[R4535]
“ПОВІДДАВАЙТЕ ВАШІ ТІЛА НА ЖЕРТВУ ЖИВУ”

Хто не бачить, що Церква як “члени” Христа жертовно страждає разом із Ним (після “виправдання вірою в Його Кров”), той за логікою зобов’язаний буде тлумачити жертви і страждання якось інакше. Це вже роблять наші опоненти. Вони кажуть, що ми приносимо лише “жертву подяки” (Пс. 116: 17), “Богові жертву хвали” (Євр. 13: 15).

Вірно, відповідаємо ми, слово “жертва” справді використовується в такому широкому розумінні, хоча віддавати Богові хвалу є радше радістю, ніж жертвою, але саме так слово “жертва” зазвичай вживається зараз. У Законі ця жертва була представлена в “жертвах мирних” і “жертвах вдячних”. Але св. Павло також закликає нас: “Повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові” (Рим. 12: 1). Він, як і Учитель, дає зрозуміти, що є більш важка жертва, ніж жертва хвали, коли ми залишаємо все і беремо свій хрест, щоб іти за Ним слідом вузькою дорогою. Св. Павло закликає: “Виходьмо до Нього поза табір, і наругу Його понесімо”. Він ототожнює ці слова з жертвою за гріх, вказуючи на те, що кров жертви за гріх (обох – тельця і козла) вносилася священиком за другу завісу у Святе Святих. Потім він знову ототожнює це, посилаючись на спалення обох “за табором” (Порівняйте Євреїв 13: 11-13 і 3 Мойсеєва 16: 27). Якщо ви свого часу бачили красу цього застосування “кращих жертв” і не бачите її зараз, зізнайтеся в сліпоті, що прийшла на вас, і шукайте божественно дану дорогоцінну мазь для очей.

Далеко не завжди “страждання Христа”, яких ми зазнаємо, є стражданнями за гріхи. Швидше навпаки. Навіть “Велика Громада” страждає не за свої гріхи, а зазнає “знищення” своєї виправданої плоті (як “козла відпущення”), бо не приносила її в жертву.

Це та особлива і нищівна риса Євангельського Поклику цього Євангельського віку, що відрізняє його від попередніх і наступних віків! Дехто з минулого, від Еноха до Івана, мав жертовний дух і справді віддавав своє життя в служінні Господу і праведності, але Бог не прийняв їх як жертводавців. Велика жертва нашого Господа була необхідна насамперед для нашого дійсного виправдання перед Богом. Відтоді з’явилася можливість для віруючих, які мають той самий жертовний дух, “повіддавати свої тіла на жертву живу, святу, приємну Богові”. “Тепер час приємний” – “рік Господнього змилування” – час, коли Бог прийме ваші жертви, тому що Він приймає вас як “членів” Тіла Христа, Великого Первосвященика, Великого Посередника Нової Угоди (Іс. 61: 2; Лк. 4: 19; 2 Кор. 6: 2; 1 Петр. 2: 5; Еф. 1: 6; Рим. 12: 1).

У майбутньому віці “час приємний” залишиться в минулому – позаобразний День Примирення закінчиться. Сатана буде зв’язаний, і ніхто більше не страждатиме за праведність.

Тепер зверніть увагу на значення цього. Стародавні Гідні отримають благословення реституції як частина світу. “Замість батьків Твоїх будуть сини Твої” (Пс. 45: 17). Вони будуть первістками “Отця вічності”. За нового порядку речей вони стануть земними знаряддями, представниками Царства. Світ також отримає благословення реституції, якщо під Новою Угодою коритиметься великому Посереднику. Але чому так? Чи немає упередженості Бога в тому, що тільки ми, хто живе в цьому Євангельському віці, маємо з усього людства пропозицію отримати духовну, небесну спадщину?

Ні, відповідаємо ми! Дар у кожному випадку один і той самий, а саме реституція земних прав, забезпечена жертвою земних прав нашого Господа. Уся різниця в тому, що ми живемо в “році [або часі] Господнього змилування” і охоче користуємося наданим нам привілеєм. Цей привілей обмежений тільки до тих, хто має вуха віри і чує “радісну звістку” зараз, і, утікаючи від гріха, стає слугою праведності і віддає своє “тіло на жертву живу, святу, приємну Богові”. Ми вірою отримуємо від нашого Відкупителя земні реституційні права і жертвуємо ними разом з усім, що маємо із земних благ. Усі такі прийняті як “члени” Христа, під проводом Відкупителя, їхнього Голови, Пророка, Священика, Посередника і Царя світу.

Той, хто бачить це, бачить “таємницю, заховану від віків і поколінь, а тепер виявлену Його святим... а вона Христос у вас [тобто, що ви є Його “членами”, і що цей факт є єдиною підставою для того, що у вас є], надія слави”. Хто допомагає навести засліплення на тих, хто раз побачив цю велику “таємницю Господа” (Пс. 25: 14, Гиж.), той позбавляє їх нагороди (2 Кор. 11: 3), знає він, що робить, чи ні. Хто випускає з уваги цей факт, той перестане шукати її. І той факт, що Господь ввів нас у світло “Теперішньої Правди” і показав нам “Таємницю”, має на увазі, що Він не дозволить, щоб хтось вихопив нас із Його руки та позбавив Його керівництва, якщо тільки в серці немає провини.

Нам також немає потреби особливо засуджувати серця тих, хто зараз втрачає з поля зору те, що вони колись стверджували, що бачать так само ясно, як і ми. Деякі з них, можливо, просто осліпли від пилу і можуть прозріти; і їхнім головним випробуванням на шляху смирення буде визнання своєї помилки. Давайте не будемо ні робити, ні говорити нічого, що могло б ускладнити їхній зворотний шлях. Застосуймо цей принцип радше до себе. Знайдімо розраду, мир і радість, а також обережність у впевненості, що якщо наші серця вірні, то Бог за допомогою безлічі знарядь може і готовий зберегти наші бідні голови!

R4535 (1909 р.)