[R4545]
“ВІН ЦЕ РАЗ НАЗАВЖДИ ВЧИНИВ”

“Отакий бо потрібний нам Первосвященик: святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників... що потреби не має щодня, як ті первосвященики, перше приносити жертви за власні гріхи, а потому за людські гріхи, бо Він це раз назавжди вчинив, принісши Самого Себе”(Євреїв 7: 26, 27).

Якби св. Павло писав це послання з метою пояснення образного і позаобразного Поєднання за гріх, він би написав інакше. Як було показано вище, він боровся з поширеною думкою серед юдеїв його днів, що Угода Закону та її священицькі складові були Божественно задумані як постійні. Той, хто так вважав, не був би в змозі розгледіти факт, що Бог задумав нове священство, символічно показане в Мелхиседеку, – священство, що поєднувало в собі царську владу і священицьке служіння. Доки юдеї не змогли отримати такий погляд на речі, вони не могли правильно зрозуміти:
(1) Що юдейський народ, священство, жертвоприношення і звід законів повинні проминути.
(2) Що св. Павло покаже їм Божественний намір Нової Угоди з новим первосвящеником і новими священиками та кращими жертвами для її укладення.

Тільки побачивши це, вони могли збагнути євангельське послання, що Христос, Нове Створіння, є Первосвящеником нового чину, а ми, “Його члени”, є священиками цього нового чину як духовно зачаті Нові Створіння. Тільки з цього погляду вони могли зрозуміти, як духовно зачатий Ісус, Священик, міг віддати на смерть Ісуса в плоті і зробити Його жертвою за гріх. Тільки з цього погляду вони могли зрозуміти, як члени Христа, під головуванням прославленого Первосвященика, могли йти Його слідами жертви і, зачаті святим Духом як Нові Створіння, приносити свої тіла на живу жертву, святу і прийнятну для Бога через заслугу Первосвященика, Який вже увійшов у Святе Святих як їхній Заступник і Посередник Нової Угоди для світу. Тільки з цього погляду вони могли зрозуміти, як ми покликані Богом страждати разом з Христом, щоб, як Його члени, з часом розділити Його славу як Його Наречена.

Наш текст говорить, що Христос, наш Первосвященик, “потреби не має щодня [постійно]”, як ті образні первосвященики, приносити жертви – спочатку за Свої власні гріхи, а потім за гріхи народу, – “бо Він це раз назавжди вчинив, принісши Самого Себе”. Звертаючись до запису в 3 М. 16 розд., ми бачимо, що образний священик приносив дві жертви: першу – за “себе та свій дім”, а другу – за решту “народу” Ізраїлю. Першою жертвою був телець, другою – козел. Ці жертви св. Павло в іншому місці згадує як образні “кращі жертви” (Євр. 9: 23). Давайте безсторонньо відповімо на запитання: що означають ці дві жертви – тельця і козла? Наші опоненти, та й усі інші, кажуть, що смерть нашого Господа Ісуса Христа є позаобразом обох: заколений телець представляє Його і заколений козел теж представляє Його. Вони кажуть нам, що обидві жертви відбулися одночасно, завершившись на Голгофі.

Ми просимо їх пояснити, чому дві тварини повинні бути вбиті, щоб представляти одну смерть Ісуса. Але вони не можуть відповісти. Вони лише повторюють, що вірять, що ці дві жертви були єдиними і одночасними – що вони просто представляли два аспекти однієї і тієї ж жертви. Ми запитуємо: якщо це так, то чому апостол по-різному виклав цю річ – “Перше приносити жертви за власні гріхи, а потому за людські гріхи”? Чому цей самий порядок був чітко позначений в образі Дня Примирення (3 М. 16)? Вони не мають відповіді. Ми запитуємо їх далі: як вони розуміють твердження, що Первосвященик приніс жертву [R4546] спочатку за свої власні гріхи? Чи мав наш Господь Ісус власні гріхи, які потребували жертви? Хіба Він не був святим, невинним і незаплямованим? І знову в них немає відповіді.

Відповідь на це запитання, представлена двадцять дев’ять років тому, коли вперше була опублікована брошура “Тіні Намету кращих жертв”, є єдиною відповіддю, яка відповідає фактам і свідченням Святого Письма. Ті, хто зараз виступає проти цих учень, колись вірили представленому в “Тінях Намету” або стверджували, що вірили. Тепер їхня сліпота настільки раптова і повна, що вони не наважуються визнати, що колись вірили нашим викладенням. Для початківців вони намагаються створити враження, що “THE WATCH TOWER“ раптово змінила своє вчення з цього питання.

Ми рекомендуємо всім читачам “THE WATCH TOWER” уважний, молитовний перегляд вчення “Тіней Намету” – повторне вивчення перших принципів “Божої таємниці”. А поки що ми коротко повторимо деякі особливості вчення, що стосуються тексту, який ми розглядаємо.

