ВІРА – ДЖЕРЕЛО БЛАГОСЛОВЕННЯ
Матвія 9: 18-34

Заголовний вірш: «Тому, хто вірує, все можливе» (Мк. 9: 23).
Віра в Бога полягає в тому, щоб вірити Йому на слово – приймати та виявляти віру в Об’явлення Його Характеру та Його Плану стосовно нас самих та інших. Ми повинні зробити чітку різницю між вірою і легковір’ям. Деякі дуже добрі люди роблять помилку, вважаючи, що чим безглуздішим є те, в що вони вірять, тим більшою є їхня віра. Віра не кидає виклик розуму, а вживає його в певних визначених і раціональних межах. Щоб мати віру в Бога, нам треба, перш за все, задовольнити наш розум в тому:
(а) Що існує Бог;
(б) Що Він має надійний характер – є справедливим, мудрим, могутнім і ласкавим;
(в) Ми повинні розумно переконати себе, що річ, яку ми приймаємо, є посланням, гідним прийняття, – має ознаки правдивості і узгоджується з Божественним Характером. Той, хто не шукає таких доказів в якості основи віри, є просто легковірним – не має повноцінної віри.
Оскільки багато християн ігнорує правильне визначення віри, щирі розуми відсахнулися від християнства, відмовляючись, як вони кажуть нам, від того, щоб вірити в небилиці. Ми заохочуємо християн до більш ретельного перегляду своєї віри в Бога і в Біблію, щоб, як говорить апостол, ми могли дати «відповідь кожному, хто в нас запитає рахунку про надію [віру], що в нас» (1 Петр. 3: 15). Це потрібно нам самим, а також тим, кого ми будемо намагатись зацікавити Божим Словом. В світлі, яке зараз сяє на Боже Слово, Божій людині можливо, як це було за днів апостолів, бути «готовою» і здібною «вірно розбирати Слово Правди», показуючи своїм приятелям та ближнім тверду, логічну підставу кожного пункту своєї віри. Ми розуміємо, що це, мабуть, не було можливе протягом темного періоду між першим століттям і теперішнім часом. Знаючи, яким чином поспівчувати багатьом, котрі сумніваються у вірогідності Біблії як натхненого Слова Бога, ми пропонуємо поспілкуватись з ними, маючи певність, що можемо їм допомогти.
Наше нинішнє дослідження ілюструє віру з чотирьох точок зору:
(1) Віра Яіра – батька, в стосунку до своєї доньки;
(2) Віра жінки, яка з власної ініціативи торкнулася краю одежі Господа;
(3) Віра двох сліпих, котрі підбадьорювали один одного;
(4) Віра тих, котрі привели до Господа глухонімого чоловіка, опанованого демоном.
Яір, старший синагоги в Капернаумі, – місті, в якому замешкував наш Господь, – добре знав Ісуса. Він часом кликав Його до читання в сабат (Лк. 4: 16). Попереднього разу він разом з іншими благав Господа про сотникового слугу (Лк. 7: 4). Тепер біда спіткала дім Яіра. Його єдина донька, дванадцяти років, помирала. Учитель в той час був над морем. Серед юрби, що чекала на Нього, був Яір, котрий, як відома, поважана людина, мав право звернутися до Нього перший. Свою віру він показав не тільки проханням, щоб Господь прийшов і уздоровив його доньку, але й своєю поведінкою, коли він уклонився, виражаючи цим пошану, слухняність та віру. Він залишив дочку вмираючою. Але коли він промовляв до Ісуса і просив поспішити, вона вже була мертвою. Ще дорогою до дому прибули посланники, кажучи, що вже надто пізно, бо вона померла. Коли Ісус прийшов, зібралися сусіди, як це було за юдейським звичаєм. Деякі вигравали тужливі мелодії на флейтах; інші зітхали та лементували. За звичаєм чоловіки з родини та сусідів, почувши про смерть, голосили, а потім зойкали і квилили, входячи до кімнати померлого. Вчитель сказав всім їм вийти, неголосно додавши: «Не вмерло дівча, але спить». Ці слова схожі на те, що було сказано про Лазаря. Дівча було мертвим, якщо говорити звичними людськими словами. Але воно не було мертвим з Божественної точки зору – не згинуло, як це є у випадку смерті тварин. Божий задум від початку полягав в тому, що вирок смерті для людства буде скасований жертвою Відкупителя і, як результат цього, буде воскресіння мертвих – справедливих і несправедливих. З цієї точки зору Святе Письмо говорить про смерть як про сон, з якого прийде славне пробудження на ранок воскресіння – на світанні Тисячолітнього віку. Саме так Авраам та інші з минулого – добрі та погані – є згадані як ті, що заснули, сплять зі своїми батьками і т.