його Церкви в небесній славі. Тому Відкупитель виразно наголошував, кажучи, що той, хто сидітиме з Ним на Його престолі, повинен пити з Його чаші самовідречення, самопожертви і повинен буте зануреним у Його смерть.
Саме на це вказує св. Павло, а саме: що наш Господь є правдивим Хлібом (правдивою Хлібиною), який зійшов з неба, і що ми запрошені бути частинами цієї Однієї Хлібини, яка остаточно буде Хлібом Життя для світу під час Тисячолітнього віку. Ми не тільки споживаємо Христа, але, прийняті Ним на основі Отцівського плану, стаємо з нашим Господом членами більшої Хлібини, численного Христа. Тому св. Павло дає зрозуміти, що коли ми разом ламаємо цей Хліб як Пам’ятку, ми не тільки символічно звертаємо увагу на зламане Тіло нашого Господа, але й у ще більшому значенні символічно звертаємо увагу на ламання Церкви і на наше власне ламання, наше вмирання як членів цієї Церкви. “Хліб, який ломимо, чи не спільнота [спів’єдність, співучасть] він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне нас багато, бо ми всі спільники хліба одного” (1 Кор. 10: 16, 17).
Чаша виноградного плоду означає для нас пожертвуване життя нашого Господа. Крім того, вона нагадує нам про те, що ми, стаючись Його учнями, прийняли запрошення розділити Його чашу. Для нас це означає вірність як Господніх представників у самопожертві до самої смерті. “Чаша благословення, яку ми благословляємо [за яку дякуємо, як за найбільшу з можливих милостей Бога, дану нам], чи не є спільнотою [спів’єдністю, співучастю] крові Христової?” Чи ж вона не представляє жертву нашого Господа і нашу частку з Ним у Його жертві на основі запрошення і в згоді з влаштованим наперед планом Отця, в якому Він передбачив нас з Ісусом ще перед заснуванням світу?
Дивлячись з такого боку, бачимо, який глибокий зміст пов’язаний з цією Чашею спільноти! Який перегляд серця повинен супроводжувати її прийняття! Зрозуміло, що ця Чаша спільноти представляє не тільки полишення гріха, не тільки віру в Ісуса, не тільки віддавання переваги добру над злом, але передусім віддавання віруючими тіла на живу жертву Богу. Така жертва вважається святою завдяки приписанню заслуги Ісуса, після чого Бог приймає її і дає тому, хто жертвує собою, зачаття до нової природи як Новому Створінню (Рим. 12: 1).
Не дивно, як дає зрозуміти апостол, що той, хто легковажно, непоштиво, однак свідомо споживає цю символічну плоть і символічну кров, стягає на себе осуд. Про цю кров, тільки з іншого погляду, апостол говорить у Євр. 10: 29. Він каже, що деякі вважають кров Угоди, якою були освячені, буденною річчю, позбавленою святості – що вони поступають всупереч духу благодаті, всупереч милості, яка покликала нас цим високим покликом під час Євангельського віку. Апостол дає зрозуміти, що Божим провидінням для таких буде Друга Смерть. Не подумаймо, що апостол хотів сказати, що члени Церкви, які ніколи не вчинили справжнього посвячення Богу, які ніколи не зрозуміли справжньої благодаті Бога, справжнього привілею, який вони мають, повинні підлягати Другій Смерті. Навпаки, контекст дає зрозуміти, що особи, про яких іде мова, свого часу мали ясне розуміння справ, що вони “просвітились були”, і не тільки були виправдані вірою в дорогоцінну кров, щоб наблизитись до Бога, але й на основі цієї віри, яка виправдовує, попрямували до освячення, представляючи свої тіла на живу жертву. Процитований вірш дійсно стверджує, що він стосується тільки тих, які нехтують кров’ю Угоди (Чашею, яку ми пригадуємо), якою вони були попередньо освячені через зачаття святим Духом, коли у своєму посвяченні погодилися “пити Христову чашу”.

