[R4533]
ВОЇН ХРЕСТА
2 ТИМОФІЯ 4: 7
Заголовний текст: “Я звершив добрий подвиг, скінчив свій біг, зберіг віру” (Турк.).
Чи був коли-небудь шляхетніший воїн Хреста, ніж св. Павло, окрім Відкупителя, зрозуміло? Воїни удачі та патріоти справді залишили свій слід у світі та на сторінках історії, але жоден із них не залишив такого незгладимого сліду, як св. Павло. Рушійною силою, що впливала на інших, зазвичай був егоїзм. Але рушійною силою християнина є зворотне – любов. Інші ризикували і віддавали своє життя в корисливих інтересах, або в інтересах своїх родичів, або батьківщини. Св. Павло, наслідуючи свого Вчителя, поклав своє життя за юдея і язичника, раба і вільного, чоловіка і жінку, щоб допомогти зібрати “вибраних” до Нареченої Христа, щоб остаточно через прославленого Царя і Його прославлену Наречену всі покоління землі отримали благословення, яке Бог хоче дати всім племенам землі через Нащадків Авраама (Гал. 3: 29).
Про мужнє життя св. Павла нагадують нам слова поета:
“Не будь безсловесною твариною,
А тільки героєм у боротьбі”.
Зараз Бог шукає тільки героїв. З рештою Він матиме справу в майбутньому, коли допомагатиме їм. Усі “вибрані” мають бути мужніми, “подібними до образу Сина Його”– героями. Звідси обітниці Церкві: “Переможцеві...”. І пам’ятаймо, що, згідно з Писанням, цей характер, який шукає Господь, можна розвинути на дуже скромних становищах – м’ясника, пекаря, механіка, домогосподарки, прачки. Усі вони можуть розвинути в собі якості переможця, які Господь винагородить.
Коли св. Павло писав слова, над якими ми роздумуємо, він розумів, що кінець його кар’єри близький – що його шлях закінчився. Як християнин він розумів, що йому належить засвоїти певні уроки в школі Христа, і що це – частина його курсу підготовки до співспадкоємства з Христом у славі Тисячолітнього Царства. Цей курс включав не тільки теорію, а й практику. Він вивчав Христа не тільки теоретично, а й на підставі досвіду. Він став учасником разом із Ним у стражданнях теперішнього часу. Йому зичливо було дозволено досягти більшого ступеня пізнання “таємниці” Божественного Плану, прихованого від світу.
Він не тільки пройшов повний курс навчання, а й здобув вищу освіту як посол свого Господа і Відкупителя і як апостол для братів і сестер, Церкви. Понад те, він визнавав той факт, що всі, хто став членами Тіла Христа, настільки перебувають під Божественним наглядом і керівництвом, що всі їхні справи життя, щоденні й духовні, перебувають у Божих руках. Як смерть Учителя не могла настати, доки не “настала година Його”, так і у випадку з Його посвяченими членами.
Він зберіг віру, і віра зберегла його. Багато хто не розуміє, наскільки важливі знання і правильна віра. “Погине народ Мій за те, що не має знання” – свідчив Господь. Віра може йти в ногу тільки зі знанням, оскільки вона повинна мати підставу. Правильне життя багато в чому залежить від правильної віри. Чому наші прабатьки диявольським чином спалювали один одного на вогнищі? Тому що ними керувала омана. Їм було представлено хибні доктрини, названі апостолом “науками демонів”, і вони повірили їм. І закономірним результатом неправильної віри, неправильних переконань стали неправильні вчинки. Вважаючи, що Бог визначив Своїм створінням тортури на віки в чистилищі або на незліченні мільйони років у вічних муках, вони, як би страхітливо це не звучало, копіювали цю оману щодо Всемогутнього у своєму житті.
Але св. Павло зберіг віру – справжню віру, раз передану святим, віру в жертву Відкупителя, віру в її застосування за нас, віру в наше виправдання Отцем з причини цього, віру в славні обітниці Божого Слова, віру в Господа і віру в братів. Звісно, зберегти віру – це багато, особливо коли [R4534] ми розуміємо, що наш великий противник, сатана, постійно напоготові, щоб забрати її в нас, або переінакшити, або спотворити її, щоб ми зазнали втрати або збитків.
Згаданий вінець апостол бачив протягом багатьох років очима своєї віри як частину Господньої обітниці. Він абсолютно довіряв Господу та обітниці, яку отримав від Нього. Цей вінець був причиною його радості протягом багатьох років, але не через гордість чи амбіції, а через любов і доброзичливість. Він хотів би отримати цей вінець, бо той був би знаком Божественного оцінювання та любові до нього, а також знаком його вірності. Він цінував його, бо це дало б йому незліченні нагоди благословляти своїх ближніх разом з Господом і братами на рівні слави під час Тисячоліття.
Він сподівався цього вінця, але не сподівався отримати його при смерті. Він знав біблійне вчення про воскресіння – що Бог намірився передати Свої благословення спочатку Церкві, а потім світові. Він знав і вчив, що “настане воскресіння мертвих, праведних і неправедних” (Дії 24: 15, Дерк.). Він бажав брати участь разом зі своїм Відкупителем в усій Його славній праці Царства, і знав, що вона не може розпочатися до завершення цього Євангельського віку, коли вся вибрана Церква, як члени Нареченої Христа, розділить “Його воскресіння” до слави, честі, безсмертя і славних привілеїв Царства (Фил. 3: 10, 11).
Саме з цієї причини він продовжував говорити, що вінець був відкладений для нього – чекав на нього, але не при смерті, а під час його воскресіння. Цей вінець Господь дасть йому й усім іншим, хто перебуває в стані серця, щоб оцінити Його об’явлення під час Другого приходу – “того дня”. Щоправда, не багато хто в даний час полюбив Його з’явлення. Більшість людей, не тільки у світі, а й серед християн, які шукають, але не знаходять задоволення, багатства, людських почестей, мають певні амбіції в цьому напрямку, які вони хотіли б спершу задовольнити, а потім, можливо, вони захочуть, щоб Господь встановив Своє Царство. Але ні! На той час, коли їхнє життя пройшло в таких пошуках, вони зазвичай відчувають глибоке розчарування і спантеличення і, як правило, ще більш далекі від пошуків Царства.
Ніхто, крім вірних, не отримає цей вінець. Слава Богу, що ті, хто залишився, не будуть мучитися, а, навпаки, будуть благословенні своїми увінчаними братами, від яких, як від Христа Божого, прийдуть благословення реституції за посередництвом Тисячолітнього Царства. Зрештою, усі сліпі очі розуміння відчиняться – усі побачать великого Месію, хоча й невидимого для природного духа. Тоді всяке коліно схилиться і всякий язик визнає на славу Богу.
Св. Павло завершує свою настанову розповіддю про те, що під час його суду перед Нероном дехто, у кому він був цілком упевнений, залишив його, і робить висновок, що Господь, однак, стояв із ним і зміцнював його, і що він був цілком упевнений у Його турботі до кінця шляху.
R4533 (1909 р.)