п. Саме так Степан, перший християнський мученик, спочив (Дії 7: 60). Очевидно, це не означає, що мертві йдуть спати на небо, чи в чистилище, чи в пекло. Біблія пояснює справу, кажучи: багато тих, котрі сплять в поросі земному, пробудяться (Дан. 12: 2). Як в Адамі всі вмирають, так в Христі всі будуть оживлені (1 Кор. 15: 22). Те, що мало бути для них смертю і вічним припиненням існування, змінилося завдяки жертві Відкупителя і є сном в безпам’ятстві аж до ранку, коли великий Відкупитель скаже до всіх, як сказав до Лазаря: «Вийди!», або як Він це зробив в згаданому випадку, кажучи доньці Яіра: «Таліта, кумі», – «Дівчатко, кажу тобі, встань». Ми маємо запевнення, що остаточно всі, котрі є в своїх гробах, почують голос Сина Людського і повиходять (Ів. 5: 28). По дорозі до дому Яіра одна жінка з юрби, що оточувала Господа, доторкнулася до краю Його одежі з вірою в Його велич та силу і в те, що вона таким чином здобуде благословення. Життєва енергія та сила негайно ввійшли в її тіло, так само як дотик проводом до акумуляторної батареї відразу дасть електричний струм. Наш Господь був повний життєвої енергії. Він був досконалий: не просто вільний від гріха, а вільний від хвороб та стану смерті. Він відчув втрату життєвих сил і, повернувшись, запитав: «Хто доторкнувсь до Моєї одежі?». Бідна жінка злякалася, що вона вкрала благословення, на яке, на її думку, вона не заслуговувала. Але скоро вдячні слова та погляд Учителя її заспокоїли. Ця подія виразно навчає нас, що чудеса нашого Господа виснажували Його життєві сили.
Ось так, від Йордану до Голгофи Він добровільно, радо відгукувався на потреби тих, хто був довкола, – віддавав Своє життя.
Двоє сліпих, зустрівши Ісуса, привітали Його як Месію, обіцяного Царя з роду Давида, підбадьорюючи один одного, і обидва одержали бажане благословення, згідно зі своєю вірою. Перед нами ілюстрація того, яку користь має Церква від спільності для заохочення віри. Підтримуймо один одного в найсвятішій вірі. Будьмо помічниками, а не спотиканням для співпілігримів. Учитель не намагався зціляти всіх людей. Наприклад, при Сілоамському ставку зцілено лише одного чоловіка, хоча там було багато інших. Тож Ісус застеріг тих, чиї очі відкрилися, не розголошувати справу. Але вони не змогли. Їхня радість була такою великою. Також скромність Господа спонукала їх ще гучніше вихваляти Його. Так само є з нами – оживленими з мертвих, духовно зціленими, чиї очі розуміння були відкриті. Ми не можемо стриматись, щоб не розповідати радісну вістку та не хвалити Господа (Рим. 1: 12; Дії 4: 20).
Чоловік, якого опанував демон і який стався глухонімим, був в такому жалюгідному стані, що не міг собі допомогти, ані не міг просити Господа про допомогу. Він також не міг чути, що хтось може вигнати демона. Однак Його приятелі виявили віру ради нього. За це Ісус вигнав демона, і чоловік був зцілений. Натовп дивувався, але фарисеїв охопила заздрість. Вони намагались вдавати з себе великих святош, добивались людської пошани і прагнули втримати її, але ця пошана швидко переходила до Ісуса. Отрута заздрості в їхньому розумі так зіпсувала їх, що вони заявили, що Ісус – сатана, Вельзевул, Князь бісів. Навчімось цього уроку і уникаймо заздрості, злоби, ненависті, а замість того наповняймо наші серця духом покори, доброти, терпеливості, любові – і ставаймо щораз більше схожими на нашого Вчителя, зростаючи вірою.

Є віра, що не упаде
Під тиском ворогів;
Вона міцна й не підведе
І у найважчі дні.
Вона без жодних нарікань
Повчальний жезл стерпить,
А в часі горя і страждань
До Господа стримить!

R4588 (1910 р.)