“ОСВЯЧЕННЯ ВАШЕ”

Наше освячення, яке відповідає Божій волі і вчинене на основі теперішнього євангельського поклику, досягається не тоді, коли ми “покликані”, не тоді, коли ми почали покидати гріх, і не тоді, коли ми почали слухати голос Бога і звертати на нього увагу, а тоді, коли ми під впливом цих благословень і милостей Бога прийшли до повного посвячення – повного учнівства, повного підкорення, повного жертвування всіма земними правами та привілеями, щоб замість них мати духовні благословення, божественну природу та співспадкоємство з нашим Господом у Його Царстві. Питання, хто знехтує такою милістю? Хто відмовиться від привілею жертвувати собою разом з Господом? Хто поставиться з презирством до “Його чаші” та “Його хрищення” в смерть перед лицем привілею мати разом з Ним нагороду? Відповідаємо, що ніхто цього не зробить, хто зберігає дух зачаття та вірою оцінює речі, досі невидимі – славу, честь та безсмертя. Тому, якщо хтось раз скуштував небесного дару, став учасником святого Духа і скористався з можливостей та привілеїв майбутнього віку, і при цьому відпав, такого неможливо відновити до покаяння.
Ми не можемо читати серце. Ми не можемо знати напевно, хто глянув за першу завісу, а хто ні. Ми не можемо знати достеменно, хто вчинив “гріх на смерть”, а хто ні. Ми не повинні судити один одного, а радше повинні приймати слова, підтверджені поведінкою в житті, як такі, що не представляють символічних згубних колючок та терня. Коли б, тим не менше, хтось зрікся “крові заповіту, що нею освячений”, тобто вважав участь з Христом у цій пам’ятковій Чаші чимось буденним, ординарним, а не участю в Його великій жертві, це означало б, що він втратив духовний зір, духовне сприйняття важливості того, щоб бути учасником Христової чаші – крові Угоди, яка незабаром має бути запечатана для Ізраїлю і через Ізраїль для всіх поколінь землі, які прийдуть до згоди з його Божественно визначеними умовами.
Можливо хтось, хто каже, що він бачить духовні речі, що він повністю посвятився до самої смерті, що він оцінює участь у ламанні Однієї Хлібини та питті однієї чаші спільності з Христом у Його смерті, ніколи насправді не оцінив цих речей. Можливо своїми словами він не тільки обманював нас, але й себе.
Пам’ятаймо слова нашого Господа: “Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх”. Про тих, які раз назвали себе пожертвуваними освяченими, відокремленими, посвяченими – членами Тіла Христа; які споживали з Його чаші страждань та самовідречення; які в подальшому проявили дух святості і дали докази розвитку плодів та благодатей духа, ми можемо без ризику сказати, що вони були духовно зачатими. Якщо ж згодом вони зреклися крові Угоди і вважали привілей споживати з Христової чаші звичайною, ординарною річчю, а не чимось особливим, призначеним тільки для членів Христа, – якщо вони більше не проявляють плоди Божого Духа, а плоди духа противника, – ми небезпідставно можемо побоюватися за них, що вони втратили не тільки світло, але й Дух. Не треба сподіватися, що такі особи обов’язково братимуться за насильницькі дії, злочини, крадіжки і т. п. Достатнім доказом втрати ними Духа Господа буде поява в них духа гніву, злоби, ненависті, заздрості, колотнечі. Св. Павло називає ці речі вчинками плоті та диявола.
Щоправда, освячений член Тіла Христа може потрапити в прогріх, може повестися так, що це допускатиме лють, але він напевно не матиме злоби і ненависті. Крім того, навіть потрапивши в прогріх, він скоро зрозуміє свій промах і не тільки прийде з цією провиною до престолу небесної благодаті, шукаючи прощення, але й піде відшкодувати і цілковито вибачитися перед потерпілим, перед скривдженим його вчинком. Тому той, хто показує, що його дух став зловмисним, дає доказ, що він втратив Дух Бога і є “двічі померлим, викоріненим” – належить до роду шпичастих і колючих, а не до виноградини.