У попередньому вірші (в. 26) апостол каже, що наш Первосвященик був “святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників”. Тому ми не повинні розуміти його слова у 27-му вірші, що Ісус приніс жертву “перше за власні гріхи”, як щось протилежне тому, що він щойно сказав, тобто, що наш Господь не мав гріхів. Ми повинні розуміти його в згоді з його твердженням в іншому місці щодо Церкви як Тіла Христа. “Голова” була досконала, але “Тіло” – недосконале. Голова не потребувала покриття в день жертвування, натомість Тіло потребувало білого льняного одягу, який символізував виправдання. Отже, Церква згадується тут як Його “свої”, Його “члени”, за яких Він приніс першу жертву – Свою особисту жертву, завершену на Голгофі.

Розповідь у 3 Книзі Мойсеєвій показує, що це перше жертвоприношення було не тільки за нього самого, але й “за його дім” – образно за дім, тобто покоління Левія, а позаобразно за “дім віри”, “Велику Громаду”. Ми не можемо придумати жодного заперечення, яке той чи інший розсудливий розум міг би запропонувати цьому поясненню – єдиному, що у властивому сенсі слова відповідає фактам. Свого часу ми припускали, що тільки ці два класи призначені на спасіння. І, власне кажучи, ніхто інший поки що не спасенний в жодному сенсі цього слова. Невіруючі не уникнули осуду, що “на всіх людей прийшов”. Невідроджені не отримали ознаки Божественного прийняття святим Духом. Увесь “світ – під владою лукавого” аж до цього дня (1 Ів. 5: 19, WBTC).

Цей образ показує нам, що великий Священик не тільки приніс жертву, але й учинив приписання заслуги цієї жертви у “Святому Святих”, перш ніж принести другу жертву – “козла Господнього”. Як це відбулося? Відповідаємо, що через сорок днів після завершення нашим Господом Своєї жертви на Голгофі і підняття з мертвих, Він вознісся на висоту, з’явився перед Божим лицем за нас (Своїх членів, тобто Тіло, і за Свій дім). Він застосував заслугу Своєї жертви за нас і забезпечив усім посвяченим віруючим цього Євангельського віку повне примирення з Отцем і повний привілей стати з Ним мертвими для земних інтересів і реституційних благ, і живими з Ним для слави, почестей і безсмертя духовної природи.

Прояв того, що Отець прийняв цей порядок, був даний у П’ятидесятницю. Учні та інші, “близько п’ятисот братів”, вже показали віру, яка виправдовує, і посвятилися бути мертвими з Ним, але цей порядок не міг вступити в силу, поки не отримав схвалення Отця. А Бог не міг ні схвалити, ні вважати нашу жертву “святою і приємною” (Рим. 12: 1), поки наш великий Відкупитель, Первосвященик нашого чину, не з’явився за нас і не застосував за нас заслуги Своєї жертви, виправдовуючи нас до реституційних прав. Як тільки вони були належним чином зараховані нам, наша жертва могла бути прийнята, не раніше. Отже, благословення П’ятидесятниці означає:
По-перше, що жертва нашого Господа була в усіх відношеннях прийнятною для Отця.
По-друге, що вона була застосована за дім віри, включаючи Його сподіване Тіло.
По-третє, Церква, яка чекала в П’ятидесятницю, представляла цілу Церкву і домочадців віри цілого Віку.
По-четверте, наділення святим Духом означало прийняття Богом уже запропонованої жертви Церкви – означало забиття Господнього козла, як це зображено в образі. Таким чином, дві жертви великого позаобразного Первосвященика вже були принесені, хоча друга ще не була завершена. Першу Ісус учинив у Йордані, коли “приніс самого Себе” в жертву. Там про прийняття Отцем Його жертви свідчило зішестя святого Духа на Нього у воді. Цю жертву, як ми вже бачили, Він завершив на Голгофі. Його друга жертва – “козел Господній” – була принесена в П’ятидесятницю і визнана святим Духом. Ця праця жертвування в різних членах триває вже понад вісімнадцять століть. Незабаром, віримо, всі страждання Тіла Христа завершаться. Вже зараз члени почали переходити за завісу і приєднуватися до Голови. Незабаром останній член завершить свою частку в цих стражданнях Месії і перейде за завісу. Тоді мине ще трохи часу, і особливі скорботи кінця цього віку на клас “Великої Громади” послужать для знищення її плоті, щоб вона могла досягти духовних умов на нижчому рівні, ніж Тіло Христа (1 Кор. 5: 5).

Отже, передусім є прославлення Голови. Далі приєднання членів до Голови завершить славного Первосвященика, який, як Пророк, Священик і Цар, буде великим Месією, великим Посередником Нової Угоди і через природний Ізраїль благословить усі племена землі. Клас козла відпущення становитиме слуг прославленого Священика.

Наші опоненти запитують, чому в нашому тексті сказано: “Бо Він це раз назавжди вчинив”, після згадки про два жертвоприношення – “перше... за власні гріхи, а потому за людські гріхи”?

Відповідаємо: коли апостол писав ці слова, Первосвященик вже приніс обидві жертви і сів праворуч Величності на Висоті, очікуючи на час, коли останній член Його Тіла постраждає з Ним вірно до самої смерті, – очікуючи на кінець цього віку, на інавгурацію великого Посередницького Царства, яке має благословити Ізраїль і весь світ. “Раз” тут вживається в значенні “вже”. Це Він вже зробив.

Наші опоненти запитують: Що мається на увазі під словом “щодня” у вислові: “Потреби не має щодня... приносити жертви”? Відповідаємо: що слово “щодня” тут вжито так, як ми часто вживаємо цей термін у значенні “постійно”. Ми вже звертали увагу на подібну ілюстрацію, де в пророцтві Даниїла говориться про антихриста, який спинить “щоденну пожертву” (Гиж.). Ми показали, що це означає, що антихрист відсунув убік заслугу сталої жертви Ісуса. (Див. т. ІІІ, “ДОСЛІДЖЕННЯ”, с. 25).

Насправді описані тут жертви за гріх виконувалися не щодня, а лише в певний день щороку – “завжди щороку”, тобто раз за разом у призначений день року. У цьому тексті думка полягає в тому, що наш Первосвященик не потребує постійно повторювати Свої “кращі жертви”, як земні священики з року в рік повторювали образні. Раз виконана жертовна праця на початку цього позаобразного “Дня Примирення” є достатньою на всі часи. І як Первосвященик після закінчення першої жертви застосував її заслугу для виправдання Свого Тіла і Свого дому, так після закінчення другої жертви – жертви Господнього козла, яка образно представляла Його “членів”, – Він принесе кров цієї жертви Богові на користь світу. Але він не застосує її безпосередньо на користь світу, тому що світ не перебуває в стані примирення з Богом. Отже, нам показано, що кров’ю цих двох жертв Первосвященик запечатає, тобто укладе з Ізраїлем Нову Угоду, і що згідно з її умовами всі покоління землі матимуть привілей її благословень – посередницького благословення.

В образі Віко Вблагання, Ублагальню, було покроплено кров’ю козла, як попередньо кров’ю тельця, але вже з іншою метою. Оскільки перше кроплення призначалося для Тіла, “членів”, а також дому, то друге було вже не для них, а для всього народу Ізраїлю, за винятком тих, хто був представлений у племені Левія. Позаобраз цього зрозумілий і показує, що великий Первосвященик застосує кров позаобразного козла за весь світ людства, який шляхом реституції і настанов буде приведений до тісних відносин з Богом як Його Ізраїль згідно з умовами Нової Угоди.

Обидві жертви були принесені священиком, а не тельцем чи козлом; і коли наш Господь принесе кров Своєї другої жертви – кров Своєї Церкви, “святої і приємної Богові” (Рим. 12: 1), – Він принесе “Свою власну кров”, а не вашу, не мою. Вся наша особистість була підкорена Господу на початку, так що Його вірні послідовники, навіть у земному житті, вважаються Його “членами”, а їхня плоть – Його плоттю. Більше того, оскільки вся заслуга, яка виправдала нас і зробила нашу жертву прийнятною, була застосована за нас нашим Відкупителем – позичена нам для того, щоб принести її в жертву, – то чи не було б правильним говорити про неї як про Його кров? Безумовно, так!

Погляньмо на це питання з іншого боку. Наш Господь під час Свого посвячення відмовився від усіх прав на земні речі як людина. Це був акт послуху волі Отця. Він не [R4547] приписав ці земні права світу або комусь іншому (Євр. 9: 14). Отже, ці земні права знаходилися на небесному рахунку нашого Господа – у Його розпорядженні, щоб використати їх, як Він забажає. Коли Отець винагородив Його послух звеличенням до духовної природи у Його воскресінні, Його людські права позосталися в Нього, щоб Він розпоряджався ними на власний розсуд. Він нікому їх не передавав, доки не “вознісся на висоту”. Потім Він з’явився перед Богом за нас як наш Заступник і застосував за нас ці земні права, даруючи нам не небесні благословення, а реституційні права, представлені в Його жертві земного. Однак Божественний План не полягав у тому, щоб дати вибраним ці земні реституційні благословення з метою зберігати їх і тим самим позбавити природний Ізраїль і весь світ реституції.

Ці реституційні права були дані нам умовно, або, можна сказати, були позичені нам, зараховані нам на певний час і з певною метою. Мета полягала в тому, щоб ми, приймаючи їх вірою, могли беззастережно посвятити їх Господу до самої смерті, щоб таким чином позичена нам заслуга знову повернулася на рахунок нашого Відкупителя, щоб Він міг використати цю заслугу знову, застосувавши її вдруге для звільнення природного Ізраїлю і світу від осуду й смерті. Тим часом благословення, дароване нам через цю позику, або приписання реституційних земних прав, забезпечених смертю нашого Господа, дає нам, як членам Христового Тіла, привілей жертвувати ці земні права. А це, у свою чергу, дає нам право, привілей розділити з Ним Його славу. “А коли терпимо [з Ним], то будемо разом також царювати”. Якщо ми п’ємо з Його чаші і христимося хрищенням у Його смерть, то таким чином ми розділимо з Ним життя і благословення на духовному рівні і сядемо з Ним на Його Престолі (2 Тим. 2: 12).

R4545 (1910 р.)