“ЗАВДАТОК НАШОГО СПАДКУ”

Під час Пам’яткового служіння не тільки роздумуймо в серці про страждання Ісуса і членів Його Тіла, які йдуть Його слідами на жертовну смерть. Навпаки, намагаймося здобути властиве пожвавлення духа від споживання нами цієї чаші. Читаємо, що Ісус радів у дусі, тож апостол заохочує всіх, хто п’є цю чашу, словами: “Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте!”. Життя християнина не є сумним або понурим; воно дуже радісне. Християнин може радіти навіть у горі, “знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість – досвід, а досвід – надію”, що “теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги” за завісою (Рим. 5: 3, 4; 2 Кор. 4: 17). Ось так ми споживаємо чашу страждання і радості, що є завдатком нашої спадщини, яку ми одержимо в Другому Приході нашого Господа і нашому згромадженні до Нього як члени Його і класу Його Нареченої. Ця радість у Дусі потрібна для нашої відваги і ревності в Господній службі. Зауважте її дію у св. Павлі, котрий разом із Силою міг співати Богу хвалу у в’язниці, маючи зранену спину і закуті в колодки ноги. Саме так повинно бути зі всіма справжніми послідовниками Христа на вузькому шляху. Тоді рана від кожного терня, біль від кожної гострої стріли уїдливих слів, якими нас ранять ради Христа, приноситиме невимовну радість.

РАДІСТЬ НОВОГО ЗАПОВІТУ

Ще одна радість може стати нашою, якщо ми поступово збагнемо значення цієї крові Нової Угоди (Нового Заповіту), яку наш Господь дає можливість споживати. Він приписує нам Свою заслугу, що дозволяє бути мертвими з Ним. Ось так кров Нової Угоди переходить нами, Його членами. Але вона запропонована тільки тим, які обіцяли бути мертвими з Христом. І навіть тоді вона не є дана нам, а тільки приписана, тобто позичена, щоб принести відшкодування, тобто зробити наше жертвоприношення вартісним у той самий час, коли великий Первосвященик, Заступник, представляє нас і приймає в імені Отця, даючи Свій Дух прийняття.
Земні права, які належать тільки нашому Господеві Ісусу і є в Його розпорядженні, мають відійти завдяки Новій Угоді до тілесного Ізраїлю (Єр. 31: 31). “Щоб самі вони також були помилувані” (Рим. 11: 31, Гиж.). Тому ми можемо радіти, зичливо ставлячись до благословень, які незабаром мають стати надбанням тілесного Ізраїлю і в яких все людство отримає нагоду мати частку. Якщо відкинення ізраїльтян на початку віку було приготуванням до нашого прийняття, то які ми раді, що з причини нашого прийняття вони не зазнають вічної втрати, а, навпаки, отримають користь від благословення Духовного Ізраїлю, членів великого Первосвященика та Посередника, цілком “здатних служителів Нового Заповіту” (2 Кор. 3: 6). Ось так Ізраїлю остаточно будуть дані земні благословення та обітниці, представлені їм на початку Богом і образно показані в Угоді Закону та в її образному посереднику Мойсеєві, який схожий на великого Посередника (є Його образом) – Христа Божого, якого Ісус є Головою, а святі, які перемагають, Його вірні послідовники, – членами (Дії 3: 22, 23).
З роками ми щораз більше повинні оцінювати цю славну Пам’ятку, розуміючи, що в ній щораз більше знаходить своє вираження “любов велична Божа”, довжина, ширина, висота і глибина якої перевищує усіляке людське сприйняття.

“ТОМУ СВЯТКУЙМО”

Ми заохочуємо Господній народ, який розуміє наведені факти і їх значення, зібратися в імені Учителя як Його “члени” і дослухатися до запрошення “Це робіть на спомин про Мене”. Робіть це не так як юдеї, які пригадували образ, а так як сказав св. Павло: “Скільки бо раз їсте хліб сей і чашу сю п’єте, смерть Господню звіщаєте, доки прийде” (1 Кор. 11: 26, Кул.) – доки у Його приході Він не змінить Церкву, яка є Його впокореним Тілом, щоб у найповнішому значенні вона стала Його славним Тілом.
Ще ми радимо дорогим друзям, наскільки можливо, зібратися маленькими групками, а де неможливо, святкувати хоча б наодинці з Господом. Ми не радимо в таких випадках великих зібрань, а, навпаки, нехай кожна маленька групка, тобто громада, збереться як окрема спільнота Тіла Христа. “Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них” (Мт. 18: 20).

R4590 (1910 р.)